«Слов’янський розлом»

Приклад Білорусі засвідчує сумнівність самої можливості дружби з Росією, яка навіть таку лояльну, безамбіційну й у всьому слухняну партнерку і союзницю як Білорусь, постійно намагається поставити на коліна, шантажуючи то цінами на нафту і газ, то митними обмеженнями. Недавні заяви білоруського президента Олександра Лукашенка засвідчили, що відносини між Білоруссю та Росією знову напружені.

Після чергового підвищення Росією цін на нафту, за якими Білорусь втрачатиме близько 400 мільйонів доларів щороку, президент Лукашенко  почав наголошувати на потребі поліпшення відносин з НАТО та ЄС. «Нам слід налагоджувати відносини з НАТО на засадах взаємоповаги, які в кінцевому підсумку зміцнювали б безпеку нашої країни. Взагалі нам треба активніше долати холод блокового протистояння», — заявив президент Білорусі.  Водночас президент Білорусі різко висловився про РФ за те, що співпраця його країни із західними державами викликає необґрунтовану негативну реакцію «алергію і часом істерику у нашого головного партнера — Російської Федерації».

Такі несподівані антиросійські заяви білоруського лідера останнім часом звучать досить регулярно, особливо після так званого «ультиматуму Медвєдєва», коли в Бресті в грудні 2018 року на засіданні Ради міністрів «Союзної держави» Медведєв почав вимагати «тіснішої інтеграції». Росія вимагає щоб Білорусь запровадила єдину валюту, митну службу, суд і Рахункову палату, що фактично стало б втратою суттєвої частини суверенітету країни. У відповідь на заяви російського урядовця щодо приєднання Білорусі, Лукашенко заявив, що марно «шантажувати Білорусь і намагатися її нахилити, роблячи нахабні заяви щодо «інтеграції».

На фоні реальної загрози суверенітету Білорусі, в грудні 2018 року президент Лукашенко навіть запропонував не називати Росію братньою державою, а лише «партнерською». А в же січні 2019 року Лукашенко заявив, що союз Білорусі і Росії може розвиватися тільки на рівноправній основі.  Криза відносин між обома країнами вже далеко не перша у «союзній державі», а 2010-го Білорусь  вже пробувала зробити радикальний демарш у напрямку «геть від Москви».

Венесуельський гамбіт Лукашенка

Коли перед черговими перевиборами Лукашенка Росія почала тиснути на Мінськ: ввела експортні мита на нафту, що залишило без сировини білоруські НПЗ, тоді Олександр Лукашенко сів у літак і полетів до Венесуели, в гості до Уго Чавеса. Там він знайшов розуміння і підписав дворічний контракт на поставку 14 млн тонн сирої нафти. Лукашенко доручив уряду знайти альтернативу російській нафті.

При цьому він вказав напрямок маршруту — порти Литви і Латвії, щоб жодним чином не залежати від транзиту через РФ. Однак спроба втечі з російської орбіти виявилося дорогою. Декілька танкерів з венесуельською нафтою марки зайшли в литовську Клайпеду і естонський порт Мууга, звідки нафту переправили в білоруський Новополоцьк. Проте щоб не везти нафту через всю земну кулю, з використанням фінансових угод щодо обміну активів венесуельську нафту замінили на нафту з Азербайджану. Призначена для Білорусі нафта була поставлена в США, а в Білорусь надійшла нафта з Азербайджану, через Грузію і Україну. У 2010-2011 роках через порт Одеси пройшло майже 1,5 млн т нафти азербайджанського походження.

Тоді схема спрацювала тільки завдяки тому, що вдалося домовитися з Україною про запуск нафтопроводу «Одеса-Броди». Хоча незабаром білоруська влада визнала, що витрати на транспортування нафти що з Венесуели, що з Азербайджану занадто великі. Невідомо наскільки довго Білорусь змогла б купувати нафту, яка виявилася для неї «золотою». Однак тоді маневр дав свій ефект: Росія пішла Білорусі на поступки — скасувала мита і відновила поставки нафти.

Проте «венесуельський гамбіт» 2010-2012 років навряд чи вдасться повторити у 2019 році. Смерть Чавеса, різке падіння світових цін на нафту і кризові економічні та політичні події у Венесуелі загальмували співпрацю між державами і нівелювали ресурсоспроможність «венесуельського тилу»  Мінська. Венесуела не має чим платити білоруським спеціалістам та партнерам у галузі машинобудування і ще минулого року мала майже $ 50 млн. боргу перед білорусами. А з початком імпорту Венесуелою бензину закордоном стало очевидно, що Каракас став не стільки «парашутом», скільки «якорем» для Лукашенка у його спробах відстояти суверенітет країни.

Заклята дружба

За цих обставин, коли в білорусів більше немає латиноамериканського тилу, Москва  активізувала діяльність над імплементацією Союзного договору з Білоруссю від 1999 року, за яким РФ і Білорусь повинні створити конфедерацію з єдиними політичною, економічною, військовою, митною, валютною, судовою, культурною та іншими системами. Білоруські та російські експерти впевнені – у Кремлі розпочали роботу для підготовки захоплення Білорусі. Водночас, на російських телеканалах з’явилися нетипові раніше сюжети про зростання націоналізму в Білорусі, про білоруських русофобів та «захист російськомовного населення».

Білоруську владу російські медіа почали звинувачувати у «нещирій дружбі». Мовляв, Білорусь хоче і отримувати від РФ дешеві енергоносії, і мати доступ до російських ринків без високих мит, і в той же час, — платить за таку лояльність лише ефемерними запевненнями у «дружбі» без реальної інтеграції з Росією. Тобто російські нафта і гроші платяться в обмін на білоруську дружбу. Крім того, що РФ постачає газ і нафту білорусам в рамках «союзної держави» за цінами ледве не нижчими за внутрішньо російські, Росія ще й повинна платити за транзит як іноземній державі. То ж Кремль  хотів б з цим непорозумінням покінчити.

«Лукашенко надто довго був «останнім диктатором Європи» і вірним союзником Москви, щоб його прийняли на Заході»

За умов нової російської спроби задушити в «братніх обіймах» суверенітет Білорусі, Лукашенко почав активізацію стосунків із Заходом, в надії, що політикою двовекторності вдасться примусити Кремль зберігати статус-кво. Проте білоруська орієнтація на Захід може виявитися запізнілою, як з точки зору європейського, так і білоруського аспектів. Лукашенко надто довго був «останнім диктатором Європи» і вірним союзником Москви, щоб його прийняли на Заході й пообіцяли підтримку. Крім того, Захід не буде підтримувати диктаторський режим Лукашенка з репресіями без реальних демократичних реформ. Найголовнішою умовою дружби з ЄС буде лише демократизація, що означатиме втрату влади для Лукашенка. Тож білоруському президенту доведеться вбирати між втратою особистої влади та втратою суверенітету країни, з можливим збереженням посади російського губернатора.

До того ж, західний вектор Лукашенка може бути ускладненим тривалим перебуванням країни в системі «русского міра», коли 70-80 % населення розмовляє виключно російською, а спецслужби РФ глибоко проникли в силові структури Білорусі.  При цьому, відкрито очистити органи влади від російських «кротів» та шпигунів означатиме різку реакцію Москви, яка виллється в новий економічний зашморг для Білорусі, якщо не в новий сепаратистський проект Кремля за Донбаським сценарієм. Зрештою, для боротьби з російською загрозою потрібно мати значну частку патріотичного та націоналістичного населення, готового обороняти країну, однак патріотичні сили Лукашенко майже розгромив та відправи у еміграцію, роблячи ставку на проросійську стабільність. Посварившись з усіма, хто міг би стати союзником проти Москви, Лукашенко тепер залишається наодинці перед зростаючим апетитами «старшої сестри».

Сьогодні перед Білоруссю стоїть непростий геополітичний вибір: бути остаточно поглинутою Москвою чи боротися за незалежність за українським сценарієм, при тому, що в України навіть кращі економічні, воєнні та й національні ресурсні можливості для протистояння з РФ. При цьому, статус-кво Лукашенкові зберігати дедалі важче, адже ультиматум Мєдвєдєва засвідчує, що Москва втратила терпець у білоруських іграх у незалежність.