У середовищі значної частини українського суспільства побутує думка про те, що родючі чорноземи та наявність інших ресурсів сировинного характеру є основою для потужної економіки та заможного життя. Нерідко можна почути думку, що Україна може прогодувати півсвіту. Паралельно з цим висловлюється щире здивування: чому ж ми такі бідні? І відразу починається пошук причин низького рівня життя населення, який призводить до різних висновків. Але рідко відповіддю на питання є сировинний характер української економіки та відповідний спосіб мислення, який впродовж століть панував серед суспільства.

Усі успішні країни збудували своє національне багатство, орієнтуючись в першу чергу на створення додаткової вартості. Сировина грала і продовжує грати свою роль. Але ніколи сировинні економіки не виводили державу з бідності до багатства. Частковий виняток – окремі багаті на нафту та газ країни арабського світу. Але і вони намагаються інвестувати кошти, зароблені від продажу сировини, у розвиток інших галузей господарства – від туризму до відновлювальної енергетики та наукоємних сфер.

Українці люблять гордитися своїми чорноземами. Але чорноземи є і в інших країнах світу. За деякими даними, Росія є світовим лідером щодо площі чорноземів. Також цими грунтами можуть похвалитися Молдова, Угорщина, країни Балканського півострову, Китай і навіть Монголія. Сама по собі наявність чорноземів зовсім не гарантує високого рівня життя. А може навіть сприяти стагнації економіки та суспільства, якщо в господарстві країни  застарілі екстенсивні форми господарювання стають звичкою.

У 16 – 19 століттях, коли відбувалося становлення капіталізму та ринкових відносин, Україна продовжувала залишатися аграрною країною. У часи Речі Посполитої наші землі перетворилися в постачальника зернових для країн Західної Європи. З портів, які знаходилися на березі Балтійського моря, продукти сільського господарства, вироблені в Україні, експортувалися на Захід. У ті часи на Заході вже давно забули про кріпацтво. А в Україні воно отримало друге відродження. Феодали докладали зусилля для максимального визиску селян, збільшували панщину, розорювали нові і нові землі. Інтенсивні методи ведення господарства їх зовсім не цікавили.

З поглинанням України Москвою процеси колоніального визиску лише посилилися. У той час як бідні на родючість грунти держави Західної Європи впевнено йшли шляхом розвитку капіталізму, Україна застрягла у минулому. Чорноземи стали своєрідною пасткою. Адже простіше було розорати нові гектари землі, ніж думати над впровадженням передових технологій та вдосконалення способів виробництва на фоні обмежених ресурсів. Аграрний спосіб мислення серйозно стримував українців освоювати нові ніші економіки та заселяти міста в добу промислової революції. Згодом це матиме сумні наслідки під час національної революції 1917 – 1920 років.

З одного боку, колоніальний гніт і панування іноземних держав сприяли консервації економіки і способів зайнятості українців. З іншого, чимало українців не проявляли великого бажання змінювати свою сферу діяльності. Надто вже залежними вони стали від сільського господарства. Тому не дивно, що велика частина українського сільського населення у 19 – початку 20-го століття воліли за краще переселитися за тисячі кілометрів від рідного дому, ніж спробувати опанувати міста та освоїти нові професії. Мільйони переселенців з України на віддалені території Росії та в країни Америки – це результат панування чужих імперій, але також і традиційного аграрного способу мислення з надмірною настороженістю до інновацій.

Коли на початку 20-го століття настав час вирішальної битви за незалежність, виявилося, що українці становили надто малу частку населення у містах. В середньому – до 30%. Це означало, що вже на старті УНР опинилася у вкрай скрутному становищі. Адже доля держави вирішувалася у потужних економічних центрах. Хто контролював великі міста і транспортні вузли, той міг претендувати на контроль над всією територією країни.

Вороги сповна скористалися низьким рівнем урбанізації української нації початку 20-го століття

Важко було втримати владу у міських центрах, якщо більшість там становили не українці. Вороги сповна скористалися низьким рівнем урбанізації української нації початку 20-го століття. Ті самі більшовики постійно спекулювали гаслами на кшталт «землю селянам», «геть поміщиків». І велика частина українського селянства спершу дійсно повірила такій агітації. Отримати безкоштовно кілька гектарів землі для багатьох було важливіше, ніж вести боротьбу за незалежну Українську державу. Таким чином, 40-мільйоннна нація у 1917 році не змогла здобути незалежність, хоча інші європейські нації, значно менші кількісно, вибороли її.

У часи СРСР ефективність економіки вимірювалася своєрідно. Основним показником економічної могутності стали цифри. Екстенсивний характер господарства комуністичної імперії знайшов своє відображення у п’ятирічних планах. Відсотки зростання виробництва та кількість виробленого, видобутого чи зібраного перетворилися у фетиші радянської економічної моделі. Дехто ще пам’ятає урочисті пафосні звіти про мільйони тонн зібраних зернових та інших сільськогосподарських культур, поголів’я великої рогатої худоби та птиці. Про виплавку чавуну та сталі, видобуток нафти, газу, вугілля, залізної руди та інших корисних копалин. Про виробництво взуття, одягу, електроенергії, виробів з пластмас, верстатів, автомобілів. Абсолютні цифри у СРСР замінили все. За ними не було видно якості, економічної рентабельності, споживача, конкурентоздатності, використання досягнень науково-технічного прогресу. Не дивно, що така спотворена модель економічного устрою зазнала краху. Але тривалий період її панування не минув даремно. Наслідки панування екстенсивного сировинного типу економіки нікуди не зникли. І Україна досі не може остаточно визволитися з-під їхнього впливу.

Сьогодні національне багатство України створюється у галузях, які характеризуються низьким рівнем технологічності і наукоємності. Традиційно предметом нашої гордості є сільське господарство. Як і в часи комунізму, у нас полюбляють наводити вражаючі цифри, які свідчать про високі показники врожайності. У 2019 році збір зернових в Україні вперше перевищив 75 млн тонн. Україна входить у ТОП-10 світу за збором пшениці та деяких інших аграрних культур. Ми – серед лідерів у виробництві соняшникової олії, експорті курятини, борошна, молочних продуктів. Однак, частка України у світовій економіці є мізерно мала – менше 0,2%. Чому так? Відповідь проста: сировинна економіка не здатна створити достатньо додаткової вартості.

Близько 75% українського експорту становлять сировина і напівфабрикати. Питома вага готових продуктів харчування в загальній структурі українського експорту складає лише 6%. Серед провідних експортних товарних груп переважають: продукція тваринного походження, продукція рослинництва, жири та олії, мінеральні продукти, продукція хімічної промисловості, шкури, деревина та вироби з неї, целюлоза, матеріали з недорогоцінних каменів, гіпсу, цементу, металургійна продукція та вироби з неї. Погодьтеся, перелік не надто вражає. Він міг би характеризувати будь-яку економічно примітивну державу третього світу. Але точно не країну, яка претендує на статус заможної і високорозвинутої. Сировинна економіка тріумфує.

Виростити врожай, потім його продати та отримати гроші – це не шлях, який веде у щасливе, сите майбутнє

Досвід інших країн світу, яким вдалося значно наростити обсяг національного багатства і суттєво підвищити добробут населення, показує: потрібно розвивати галузі економіки, які створюють якомога більше доданої вартості. Виростити врожай, потім його продати та отримати гроші – це не шлях, який веде у щасливе, сите майбутнє. Колись бідні держави Азії та Європи розбагатіли тому, що надавали преференції сферам економіки з високою доданою вартістю. Королі Англії ще з кінця 15-го століття вводили мита на експорт необробленої вовни. Цим вони стимулювали англійську буржуазію, яка зароджувалася, здійснювати переробку сировини і експортувати на зовнішні ринки товари з додатковою вартістю. Потужна англійська промисловість, яка вивела Англію у світові економічні лідери нового часу, стала можливою завдяки грамотній політиці меркантилізму.

В сучасній історії є приклади, коли держави диверсифікували структуру експорту, збільшуючи частку технологічного експорту. Влада підтримувала розвиток основних галузей економіки, які могли б виробляти конкурентну на світових ринках продукцію. Особливих успіхів на цьому шляху досягли «азійські тигри». Технологічний світовий гігант Samsung розпочав свою історію з виробництва рису, цурку і сушеної риби. Сьогодні це корпорація, яка є одним з інноваційних лідерів. Правильна державна політика разом з іноземними інвестиціями та технологіями допомогла багатьом раніше бідним країнам за порівняно короткий термін часу радикально змінити питому вагу власного експорту. Як наслідок різко зріс рівень ВВП та зменшилася бідність у суспільстві. Сировинна економіка просто не здатна забезпечити такий успіх.

В України немає іншого вибору як перетворюватися з сировинного придатку світової економічної системи на країну з переважаючою часткою переробних, наукоємних виробництв та освоювати інтенсивні способів ведення господарства. Можна збирати щороку 100 млн тонн зернових, видобувати сотні мільйонів тонн залізних руд, але залишатися при цьому бідною країною. А можна піти іншим шляхом і стимулювати розвиток виробництва та експорт готової продукції, машинобудування, ліків, ракетобудування, ІТ-технологій. Сконцентруватися на підтримці галузей, які здатні вивести Україну у світові лідери. Створювати кінцевий продукт з високою додатною вартістю у себе, а не завозити його з-за кордону.

На жаль, українська влада ніколи не мала бажання вивчати досвід країн світу, які успішно пройшли шлях від бідності до багатства. Сьогоднішні міністри навіть не хочуть читати книг. Може тому наша держава перебуває внизу світової економічної піраміди. Звісно, можна сподіватися на чарівні магічні речі і на діджиталізацію. Можна чекати особливо сприятливої світової кон’юнктури і заробляти на експорті сировини. Але якщо ми дійсно хочемо стати успішними та багатими, спочатку варто було б повчитися у тих, хто чогось досяг.

Петро Герасименко, “Вголос”