У 2018 р. Україна посіла 11-е місце за релігійністю серед 34 країн Європи. 31% населення в Україні вважає себе дуже побожними. З них: 22%  кажуть, що релігія є дуже важливою в їхньому житті; 35% відвідують релігійні служби щонайменше раз на місяць; 29%,  моляться щодня; 32% вірять у Бога з абсолютною впевненістю.

За словами настоятеля ПЦУ Епіфанія в Україні з початку незалежності було побудовано 4 тисячі православних храмів. На його думку, це свідчить про високу духовність українців. В Україні працюють близько 20 тис. священнослужителів, виходять у світ понад 50 періодичних релігійних видань, діє  96 вищих та середніх церковних навчальних закладів. Прикметно, що їх чисельність з часів Незалежності та до наших днів збільшилась у 5 разів. Зараз є 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності України зросла більше ніж учетверо.

Попри те в Україні зростає і злочинність. Жорстокі вбивства, зґвалтування та крадіжки відбуваються щодня у нашій країні. Ще один важкий злочин, котрий присутній в Україні – це корупція. А за даними Global Peace Index, який складений організацією Vision of Humanity, Україна у 2018 році ввійшла у десятку найнебезпечніших країн світу. Так, за рівнем безпеки Україна займає 154 місце із 163 країн, замикаючи таким чином першу 9-ку небезпечних у плані злочинності та рівня насильства країн. Зокрема, наша держава в рейтингу знаходиться між Центральною Африканською Республікою та Демократичною Республікою Конго.

Як так сталось, що у релігійній країні, де постійно будуються храми,  люди відкидають мораль та християнські цінності? Про це ІА «Вголос» запитало у публіциста та науковця, керівника громадської організації Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олега Багана та протоієрея, богослова Івана Гаваньо.

Зараз в українському суспільстві відчувається повсюдне наростання жорстокості, цинізму, брутальності. Чому?

Олег Баган:

Так, це очевидно. І причини цьому, на мою думку, є глибокими і глобальними. Передусім треба чітко визначити наші суспільно-культурні основи і позиції, а вони такі: Україна належить до сфери російської цивілізації, в яку ми поступово входили, починаючи від XVII ст., під впливом ідей наших же, українських, фанатиків православ’я (Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський та ін.), які й привели Москву на нашу землю; від неї ми перейняли багато тепер визначальних для нас негативних ментальних і поведінкових рис. Ця цивілізація поетапно охопила Лівобережжя, Правобережжя, Галичину і Закарпаття і зруйнувала в усіх цих регіонах їхні органічні духовні, моральні, громадянські традиції. Головними властивостями й наступальними імпульсами цієї цивілізації, а вона була дуже експансивною за самою своєю суттю, є деспотизм, отарний охлократизм, замасковане язичництво (грубий матеріалізм, що вилився потім в жахливому російському комунізмі-большевизмі), соціальна брутальність, внутрішнє моральне рабство (вірнопідданство аж до лакейства), примітивна забобонність. Саме цим українці «заразилися» вельми суттєво за ці три століття, «заразилися» і галичани із закарпатцями, оскільки після 1945 р. в них сформувалося два повноцінні покоління (до 1990 р.), цілковито «зварені» в совєтських соціальних «настоянках». Тож усі солодкі міфи для галичан і закарпатців про «світлу», «аристократичну», «демократичну», «правову» епоху «бабці Австрії», яка нібито формує дотепер їхню ментальність, які систематично продукують деякі українські письменники та історики, є лише прекрасними казочками «для малечі».

Насправді суспільно-культурна ситуація наша складна і загрозлива. Попри окремі позитивні традиції, які українцям вдалося зберегти (прагнення до демократизму, яке йде ще від козацьких часів, певний побутовий індивідуалізм, громадянська толерантність), панівними пріоритетами для більшості в нас є плебейське тяжіння жити «в масі», тобто тотальна безвідповідальність, громадянська хитрість і боязливість, беззаконня і тотальне крадійство, патерналізм і віра в брутальну силу як єдину спромогу вижити. Це й є те моральне тло, на якому від 1991 р., коли завалилася совєтська система, йшло розграбування багатств нашої країни посткомуністичною номенклатурою, промислово-фінансовими групами і бандитськими кланами.

Тому великою помилкою є порівнювати господарські можливості молодої держави України у 1991 р. із, скажімо, Польщею: хоча сукупно польська економіка в рази поступалася українській, поляки як нація мали одну колосальну перевагу над нами (як і литовці, естонці, чехи, словаки, угорці тощо) – вони в ментально-моральному плані не належали до російської цивілізації. Тому в усіх середньоєвропейських країнах після 1991 року почалося потужне націо- та державобудівництво, а в усіх постсовєтських країнах  –  загальна деградація. В історичних успіхах народів головними чинниками є не матеріальні, а моральні. Наша економіка «не працює» не тому, що в Україні замало здібних інженерів, фінансистів, промисловців тощо, замало нафти і газу, а тому, що в нас тотально всі всіх обманюють, всі всім роблять прикрості, всі всіх обкрадають. Зміни в країні почнуться не внаслідок якихось реформ, моделі яких ми активно запозичуємо в Заходу, бо їх однаково спрофанують, а тільки після того, як українське суспільство мобілізується в одній ідеї – в ідеї раз і назавжди викинути, вичавити, випалити із себе російську соціальну етику. По-інакшому це ще називається, коли Україну проймуть ідеали і психологія вольового націоналізму.

В сучасності ми спостерігаємо, як швидко і широко розбудовуються наші Церкви (всі разом: від УПЦ МП до УГКЦ), як множаться їхні храми, але це чомусь не впливає на моральність суспільства, ситуація в якому щораз погіршується. Чому?

Іван Гаваньо:

Моральність не є показником духовного стану. Ніколи не було часів, коли моральність була вищою чи кращою, а тому говорити зараз про її кризу некоректно. Бо сенсом життя є те, щоб долати ці кризи та випробування. Те, що зараз є певні труднощі – означає, що не всі люди є християнами, що не всі ними стали. Бо називатися християнином мало, треба ним бути і доводити це своїм життям. Все людське життя – це процес того, як ми стаємо християнами. А вади і проблеми людства – це «природно». Нам треба це розуміти, бо перед кожною людиною стоїть завдання долати ці кризи та випробування. Взагалі-то з точки зору богословської науки, кожна людина отримує від Бога дві речі: перша – це певна вада, а друге – це талант. І нам усім потрібно боротися з першим і розвивати друге. Навколишнє життя – це антураж непомітних процесів боротьби вад із талантом.

Щодо храмів, то тут не варто впадати у крайнощі. Перша крайність – це вважати, що будівництво храмів само по собі змінить ситуацію, моральну та духовну. Цього не буде. Друга крайність – вважати, що храми не потрібні нам, бо найважливіше – це бути моральним. Це теж неправильно, бо виникає питання, а звідки нам тоді брати цю мораль? Неможливо бути моральним без духовного життя. Для мене дуже позитивним є коли сільська спільнота будує свій храм. Бо тоді люди об’єднуються, вони вчаться, що таке жертовність, спільнота стає учасником культурного будівництва.

«На Донбасі храм став найкращою ціллю для танків»

Але в Україні будівництво храмів має йти в унісон із доброчинністю. Тобто, якщо у селі будують храм, а там страждають недоглянуті сироти, вдови чи літні люди, то гріш ціна такому храму. А коли ж громада зводить храми, піклується про потребуючих і дбає про національний розвиток своєї країни – це корисно. Коли ж церква будується зі знехтуванням національних та загальнолюдських цінностей – це нічим добрим не закінчиться. От на Донбасі храм став найкращою ціллю для танків. І Господь може допустити те, що якщо ми будуватимемо церкви абстрактно, відірвано від наших інших завдань – національних та християнських, то путінські танки можуть приїхати і до нас, а храми, котрі ми будували просто так, стануть простою ціллю. «Бог не залишається збезчещеним», – сказано у Святому Письмі. Тому нам треба дбати, щоб форма наповнювалась сенсом.

Олег Баган:

Нам не треба забувати, що є основною сутністю наших Церков. Усі вони належать до православної традиції (і УГКЦ також), а головною ознакою православ’я є обрядовість. Тому в нас вся вага в співдії Церкви з громадою кладеться на те, як виконується обряд. У католицизмі, як ментально-цивілізаційній антитезі до православ’я, головна вага кладеться на моральній перебудові вірянина. Саме з цього великого зусилля Заходу народилися знамениті західна дисципліна і витривалість характеру, сумлінність у праці і суворість у громадянських стосунках, повага до права і соціального порядку. Те, що Макс Вебер згодом назвав феноменом «протестантської етики», через який західні народи здобули такі великі переваги й успіхи у вигляді соціально-економічного прогресу, індустріалізації, наукових відкриттів і технічної революції, насправді було лише розвитком головних настанов етики католицизму, як це пізніше прекрасно показав у своїх працях Освальд Шпенґлер (і підтвердили багато інших філософів). До слова, і великі російські філософи визнавали цю етичну перевагу католицизму, наприклад це проникливо осмислював Ґеорґій Федотов.

Тож поки що наші Церкви радіють тому, скільки вони храмів звели, як багато свят відсвяткували згідно з каноном, скільки вірних збирають на масові молитви тощо. Про те, щоб Церква реально боролася з викликами агресивно-атеїстичного ліберального суспільства – майже не йдеться в їхній стратегії. Навіть більше: Церкви часто тікають від можливих зіткнень із агресивними ліберальними антихристиянами, які відкрито руйнують духовні вартості (наприклад, вони майже пасивні у протистоянні гей-парадам тощо).

Водночас не можна всю вину за аморальний стан суспільства перекладати на Церкви. Нам треба пам’ятати, що українське суспільство – це переважно атеїстичне суспільство чисто статистично. Ми вийшли з безбожницької ери комунізму, і тому несемо в собі всі його «тягарі» бездуховності: меркантилізм, соціальний примітивізм, пристосуванство, антишляхетність, охлократизм тощо. Це дуже суттєві домінанти суспільної поведінки українців і саме вони витворюють те тло суспільне, при якому абсолютними господарями життя в країні стали олігархічно-бандитські клани. Ми знаємо, що на верхи суспільної ієрархії постійно виходять відверті злочинці і негідники (їх навіть в українському парламенті є завжди досить, що важко й перелічити), але всі мовчки толерують їх, бо вони представляють оту «соціальну брутальну силу», про яку я вище сказав як про квінтесенцію російської цивілізації.

Інакше кажучи, морально-ціннісної і ментальної перебудови потребує все українське суспільство, а не лише Церкви. Бо ж, скажімо, якби Церкви закликали до відкритої і радикальної боротьби з виявами сатанізму в країні, чи ми б масово їх підтримали в цьому? Чи не підняли б наші ліберали відразу хай, що так «порушуються права людини»? Питання риторичне й актуальне і таке, що стимулює до кардинального переосмислення самих наших ментальних основ.

Щодо олігархів, то у них є «тенденція» –  на території своїх маєтків зводити храми. Як ви до цього ставитесь?

Іван Гаваньо:

Коли церкву будує якийсь олігарх, у цьому немає нічого корисного. Багато олігархів зводять храми через приховане почуття провини. І вони намагаються цим будівництвом заглушити голос почуття провини. Але з часом це може стати доброю справою, коли людина багата дозріває до меценатства. Бо таким чином людина оцінює свої статки, як дар Божий і має бажання віддячити йому за це: посприяти розвитку культури, зробити свій внесок у розвиток народу.

Чому весь цей негативізм впав саме на наші, українські голови?

Олег Баган:

«Суттєві моральні зрушення не відбуваються в Україні, бо ми не покарали Велике Зло, яке десятиліттями  панувало на нашій землі, – комунізм»

Суттєві моральні зрушення не відбуваються в Україні, бо ми не покарали Велике Зло, яке десятиліттями  панувало на нашій землі, – комунізм. Після 1991 р., коли розпався СРСР, в жодній з республік Союзу, окрім країн Балтії, не почалися процеси з системної дискредитації ідей комунізму, всеохопного морального і правового осуду його традицій та учасників, притягнення до відповідальності можливих злочинців. Відтак усі постсовєтські країни поплатилися за це тим, що в свідомості їхніх народів утвердилося загальне переконання: будь-яка злочинність можлива, якщо вона йде від влади, або виправдовується загальним цинізмом в соціумі. І тоді задіяв вічний закон історії: непокаране зло модифікується, набирає нових форм і поширюється. Тобто, відмовившись у 1991 році від реальної, принципової боротьби із посткомунізмом, ми впустили в наше суспільство безмежні потоки цинізму, безкарності, зухвальства і підлості, плодами яких можемо зараз «втішатися».

Тоді, у 1991 р., відмова від боротьби з комунізмом була добре прикрита мотиваційною теорією псевдохристиянського всепрощенства. Як не дивно, але головними ідеологами цієї лінії суспільної поведінки були недавні дисиденти, політв’язні, які розгорнули цілу велику програму «примирення» (насправді – ідейно-морального капітулянтства), за якою комуністична і національна сфери суспільства мали злитися в «загальній гармонії і любові». Знаковими речниками такого всепрощенства і примирення були Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Михайло Горинь. Тоді їхній авторитет і дуже активна діяльність дали результат: Україна завмерла в антикомуністичній дії, заросла баговинням мерзенної кон’юнктури і безпринципності. Все покрила фальшива політична теза, що будь-які спроби прищемити комуністів  –  це «полювання на відьом».

У червні 1991 року мені довелося бути учасником 2-го з’їзду Української республіканської партії, який тривав три дні, коли вирішувалося кардинальне питання, як поведе себе українська опозиція щодо посткомуністичної номенклатури, котра ще утримувала владу. Нагадаю, що Республіканська партія (колишня Українська Гельсінська Спілка) виражала тоді головну, радикальну опозиційну лінію-силу в українському політикумі, в ній концентрувалися всі найбойовитіші особистості, які спрямовували національно-визвольний рух. І що я побачив: під майстерним керівництвом М.Гориня переважна більшість цієї партії вибрала компромісний шлях розвитку, відмовилася від принципової боротьби із комунізмом як рудиментом старої системи; Степан Хмара і жменька його однодумців, які виступали якраз за засудження і розгром рештків комуністичної системи, виявилися в меншості. Так ідея всепрощенства тоді перемогла тотально в середовищі української демократії. Тож, коли діти цих опозиціонерів сьогодні відчувають, що наша країна погрузла в болоті корупції та цинізму і нарікають на свою долю, то повинні апелювати до своїх батьків, які тоді так масово підтримали лінію пристосуванства і компромісності щодо традицій тоталітаризму в нашій державі. Невдовзі М.Горинь і його прихильники повально оволоділи ситуацією в українській опозиції (у 1992 році він став лідером УРП замість пасивного Л.Лук’яненка) і зробили її цілком безхребетною на 1994-й рік, віддавши країну на президентських і парламентських виборах посткомуністичним силам на чолі з одіозним Л.Кучмою.

Отже, українці свідомо вибрали програму толерування Зла, а не викорінювання його. Ми всі разом (і ті, що байдужі стояли осторонь, також) обрали такий принцип національного буття, який можна прокоментувати дещо видозміненою фразою Федора Достоєвського: «Якщо зло залишається непокараним, то тоді все дозволено!» (Достоєвський казав: «Якщо Бога немає, то все дозволено!», коментуючи злочинне мислення лівих інтелектуалів-безбожників). Саме ця фраза є гаслом нашої епохи.

Додам, що цій лінії всепрощенства, яку успішно проводили ліберальні ідеологи на чолі з Є.Сверстюком та М.Мариновичем (вже в 1990-і роки ці інтелектуали стали дуже впливовими, відповідно, в Православній Церкві і в УГКЦ), потужно підіграли письменники нової хвилі  –  Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець, Юрій Винничук, Оксана Забужко та ін., т. зв. «постмодерністський табір». Вже від 1990 року вони надзвичайно сильно впливали на молодь. Безглуздо-іронічна тематика їхньої творчості, культивування вульгарності і розважальності (сама назва чільної групи письменників  –  Бу-Ба-Бу  –   звучить як знущання над всім високим і шляхетним в культурі), навмисне ігнорування складної проблематики і відхід від національної ідеї в космополітизм  –  усе це, ці нескінченні «Ги-ги!» (назва роману Ю.Винничука) творили настрій епохи. І молодь з радістю занурювалася в це, адже воно не вимагало жодного морального і духовного зусилля, в цю безтурботність, легкий цинізм (скажімо, коли завданням літератури проголошувалося зображення життя пияків і гомосексуалістів, різних маргіналів), в привабливу порнографію (твори того ж Ю.Винничука «Житіє гаремноє» і «Діви ночі»), в вічну грайливість і абсурдність. Найстрашніше, що така література хаотизує світогляд людини, розхолоджує її, привчає бути толерантною до зла, бо ж воно «відносне». Згодом сформувалася ціла генерація графоманів, в якої «естетичною» програмою було акцентоване вживання слів «срака» і «цицька», або таких шедеврів новітнього словотвору, як «прутень» і «розкішниця». На цьому часто замикалася проблематика всяких «Польових досліджень українського сексу» (роман О.Забужко). Саме ця і подібна література підготувала «покоління Зе», хоча деякі її представники й дивуються, звідки воно взялося. Якщо навіть наші науковці проголосили цих письменників «класиками», то чого ж тоді дивуватися, що наша свідомість і культура втратили високу духовність і героїку, відійшли від національної відповідальності і набули аморальності?