Україномовні «провокації»

В кінці XVІІІ століття, коли ще була Запорізька Січ, на українських землях не існувало жодної двомовності і не  було російськомовних українців: 100 % українців розмовляли українською мовою. Але за три століття російського колоніалізму, сталінських голодоморів, репресій, депортацій та брєжнєвської мовної стратегії число носіїв української мови в Україні опустилося майже до половини населення. В роки президентства Януковича прийняття сумнозвісного «Закону про мови Колесніченка-Ківалова» і політика міністра освіти та науки українофоба Дмитра Табачніка активно розширювали позиції російської мови в Україні, дедалі більше витісняючи українську. Революція гідності, окрім соціального протесту, стала для частини українців насамперед мовним протестом. Українці виходили на Майдан і проти русифікаторської політики ставлеників Кремля в Україні, проти ліквідації україномовних шкіл у південно-східних областях, проти міністрів, які не могли вивчити українську мову. Показово, що авангардом Революції Гідності були саме україномовні українці із західних областей, які чи не найбільше зробили для перемоги революційних сил.

Однак, здобувши перемогу на Майдані, україномовна частина громадян, яка були рушієм революції, схоже, виборола більше мовних преференцій для російськомовних, аніж відстояла власні культурні інтереси. Динамічні події, які слідували після революції, не лише визначили неактуальним належне закріплення статусу української мови, зокрема збільшення кількості україномовних шкіл чи частки у медіа, але й детермінували українізацію як «провокативну», «шкідливу» й таку, що «не на часі».

Під час диверсійної спецоперації «Русская весна» в південно-східних областях, основним засобом інформаційної війни Кремля стало звинувачення українців у «дискримінації російської мови». Налякані розвалом держави нова українська влада та національна інтелігенція взялися запевняти громадськість у повазі до прав російськомовних. Популярний музичний гурт «Океан Ельзи» в ті буремні часи навіть спеціально звертався до кримчан російською, аби запевнити їх у своїй лояльності. Скасування скандального мовного закону «Колісніченка-Ківалова» було використане Кремлем як «остаточний поштовх для сплеску сепаратизму в Криму» і стало приводом для звинувачень українців у дестабілізації ситуації. Захист української мови в Україні російські провокатори подавали як наступ «українських фашистів». Говорити про права української мови в традиційно козацьких землях теперішньої Запорізької, Дніпровської, Херсонської областей стало означати підігрування плану Кремля: мовляв, росіяни тільки й чекають, щоб показати на весь світ дискримінацію російськомовних. А коли запалало на Донбасі – про належний статус української мови перестали й згадувати – «не час дратувати російськомовних».

Патріотична русифікація

Однак невдовзі стало очевидно, що спроби Москви розхитати ситуацію  в російськомовних областях України провалилися і взяти під контроль території вдалося лише прямим введенням військ РФ у Криму та на Донбасі. У всіх інших областях групи російських провокаторів були нейтралізовані – російськомовні українці не підтримали ні їхніх ідей федералізації, ні приєднання до РФ. Роки імперської мовної політики не зробили з південно-східних українців росіян. З початком війни на Донбасі російськомовні патріоти сформували добровольчі батальйони «Донбас», «Дніпро», та багато інших, і першими вступили в бої з окупантами. Гідну відсіч росіянам дала й українська армія, більшість офіцерського складу якого русифікована й традиційно радянізована. Відеоматеріали із зони АТО засвідчують: більшість тих, хто сьогодні воює з росіянами і сепаратистами на Донбасі є російськомовними, а накази командирів ЗСУ віддаються російською. А фільми, телепередачі, книги та статті російськомовної української інтелігенції та російськомовний сегмент соціальних мереж стали потужною інформаційною зброєю проти російської пропаганди і рупором українського патріотизму. Російськомовний український патріотизм став настільки поширеним і позитивним явищем, що мало хто звертає увагу на те, що російськомовний інформаційний контент в українському інформаційному просторі сягнув темпів сталінської та брєжнєвської русифікацій.

Якщо в часи Януковича міністри для вигляду намагалися розмовляти українською, хоча й інколи на прикладі Миколи Азарова це виглядало кумедно, то багато постмайданівських посадовців навіть не пробують розмовляти українською. Міністр МВС Арсен Аваков розпорядився перекладати його виступи українським текстовим рядком після того, як львів’янин Святослав Літинський подав судовий позов за відмову міністра розмовляти державною мовою. Дійшло до того, що на одній із нарад очільник Нацполіції Хатія Деканоїдзе зажадала, щоб службовець, який доповідав українською мовою, перейшов на російську, бо грузинка мовляв, не розуміє. Нещодавній глава Адміністрації президента Борис Ложкін також спілкувався лише російською, як і популярний нардеп Антон Геращенко. Навіть міністр культури Євген Нищук під час робочих поїздок на Донбас переходить на російську.

На популярних ток-шоу найбільший сегмент ефіру зазвичай займають російськомовні Савік Шустер, Мустафа Найєм, Сергій Поярков, Дмитро Тимчук, Семен Семенченко, Андрій Піонтковський, Генадій Балашов, Матвій Ганапольський. Зросла й кількість якісних та цікавих телепередач, які користуються великою популярністю, але ведуться лише російською, зокрема: «Гражданская оборона», «Украинские сенсации», «Антизомби». Показово, що впливовий сайт «Українська правда», більшість своїх статей публікує  тільки російською. Навіть нові українські телесеріали «Гвардія», «Володимирська 15», «Нюхач-2», «Прокурори», «Никонов и Ко», «Патруль 44», «Пес» присвяченні діяльності українських правоохоронців, майже повністю російськомовні і виглядають типовим російським кінопродуктом. Надзвичайно популярний український комедійний телесеріал «Слуга народу» про вчителя, який став президентом України, також на 100 % російськомовний. У багатьох з них за всі серії не прозвучало жодного українського слова – герої розмовляють лише російською. В деяких серіалах українською говорять лише прибиральниці, продав чині чи якісь несимпатичні другопланові персонажі. Дивлячись ці українські кінокопії російських «Ментів», важко здогадатися що це український серіал чи бодай побачити якісь натяки на Україну. Так, у популярному серіалі «Пес-2» навіть форма правоохоронців та номерні знаки на поліцейських авто не українські, а замінені на якісь нейтральні. Очевидно, що такі «українські» телесеріали створенні для російського глядача, за участю російських акторів та фахівців і за своїм змістом вони не мають нічого спільного з Україною.

Російська мова в інформаційному просторі постреволюційної України стала непомітно переважати частку української. Проте в умовах, коли російськомовні українці і в окопах на фронті, і на інформаційному фронті доводять свою любов до України, суперечки про мову видаються провокативними. Ситуація виглядає парадоксальною: частка вживання російської мови в Україні, яка воює з російською агресією, зростає, але говорити про це не коректно і «не на часі». У випадку продовження таких тенденцій в незалежній Україні, без будь яких колонізаторів, русифікація досягне апогею і при цьому не буде кого звинувачувати, окрім власної неконкурентноздатності. Що ж робити українцям у такій ситуації?

Очевидно, в українців є два шляхи розвитку мовної політики. Або поступово на громадянському рівні популяризувати використання української мови, в результаті чого російськомовні українські патріоти хоча б у другому поколінні можливо стануть україномовними. Або ж розвивати стратегію білінгвістичної нації за принципом «дві мови – один народ», наслідуючи приклад Швейцарії, Канади, Бельгії чи Фінляндії. Однак світова практика демонструє дедалі менше прикладів успішності другого варіанту, особливо в умовах російської агресії. На цьому шляху ми зустрінемо схвалення з боку як офіційної Москви, так і опозиційно налаштованих росіян, які хотіли б вбачати в Україні «іншу Росію», але без Путіна і без українців. Інформаційна, диверсійна та шпигунська робота російських спецслужб, в тому числі на інформаційному фронті, зітре межу між російськомовним українським патріотизмом та русифікацією України, яку при цьому дозволятимуть та здійснюватимуть самі ж українці. Таким чином, Україна може стати частиною «русского мира» навіть з допомогою тих, хто сьогодні воює проти росіян в АТО, дивиться «українські телесеріали» і виступає проти Путіна.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголос»