На початку лютого 2019 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт про закріплення в Конституції стратегічного курсу України на членство в Європейському союзі й НАТО. І хоча це було зроблено всього за два місяці до завершення каденції Петра Порошенка, зараз цей факт став для нього інструментом маніпуляції, за допомогою якого він заявляє, що Володимир Зеленський «відхилився» від курсу, прописаного у самій конституції.

Нещодавно міністр оборони України Андрій Загороднюк заявив, що Україна перезапускає формат співпраці з НАТО і робить його набагато більш практичним та більш націленим на практичні конкретні результати.

То де ж правда? Зеленський дійсно не бажає вступу України в НАТО чи це просто інформаційний піар для Порошенка, за час президентства якого Україна теж не стала членом Альянсу?

То чи змінив Зеленський курс держави, чому Україна ще не в НАТО і що необхідно, що ми там були? Про це ІА «Вголос» спілкувалось із військовим експертом Олегом Ждановим і міжнародними експертами Юрієм Олійником та Олександром Харою.

Чи дійсно Володимир Зеленський змінює курс, орієнтований на НАТО?

Юрій Олійник:

Я не бачу, де конкретно Володимир Зеленський змінює цей курс

По-перше, я не бачу, де конкретно Володимир Зеленський змінює цей курс. Не було прийнято ніяких законів, ініціатив чи навіть конкретних заяв. Є окремі трактування, що Україна буде більше орієнтована на США, ніж на наших західноєвропейських партнерів. Так, Зеленський критикував країни Євросоюзу за недостатню допомогу, зокрема Францію у розмові із Трампом, але це зовсім не є відмова від партнерства із НАТО. Констатація того, що країни ЄС не підтримали нас так, як дійсно могли, це просто наголос на тому, що нам потрібно більше допомоги.

Мені здається, що президент зараз загострює нашу увагу на тому, що нам  потрібно не так орієнтуватись на НАТО, як на власні сили. Звісно, наразі це лише слова, на фоні яких деякі його дії виглядають не дуже логічно, як наприклад позиція дружби з Білоруссю. Можливо, він намагається обрати багатовекторність у своїх позиціях, але поки що я не бачу жодних різких змін західного курсу саме в нормативних актах.

Що стосується цієї зміни у Конституції України у бік НАТО, яку зробив Порошенко, то це дурниця. По-перше, воно нам нічого не приносить. Нас до цієї організації будуть приймати по волі консенсусу тих країн, які вже є членами НАТО. Тому тут ситуація зовсім не залежить від нас, а від того, як нас там будуть сприймати. По-друге, Конституція України – це документ суверенної держави, де мають бути заховані наші засади на багато років. Зовнішньополітичні курси там бути взагалі не повинні. Якщо подивитись на конституцію США, то вона залишається майже незмінною вже протягом понад 200 років, туди лише вносяться правки. Якби її змінювали у залежності від зовнішньої політики держави, то туди треба було б вносити курс на Антанту, Холодну війну і таке інше, хоча Антанти і всього іншого вже давно немає.

Олег Жданов:

Порошенко просто намагається «поправити» свої політичні рейтинги

Зеленський, наскільки я розумію, зараз просто ігнорує НАТО і ЄС. У його промові на інавгурації прозвучали тези про євроінтеграцію і таке інше, але зараз він більше орієнтований на США.

Порошенко, у свою чергу, зараз просто намагається «поправити» свої політичні рейтинги на помилках, які зараз робить Зеленський. Вся ця історія з НАТО є виключно піаром для нього і він просто намагається використовувати ситуацію.

Команда Зеленського грає у дуже небезпечну гру.  Я так розумію, що Порошенка зараз не затримують тому, що він ось цим намаганням очолити спротив чи протестні настрої, їх же і дискредитує. Більшість людей, як і на виборах, пішли не за Зеленського, а проти Порошенка. Тепер усіх, хто проти деяких дій Зеленського, звинувачують в тому, що вони хочуть повернути Порошенка. А це неправда, люди просто не хочуть здачі національних інтересів і повернення до російських чи радянських стандартів. А це намагання Порошенка очолити протест може вийти з-під контролю і тоді ситуація буде гіршою, ніж вона є зараз.

Олександр Хара:

Не було жодного сенсу вносити в конституцію положення, які абсолютно не наблизили нас до вступу в НАТО. Це була просто політична «мішура», не більше, тому покладатись чи відсилатись до неї немає сенсу. Те, що робив сам Порошенко – так, заяви були правильними. Проте готовності України вступити до НАТО чи готовності членів Альянсу нас прийняти – не було. Він зараз продовжує займатись політиканством.

По-друге, дійсно у 2008 році Україна мала шанси на вступ до НАТО і ця організація була готовою бачити нас не перспективним членом, а фактичним. Але це рішення не було прийняте. Тоді були протиріччя між Тимошенко і Ющенком, які зіграли негативну роль у цих процесах. І на заході побачили оці внутрішні чвари помаранчевої команди.

Ми зараз можемо знову подавати заявку на вступ до НАТО, але відповідь нам прийде одна: НАТО є відкритою організацією і якщо Україна буде відповідати умовам вступу, то стане членом організації. Я абсолютно впевнений, що як тільки ми напишемо цю заяву, ми отримаємо таку відповідь. Прихильники НАТО це трактуватимуть таким чином, що нічого не змінилось і ми досі можемо бути учасниками Альянсу, а для противників і для «друзів» у Росії це буде додатковим аргументом, що нас у НАТО ніхто бачити не хоче. Тому сучасна влада вирішила уникнути такої, наперед відомої, відповіді, яка буде трактуватися більше негативно, ніж позитивно.  Я вважаю, що це дуже хороший хід.

Команда Зеленського вирішила  піти іншим шляхом і встановити ту річ, якої не було – посилювати реформування  Збройних сил України разом із НАТО, будучи їхнім союзником. Тоді ми зможемо отримати «фідбек» безпосередньо від Альянсу і я вважаю, що це дуже хороша ідея. Вона затягує всіх членів НАТО у підготовку України до вступу в організацію.

Жодних заяв про те, що ми не йдемо в НАТО я не чув ні від президента, ні  від міністра закордонних справ, ні від прем’єра, ні  від віцепрем’єра. Навпаки, вони заявляють , що їхні дії спрямовані на те, щоб Україна стала членом НАТО.

Тому дії Порошенка не можна розцінювати по-іншому, ніж політиканство.

Чому Україна не увійшла до НАТО за президентства Порошенка?

Олег Жданов:

Порошенко навіть не намагався втілити це у життя. На відміну від Зеленського,  він все «спускав на гальмах» і головною його метою було особисте збагачення. Він сам контролював усі ці схеми і «договорняки», вів перемовини з усіма олігархами і хотів лише збагатитись. Чи були зацікавлені у нашому вступі до НАТО наші партнери в США чи ЄС? Ми це  дізнаємось, але трішки пізніше.

Зеленський сьогодні повторює помилки Порошенка, він прагне якихось дій, але його радники, які йому підказують, беруть старі лекала і починають все спочатку. Це типу «Наша пісня гарна нова, починаймо її знову».

Олександр Хара:

Україна тоді не могла вступити в НАТО, але це не лише через Порошенка. З іншого боку, в нього і тоді проявилась риса, за рахунок якої він програв ці вибори, – він говорив дуже хороші і правильні речі, але робив зовсім по-іншому. Я маю на увазі, наприклад, корупційну складову. Ми прекрасно пам’ятаємо скандал із Гладковським, адже просто неприпустимо красти у Збройних сил під час війни.

Це і є відповідь, чому Порошенко не наблизився тоді до цієї мети. За великою кількістю правильних слів не стояли відповідні вчинки. До того ж європейські члени НАТО не були готові приймати нас, бо вони дуже не хочуть псувати стосунки із Росією.

Що зараз потрібно Україні для вступу в таку організацію?

Юрій Олійник:

Ми повинні орієнтуватися на довгостроковий період. Зараз закінчується прийом країн західних Балкан до альянсу. Македонія, Чорногорія і, можливо, Сербія є найближчими претендентами для вступу в НАТО. Тому мінімум 5 років ніхто не буде думати про розширення організації. До того ж, ситуація в Європі зараз є дуже незрозумілою. Ми не знаємо, як на нас відреагує Франція і Німеччина. Також виникають питання щодо позиції Польщі і Чехії, хоча вони нібито зацікавлені у нашій участі в НАТО. Також серед держав Європи є дуже багато симпатиків Росії, як наприклад Італія та Німеччина, які не захочуть псувати відносини із Кремлем.

Зараз наш вступ до НАТО може бути лише планом, по якому ми повинні рухатись, але це довгострокова перспектива. Позиція президента це не до кінця вирішує, оскільки президенти змінюються. Ми маємо працювати із НАТО, бути їхнім союзником, але залишатись самостійною потужною військовою силою.

Олег Жданов:

Є прецеденти, коли в НАТО приймали країни, які мали конфлікти і спірні території

Нам зараз треба подати заявку на проведення оборонного огляду і складення для нас програми підготовки членства НАТО. Для цього необхідно надати можливість комісії НАТО провести оборонний огляд. Він стосується не лише воєнних питань, це взагалі своєрідна ревізія країни. Він починається із фінансових та економічних питань і лише тоді він торкнеться і військових. Це буде як план вступу: що нам треба зробити, щоб досягти усіх стандартів для подачі заявки на членство НАТО.

Я хочу зауважити, що конфлікти держави тут особливого значення не мають. Є прецеденти, коли в НАТО приймали країни із колишньої Югославії, які мали конфлікти і спірні території. Тому це суто рішення альянсу: якщо країни проголосують, то можна вступити і з наявністю збройного конфлікту на території України.

Олександр Хара:

Нам потрібно працювати над «домашніми завданнями». Це і політична система, і суспільний контроль над нею, це реформування сектору оборони, боротьба з корупцією і таке інше. Це не лише загальні питання, а й питання довіри до збройних сил та інших структур. Як ми можемо бути повноцінними учасниками НАТО, якщо є сумніви по відношенню до певних спецслужб України? Там можуть бути іноземні агенти, тому як НАТО може ділитись із нами важливою, а я вже мовчу про таємну, інформацією?

Якими мають бути дії влади і особисто президента для цього?

Юрій Олійник:

У нас мають бути чітко поставлені зовнішньополітичні орієнтири. Наші головні партнери в НАТО – це США і Туреччина. Дружба з турками є дуже правильною з точки зору регіональної безпеки і спільних політичних інтересів. Також сюди можна додати Великобританію, яка теж зацікавлена у нашому розвитку. От зміцнення відносин із цими країнами повинні бути пріоритетними для нашої влади, президента і зовнішньополітичних курсів.

Крім того існують країни, які є союзниками Росії. Ми з ними не воюємо, ми повинні налагоджувати відносини, але пам’ятати, що з ними треба бути обережними. Це обов’язково треба декларувати і заявляти на весь світ. Ми повинні стримувати їхній вплив, оскільки вони є загрозою для нас і не лише.

Олег Жданов:

Треба відповісти на питання, з ким ми воюємо

Дія одна: треба відповісти на питання, з ким ми воюємо, хто інша сторона конфлікту. Це ключ до всіх рішень. Якщо ми визначаємось із ворогом, то ми зрозуміємо, що робити, як це робити і яким шляхом іти до перемоги. Сьогодні ми нібито воюємо самі із собою. У нас є якісь міфічні бойовики – хто вони? Яка їх приналежність? Якщо це громадяни України, то це громадянська війна і внутрішній конфлікт. Тоді Росія права, треба знімати із неї санкції, а нам варто змінювати конституцію, щоб надати права групам населення, які там борються зі зброєю в руках.

Якщо це російські найманці і кадрові російські військові, то це зовсім інша справа. Тоді це треба декларувати на усіх міжнародних майданчиках і діяти вже проти ворога.

Міністерство оборони і ГУ Розвідки МО уже офіційно використовують термін «російські окупаційні війська». Там є два армійські корпуси зі складу 8-ї польової армії, що входить до складу південного бойового округу збройних сил РФ. Я це точно знаю, бо я спілкувався із людьми, які там проживають.

Якщо ми не визначимо другу відповідальну сторону конфлікту, то не буде і вирішення цього питання.

Роман Гурський, ІА «Вголос»