На дострокові парламентські вибори всі українські націоналісти (ВО «Свобода», «Національний корпус», «Правий сектор», «Державницька ініціатива Яроша», Організація українських націоналістів, Конгрес українських націоналістів) пішли одним фронтом у списку «Свободи»… і здобули всього 2,15% підтримки.

В оцінці цього результату суспільство розділилося на дві частини. Одна заявляє, що націоналізм в Україні помер, і це пречудово, бо він постійно тягнув нас на дно й не дозволяв будувати Україну майбутнього. Інша ж у відповідь переконує, що будувати Україну майбутнього без націоналізму – приблизно те саме, що одягати штани через голову: і штани порвуться, і голими зостанетеся.

То хто ж має рацію? Чому націоналісти провалились на виборах? Яке місце націоналізму в Україні майбутнього? Про це на сторінках «Вголосу» дискутують філософ Сергій Дацюк, політолог Петро Олещук і директор Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган.

Чому програли націоналісти?

Сергій Дацюк:

Націоналісти програли тому, що ідея націоналізму померла. Спроби реанімувати її як націонал-патріотичну також не викликають оптимізму, бо набирають щонайбільше 8%. І то це дуже багато. Тому всі націоналісти та націонал-патріоти гуляють, ідуть лісом або в ліси. У них немає майбутнього. У світі так буває. От зароджується ідея комунізму, живе і вмирає. Зароджується ідея націоналізму – і помирає. Чому померла зараз? Бо вийшов її час. Коли створюються наднаціональні спільноти, світові, мережеві, потокові, смішно ж прив’язувати себе до території, до держави, до нації, до крові, до генетики. На тлі транстериторіальних об’єднань, топологічних, мережевих, на тлі генетичних досліджень, на тлі наддержавних утворень це – анахронізм.

Петро Олещук:

Якби ідея націоналізму померла, про неї ніхто б уже й не говорив. А тим більше – не експлуатував би на виборах. Ні самі націоналісти, ні «Європейська солідарність» Порошенка, ні «Радикальна партія» Ляшка. Причини поразки «Свободи» в іншому.

Перша – загальний характер цієї виборчої кампанії. Вона була продовженням президентських виборів. Зеленському вдалося нав’язати вигідний для нього дискурс – нові проти старих. Начебто необхідність усунути від влади всіх старих політиків, незалежно від того, добре чи погано вони працювали. Цей же дискурс нав’язував Вакарчук.

Друга проблема – Петро Порошенко. Свою президентську каденцію він почав із лібералізму, а закінчив ледь не радикальним націоналізмом. Як наслідок, спираючись на величезну пропагандистську машину, підім’яв під себе більшу частину виборців націоналістів. Він так само, як і Зеленський, переніс на парламентські вибори логіку президентських: переконав суспільство, що всі національно-патріотичні сили мають об’єднуватись проти Зеленського – довкола Порошенка.

Олег Баган:

Націоналісти зазнали не ідеологічної, а тактичної поразки – вони не мали належно розбудованих структур, не перегрупували сили, не мали засобів для широкої пропаганди своїх ідей.

Водночас теза про те, що націоналізм як ідея вмирає, – абсурдна. Навпаки, по всьому світу йде відродження саме етнічного складника в національних рухах. Яскраві приклади в Європі – це потужні національно-культурні рухи в Шотландії, Велсі, Ірландії (ґаельсько-кельтський), Каталонії, Ґалісії, Чорногорії, Косово (албанці), які набрали сили якраз в останні два десятиліття. В усіх цих країнах корінні нації були дуже глибоко поруйновані й сильно асимільовані імперськими державами, англійською, іспанською і сербською культурами. Можемо передбачити, що невдовзі розвинуться нові хвилі визвольних націоналізмів на Півдні Франції в Окситанії (Прованс), в Басконії, серед народів Кавказу. Це типи визвольного націоналізму т. зв. «малих народів», тобто історично бездержавних народів.

Є ще типи т. зв. державницького (консервативного) націоналізму, який розвивається серед сильних, панівних надій, часто з імперським минулим. Подивіться, якими масовими і потужними стали за останні 10 років праві рухи у Великій Британії, Франції, Італії, Польщі, Угорщині, в якій вони цілковито задомінували, навіть в дуже лівій за свідомістю Іспанії (недавній виборчий успіх партії «Vox»). Усе це – наслідки кризи космополітичної системи цінностей, яку після 1945 р. так переможно утверджували європейські ліберали і соціал-демократи і яку втілює в собі ідеологія Європейського Союзу.

Праві у Європі дуже часто симпатизують Путіну. Праві в Україні – найбільші вороги Путіна. Як це пояснити?

Олег Баган:

Державницький націоналізм, як в Україні, спирається на консервативні ідеали і принципи, такі як традиція, порядок, роль еліт, духовні пріоритети, сильна держава (етатизм), християнські вартощі тощо. Натомість націоналізм імперських народів несе в собі криптофашистські сутності, оскільки це ідеологія народів, які звикли домінувати, впливати на міжнародні тенденції, тішиться своєю національною вибраністю. Це й пояснює, чому праві рухи в названих країнах майже всі симпатизують режимові Путіна в Росії: вони сприймають його також за консерватора (хоча той таким не є, а є чистим російським шовіністом та імперіалістом і цієї різниці європейські праві здебільшого ще не вловлюють), їм подобається, що Путін критикує ЄС (хоча він це робить винятково з позицій російського імперіалізму, щоб розбити геополітичну єдність Європи і проводити в її просторі свої деструктивно-експансивні ініціативи), вони думають, що він поборов в себе в країні лібералістичний хаос, який руйнує Європу зсередини (а він всього лиш запровадив режим пресування власного народу, перевів його в стан традиційного для Росії рабства).

Нинішнє українське суспільство розуміє «український націоналізм» дуже по-різному. Дайте правильне визначення цьому напряму політики.

Петро Олещук:

Україна тривалий час була бездержавною, тому український націоналізм зародився як рух за здобуття Української держави. Після того як цю державу було здобуто, націоналізм трансформувався у рух за те, щоб здобути для формальної української державності реальний український зміст.

Сергій Дацюк:

Український націоналізм – це спроба широкомасштабної маніпуляції. Вони кажуть про політичну націю, а мають на увазі етнічну (запускають закон про мову, мовні квоти на телебаченні і тому подібне). Завдяки цьому вони формують підозру до решти, хто кров’ю чи генетичним походженням не підходить. А в цій підозрі плекають реванш: «Ага, отак з нами? То ми тепер отак з тими, хто вчинив отак з нами». Оце й увесь націоналізм.

Олег Баган:

Безглуздою є суперечка про «етнічну» та «політичну» націю. Її нав’язали нам ліберали з метою демонізувати націоналістів, представити їх такими собі «ретроградами», «закостенілими ксенофобами». Це суперечка, в якій наперед відомо, хто «має рацію» (зрозуміло, ліберали, які виступають за «політичну націю»).

Чому це безглуздо? Бо вимога «етнічно чистої нації» можлива тільки у двох випадках: в умовах маленької країни, як Монако чи Андора, якби там запанував ксенофобський уряд, і в умовах фашистсько-расистського режиму, який є майже неможливим в сучасному світі. Мріяти і добиватися якоїсь «етнічної чистоти» в середовищі великої нації і країни середніх європейських розмірів – це цілковите безглуздя, бо в кожній країні проживають якісь етнічні меншини або великі маси іммігрантів, яких неможливо знищити чи примусово асимілювати. Все. Розмова про це протиставлення закінчена.

До слова, в теоретичних працях класичного українського вольового націоналізму 1920-1940-х рр. тема етнічної винятковості українців, расової переваги займає мінімальне місце. На цю тему писали, і то дуже мало, всього якихось 2-3 публіцисти (Сціборський, Мартинець). Наголошу, що в жоден офіційний документ ОУН не потрапила жодна теза расистського змісту! Хоча на цю тему постійно брешуть українські і західні ліберали (історики на зразок Снайдера), подаючи справу так, ніби таких документів є тисячі. Насправді ліберали сукупно прагнуть представити націоналізм якоюсь ксенофобською ідеологією, щоб загнати його в зону цілковитого несприйняття. Але так не є. Націоналізм, на відміну від шовінізму, це велика ідея поглиблення й урізноманітнення національних сутностей, ідеалів, естетико-духовних виявів. І саме це є його головною метою, а не боротьба з іншими народами.

Частина суспільства вважає, що мова не є обов’язковим інструментом для формування нації. Погоджуєтеся з цим?

Сергій Дацюк:

Ні, мова є інструментом. Але ми говоримо про неї неправильно. Ми розглядаємо мову як насилля, як мовний ґвалт. Оце є проблема. Якби ми намагалися українізуватися років за 20, ніхто б нічого і не сказав. А ми хочемо за 2-3 роки та щоб усі. А хто не хоче, того зґвалтуємо. Отут проблема. Зрештою, «срачі» про мову вже всім набридли. А заодно набридли й всі націоналісти, які ці «срачі» розпочинають.

Олег Баган:

На прикладі мови ми знову бачимо явище інформаційно-пропагандивної переваги лібералів-космополітів і проросійських середовищ. Вони ось зараз, під час прийняття закону про мову, нав’язують суспільству думку, ніби це є вияв агресивної наступальності українців, насильство над «бідними і лагідними російськомовними», вияв недемократичної нетолерантності. Це велика неправда і перевертання справи з ніг на голову. І ті українці, які підігрують цьому проросійсько-малоросійському табору з ліберально-космополітичних мотивів, є справжніми ідіотами, бо не бачать очевидних речей.

З 1991 року в Україні триває наступ проросійського табору на все українське. А ліберали цьому підігрують

Насправді в українському суспільстві від 1991 р., від початку самостійності, триває вивірений, підступний, всебічний наступ проросійського табору на все українське і мову зокрема, а замотеличені космополітичними догматами українські ліберали мимовільно підігрують цьому, тупо повторюючи думку: «Чим більше мов знає людина, тим більше вона – людина». Адже це думка з абсолютно інакшої буттєвої системи культурних цінностей.

Нагадаю всім тим, хто кричить, що українці «ґвалтом», «за 2-3 роки» хочуть примусити розмовляти всіх українською мовою, що перший закон про мову був прийнятий ще в 1989 р., і він передбачав послідовну і системну українізацію всіх сфер суспільного життя. І що: багато ми досягли? Майже нічого. Цей правовий проєкт фактично закінчився провалом. І це з двох основних причин: по-перше, в Україні, як і в кожному православному суспільстві, цілком не виконуються закони, навіть дуже часто люди масово плюють на них; по-друге, російськомовна частина нашого суспільства почуває себе вищою, зухвалою, вона демонстративно прагне обманути, переграти, інформаційно та юридично перехитрити українізацію і зберегти status quo, тобто реальне домінування російської мови в Україні.

Тому теперішня боротьба за утвердження української мови – це не агресивний наступ «засліплених націоналістів» і «звірячий оскал дикого націоналізму», як це представляють проросійські агенти й українські «корисні ідіоти», а елементарний план дій на захист української мови. Навіть проєкт закону про мову, підготовлений «жахливою націоналісткою» Іриною Фаріон і відкинутий парламентом тільки тому, що це проєкт від ВО «Свобода», це насправді дуже фаховий, дуже правильний юридичний документ, виписаний за міжнародними нормами захисту мови і виведення її на повноцінний рівень функціонування.

Ви згадали про «звірячий оскал дикого націоналізму». Частина українців дійсно сприймає націоналістів саме в такому образі. Чому?

Олег Баган:

Відповідь на це питання міститься в розумінні етнонаціональної структури українського суспільства. Воно складається із таких 4-ох головних пластів:

– пласт етнічних росіян і цілком зрусифікованих представників інших народностей, зокрема євреїв, які в умовах СРСР і Російської імперії були «правлячою елітою» на більшій території України.

20% українського суспільства – етнічні росіяни та зрусифіковані представники інших національностей

Це носії постімперської і приховано шовіністичної свідомості, яка завжди потужно плекалася в російському суспільстві. Значною мірою вони є продовженням совєтської комуністичної номенклатури, особливо за ментальністю (звідси – нахабність соціальної поведінки і великий цинізм у всьому). Тому через систему різноманітних зв’язків, соціальних привілеїв, владних впливів саме ця верства здобула від кінця 1980-х рр. великі капітали, проникла на керівні рівні всіх сфер державно-управлінського життя України. Саме в її середовищі здебільшого сформувалася українська олігархія (Пінчук, Коломойський, Боголюбов, Жеваґо, Фірташ та ін.), і це ще більше посилило її значення і можливості дій. Саме цей стартум послідовно голосує за всі відверто проросійські й антидержавні політичні проєкти, на останніх виборах – за «Опозиційну платформу – За життя», «Опозиційний блок», партію Шарія тощо, загалом зберігаючи суспільну нішу електорального впливу до 20 %.

35-40% українського суспільства – малороси

пласт малоросів, які в умовах незалежної України розділилися на всі категорії – «самоотверженных» і «блуждающих».

Перші – це абсолютні холуї імперії, безнаціональні, цілком чужі до української мови і культури, хоча при цьому, щоб надати «місцевого колориту» своєму буттю, вони можуть, наприклад, називати своїх дітей Тарасами і Богданами (це все, на що вони здатні в національному плані). Вони здебільшого покірно йдуть за проросійськими тенденціями в країні.

Другі – це ті, які частково піддалися віянням українізації, володіють українською мовою, цікавляться українською проблематикою, але тільки для того, аби постійно застерігати, як забагато українців хочуть і які загрози вони несуть самим фактом свого існування. Ці другі діляться на ще дві категорії: централістську і ліберальну. Учасники першої підтримують всі тенденції в країні, які працюють на «сильну руку» (давня імперська звичка), тому завжди голосували за якісь ліві партії (Комуністичну, Соціалістичну, тепер орієнтуються на Ківу). Учасники другої підтримують усе, що гарантує найширші свободи і в цьому контексті вони верещать про «наступ на демократію», як тільки українці заявляють про якісь свої права. Вони часто проникають в якісь українські проєкти, але завжди – з метою розкладати їх або робити безпринципними, ніякими.

Разом малоросами вони формують десь 35-40 % населення і діють залежно від конкретної ситуації, їхні лави постійно розмиваються, бо це явище не має чогось сталого, ідейного, в моральному плані є гнилим. Інколи під впливом страху й емоцій вони підтримують якісь проукраїнські тенденції (наприклад, після Революції гідності вони голосували за Порошенка, тому що боялися, що озброєні українці будуть їх просто бити, а коли цього не сталося, серед цієї братії почалася зворотна тенденція – насміхання з України і плювання на неї).

30% українського суспільства – патріоти-народники

пласт патріотів-народників, які ведуть свою історію від недорусифікованого селянства, від недобитої інтелігенції або від зрусифікованих, але морально не розкладених різних верств, які пробудилися до національного відродження від кінця 1980-х рр. (власне, малорос відрізняється від зрусифікованого українця тим, що він ще й морально здегенерований, постійно роздвоєний, часто здатний на будь-яку підлість).

Цей патріотичний табір фатально характеризується тим, що він не має надійних світоглядних орієнтацій (це причина, чому в Україні не формуються ідеологічні партії), від дуже наївний і сентиментальний, миролюбно налаштований (це вічна філософія зайця про те, що вовк, якщо прочитає Євангеліє, його не з’їсть), тому його улюблені «інтелектуальні вожді» і «проповідники» – всі чомусь нагадують віцеректора УКУ (Умовно католицького університету) Мариновича і його ідейного попередника, нині покійного, Сверстюка.

Ідеальним, архетипним висуванцем цього табору був президент Ющенко: безідейний, весь такий «у меду», безпринципний і дуже пацифістський, аж до того рівня кретинічної довірливості, що любив своїх ворогів сам висувати на зручні позиції для власного ж знищення (як він витягнув Януковича за стіл рівних переговорів й створив із ним спільний універсал ні про що), тому народники буквально умлівали від цього діяча, перетворившись просто на релігійну секту «свідків Ющенка».

Єдине позитивне, що цей табір чисельно постійно збільшується (бо діє фактор об’єктивної українізації) і є надійною опорою для державницьких сил на всіх виборах, зараз він становить близько 30% електоральної маси.

10% українського суспільства – інстинктивні націоналісти

– і найменший соціальний пластінстинктивних націоналістів.

Це активна, справді наступальна, пройнята візіями України як сильної держави, потенційно державотворча ланка суспільства, але не досить вихована за ідеями й принципами вольового націоналізму через брак його повноцінної пропаганди. Це ті приблизно 10%, які в 2012 році проголосували за «Свободу». Зараз вони відмовилися це зробити, бо вражені фатальною ментальною вадою українства – анархізмом, «махновським комплексом», і тому постійно кидаюся в різні боки за «сильним лідером» і за «радикальними планами». Саме ця соціальна група в основному робила Майдан у 2013–2014 рр., це вона штовхає різні трансформації в країні в плані зміцнення українізації. Однак, і це друга фатальність, на управлінському рівні люди цього типу завжди опиняються в меншості, тому всі реформи в державі мають насправді малоросійсько-лібералістичний характер.

Отже, як бачите, проросійсько-малоросійські суспільні сили мають перевагу, формуючи реальних 55-60 % людності, і часто через те, що вони представляють переважно вищі верстви великих міст (Київ, Харків, Дніпро, Одеса, Запоріжжя, Кривий Ріг), вони переграють українців ще й завдяки кадровому потенціалові, підкріпленому великими фінансами (фактор олігархії). Зараз вони взялися представити новий закон про мову як нонсенс. І це їм великою мірою вдається.

Власне, у цій перевазі малоросійської свідомості в суспільстві полягає феномен політичного успіху партії «Слуга народу»: проукраїнські середовища після другої фактичної поразки Майдану увійшли у стан громадянської депресії, а проросійські середовища виявилися напрочуд активними (вони захопили напередодні виборів низку впливових телеканалів, радіо-медій та інтернет-сайтів). Тож ми маємо зараз піднесення стратуму «блуждающих», ліберальних малоросів, які захопили політичну ініціативу. Малоросійсько-проросійський табір досі не здобув вирішальної перемоги тільки тому, що й сам уражений ментальним комплексом неорганізованості, стадності, що властиве загалом всьому постсовєтському суспільству.

Порошенко похоронив націонал-патріотичні цінності

Якою була роль Петра Порошенка у нинішньому становищі українського націоналізму?

Сергій Дацюк:

Він виступив могильником, знищувачем націонал-патріотичних цінностей. Він їх похоронив. Якби Порошенко був інтелектуальніший та далекоглядніший, можливо, націонал-патріотизм ще трохи довше протягнув би. Але він був настільки незграбний, настільки інтелектофобний… Хоча в плані організаційних здатностей, у маніпуляціях і корупції, він був дуже хитрим і найуспішнішим. Навіть Януковичу не вдавалося те, що вдалося Порошенкові, – наживатися на війні.

Петро Олещук:

Порошенко відіграв дискредитуючу роль. Певні націоналістичні цінності почали асоціюватися із корупцією. Наприклад, сьогодні суспільство думає, що політик, який перед виборами говорить про армію, мову та віру, після виборів буде красти.

Чи може український націоналізм набрати сили в майбутньому? За яких умов?

Сергій Дацюк:

А можливе у майбутньому відродження племен, канібалізму, права першої ночі? Якщо все це можливо, то і відродження націоналізму – також. А чому ні? Відбудеться ядерна війна повсюдна, відбудеться багато розділень у суспільстві, люди почнуть виживати, може, тоді націоналізм підніметься. Але для цього треба відкотитися дуже далеко назад.

Петро Олещук:

Звісно, що може. Подібні метаморфози дуже типові для України. Усе залежить від кількох факторів. Від самих націоналістів, звичайно, і від політичної кон’юнктури. Якщо суспільство відчує загрозу українській ідентичності або ж на фронті почнеться загострення – рейтинг націоналістів швидко піде вгору, бо українці шукатимуть тих, хто зможе їх захистити. Пригадайте, так було після обрання президентом Віктора Януковича – «Свобода» на виборах отримала понад 10% голосів.

Олег Баган:

Націоналісти мають два перспективні шляхи для нарощування свого потенціалу: перший – це посилення якості партійно-організаційних кадрів; другий – це щораз сильніші впливи через ідеологію і пропаганду на велетенський народницький табір, який поступово все-таки «тверезіє» після двох своїх провалів у формі правлінь країною Ющенком і Порошенком .

Зараз націоналісти мають розбудовувати систему ідейно-інтелектуальних впливів через мережу якісних інтернет-сайтів, політологічних та культурологічних центрів, журналів і видавництв.

Мають створювати синтетично нову партію правого спрямування, яка б поєднувала ідеологічні принципи широкого спектра правих тенденцій в суспільстві: християнської демократії, консерватизму, націонал-демократизму, націоналізму – для того, щоб вийти з вузької ніші тільки націоналістичних електоральних уподобань і регулярно впливати на народницький масив суспільства, формуючи з нього наступальну, ідеологічно згуртовану політичну силу.

Мають розбудовувати широкий єдиний молодіжний парамілітарний рух, який би охоплював щоразу ширші верстви активної молоді, яка єдина здатна на перетворювальні дії. А також створювати закритий Орден націоналістів, який би організовував мережу негласних впливів, ефективних дій з нейтралізації українофобських організацій і який би з усією ідеологічною суворістю наглядав за правильністю розбудови трьох попередньо визначених напрямів розвитку націоналізму в Україні.

Яна Федюра, “Вголос”