У столиці Німеччини зловмисники скоїли зухвале пограбування музею історії спецслужби Штазі (державне відомство держбезпеки і каральний орган у Німецькій Демократичній Республіці (1950—89 рр.); організація споріднена КДБ СРСР).

Українці натомість задумались: а що з нашими архівами КДБ? Чи не зникнуть вони аналогічним чином, якщо не зникли ще досі? Адже кілька років тому у нашій державі гарантували громадянам відкритий доступ до архівів совєцьких спецслужб.

Зокрема, у складі декомунізаційного пакету законів 9 квітня 2015 року ухвалили Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», відповідно до якого запроваджується вільний доступ до архівів та передання їх з-під відомств силових органів до Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті.

А 5 червня 2019 року Кабінет Міністрів України виділив для цього у Києві приміщення площею понад 11 тисяч кв. метрів. Інститут національної пам’яті навіть показав, де саме зберуть усі архівні документи ЧК-НКВД-КГБ.

То що ж зараз із цими архівами, де вони зберігаються , яку інформацію містять, чи справді кожен охочий має до них доступ, «Вголос» запитав у  директора Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті Ігоря Кулика, директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України Андрія  Когута, а також історика Руслана Забілого.

Де зараз зберігають архівні документи КДБ в Україні?

Руслан Забілий:

Документи радянських спецслужб зберігаються у центральних та регіональних  архівах Галузевого державного архіву СБУ, Галузевого державного архіву  МВС, Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України та ін. При цьому будь-який громадянин має необмежений доступ до справ у архівах.

Ігор Кулик:

Якщо говорити про архіви КДБ – це документи, створені у період з часу існування всеросійської надзвичайної комісії (1917 рік) – і до часу ліквідації КДБ при Раді міністрів УРСР (1991 рік).

У цих архівах, зокрема, зберігаються документи, у яких можна знайти інформацію про роботу спецслужб, інформаційні кампанії з протидії поширення інформації про Радянський Союз, роботу з ліквідації та спостереження за українською політичною міграцією. Можна навіть знайти справу Сташинського – агента КДБ, який вбив Бандеру та інші схожі документи. Так само в архівних документах можна відшукати інформацію-огляд політичної ситуації серед українських емігрантів доби УНР і пізніших часів.

Також певні документи КДБ зберігають і у Галузевому державному архіві Держприкордонслужби України – це зокрема документи з інформацією про  охорону кордону.

Якщо говорити про архіви репресивних органів – це значно ширше поняття. Адже вони охоплюють не лише документи КДБ, а й документи міліції, яка активно допомагала КДБ та спостерігала за «неблагонадійними», припиняла такі заходи, як покладання вінків у Бабиному Яру, недозволені мітинги, зустрічі активістів чи збори в когось вдома тощо. Крім того, це також архіви, пов’язані із судами та прокуратурою – їх включали вже на етапі досудового слідства.

Також сюди мали би включити частково архіви Міноборони, бо свого часу у кожній військовій частині були відділи, завданням працівників яких було відстежувати політичні настрої у військовій частині, реалізацію там ідеологічної складової та того, як військовослужбовці реагували на певні політичні події.

Андрій Когут:

Загалом у нас в Галузевому державному архіві СБУ в Києві є близько 7 км зафільмованих документів, а це 224 тисячі справ і ще по Україні – понад 700 тисяч. Переважна більшість документів містить інформацію про репресованих осіб – це так звані «архівно-кримінальні» або «архівно-слідчі» справи на реабілітованих та нереабілітованих осіб. Окрім того, є документи, які стосуються безпосередньо працівників різних радянських спецслужб: від ЧК – до КДБ. Є і агентурні справи. Загалом переважна більшість документів, які у нас зберігаються, стосуються боротьби радянських спецслужб з українським націоналізмом.

А яку інформацію про упівців у таких документах можна знайти?

Ігор Кулик:

Серед цих архівних документів є оригінали документів Української Повстанської армії, які свого перехопили під час передання певних шифрів чи вантажу з-за кордону в Україну чи які перехопили на місці ліквідації керівництва чи певних боївок УПА. При цьому є і документи самих спецслужб, в яких вони ділилися «досвідом боротьби з бандформуваннями». Звіти формували на місцях, потім доповнювали в обласних центрах і надсилали до Києва.

Із таких своєрідних довідок можна дізнатися інформацію  про кількість учасників УПА, найбільш активні події, про те, як змінювалася карта їхньої активності та кількість, також те, як тодішнє НКВД боролося з упівцями. Також у частині цих звітів є інформація і про конкретні військово-чекістські операції у конкретних населених пунктах, де згадують також точну кількість учасників протистояння з обох боків. Можна знайти і конкретні прізвища та причини й обставини, і  навіть те, хто і чому ліквідовував конкретну боївку.  Хоча тут варто пам’ятати: поки довіряти цій інформації повністю не варто, адже її треба перевіряти і співставляти.

Також варто зауважити, що у 70-х роках з’явилися дві цікаві справи, які зараз є у повному обсязі в електронному архіві українського визвольного руху. Це багатотомні справи, сформовані самими чекістами, у яких вони розповідали, якими методами і формами боролися з упівцями. З ними занотовування таких фактів зіграло злий жарт, а для істориків свого часу це був найбільше джерело інформації. Адже у цих матеріалах була найбільш предметно зібрана інформація про діяльність УПА. При цьому перш за все варто довіряти тій інформації, яку надавали з району – вона була найбільш правдивою, бо на Москву вже подавали дані суттєво перебільшені.

А чи багато архівних документів КДБ знищили напередодні розпаду  СРСР?

Андрій Когут:

Зараз неможливо назвати точну частку архівів КДБ, яка збереглася. Для цього треба здійснювати дослідження, яке займе не один рік. Проте відомо, що в Москву вивезли архів внутрішніх військ НКВД-МГБ ще у кінці 80-х – на початку 90-х. Але доступ до інформації, яку вони містили, є, оскільки з них зробили копії і вони доступні в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Центрі дослідження визвольного руху та університеті у Торонто (Канада).

Ігор Кулик:

У період Хрущова знищили унікальні документи, у яких була детальна інформація про кожне західноукраїнське село, про конкретне господарство, уподобання господаря тощо

Було декілька шляхів, коли кількість документів КДБ зменшувалася. Певну частину вивезли, якусь частину спалили. Але не треба забувати, що знищення документів почалося ще з 1953 року. У період Хрущова, наприклад, знищили унікальні документи, у яких була детальна інформація про кожне західноукраїнське село, про конкретне господарство, уподобання господаря тощо, про те, чи він допомагає радянській владі чи підпіллю, хто з родичів за кого воює тощо.

А у 1990 році вже вийшов наказ, відповідно до якого вперше в історії спецслужб передбачалося, що агентурні справи і донесення не мають терміну зберігання. Це означало, що все, що не використовували для оперативної діяльності (навіть якщо місяць тому агента вивели із відповідного кола),треба було знищити. Таку вказівку дали через те, що у КДБ побачили, яка доля спіткала архіви спецслужб в інших країнах, перш за все у НДР. Там у деяких містах активісти захопили відділення управління східнонімецької спецслужби «Штазі».

Чи кожен охочий може ознайомитися з цими архівними документами?

Загалом інформація про репресивні органи є відкритою. Людині потрібно написати заяву у відповідний архів, вказати, яку інформацію вона шукає, також  контактні дані і надіслати поштою у цей архів. В архівіста при цьому є місяць, щоб надати відповідь.

Архіви КДБ відкриті, але імена агентів-«сексотів» досі не оприлюднені. Чому?

Ігор Кулик:

В архіві немає якоїсь картотеки чи зведеної бази агентів КДБ. А для того, аби  встановити списки таких агентів, треба переглядати кожну справу: шукати згадки і розшифровки. При цьому це можуть робити і дослідники, і архівісти. Та варто врахувати, що лише в архіві СБУ в Києві є 200 тисяч справ, а у кожній окремій справі може бути до 250 сторінок. Тому це складна і клопітка робота. Тим більше треба зіставляти і розшифровувати імена цих агентів, враховуючи, що часто в різні періоди різні люди мали однакові псевда.

Андрій Когут:

Архіви КДБ доступні для українців, але відповідно до закону не передбачено, що мають бути названі імена агентів. Та й, зважаючи на те, що частину матеріалів знищили, аби встановити те, хто був конкретним агентом, які згадувалися у тому чи іншому документі, потрібно здійснити клопіткі  дослідження або й цілі розслідування. При цьому, якщо у нас збереглася певна агентурна справа і людина хоче із нею ознайомитися, то без проблем може це зробити: подивитися, хто був агентом і чим займався. Ми ж зараз не маємо можливості такі дослідження провести, але якщо хтось має бажання – будь-ласка. Проте частково ця робота триває і поступово такі імена «спливають».

Про кого і яку інформацію можна  у цих архівах знайти?

Руслан Забілий:

У цих архівах можна знайти інформацію про родичів, які були засуджені; різноманітні події, функціонування каральної системи, репресії, політиків, письменників, культуру, мистецтво і т.п. Імена агентів також часто фігурують в оперативних справах, тому усі охочі за бажання можуть досліджувати тематику агентури.

А які документи збереглися у регіональних архівах?

Ігор Кулик:

Якщо ми говоримо про обласні архіви зі справами КДБ, то варто їх поділити на три напрямки. Перший – це Державний архів області, де є певний масив документів репресивних органів, які можна поділити на два блоки: документи осіб, які поверталися із німецького полону, або були на окупованій нацистами території і щодо яких здійснювали різноманітні допити та перевірки. Це так звані «фільтраційні справи», які на початку 90-х передали у Державний архів області. Другий масив документів (у кожному регіоні по-різному з цим склалася ситуація: десь тільки почалася передача, десь вже завершилася) – це документи на тих людей, які були репресовані радянською владою з політичних мотивів, а також ті, що були реабілітованими. Частина таких справ збереглася в архіві СБУ, частину передали у Держархіви областей на початку 90-х.

Другий пласт архівів і документів – це архів СБУ, який існує при кожному обласному управлінні СБУ. Тут масив документів більший –  це ті ж накази обласного керівництва, справи реабілітованих чи не реабілітованих, інформація про діяльність певних відділів управлінь конкретної області, переписка між районами і областями та Києвом. Але такі документи зберігають переважно у містах-мільйонниках. До слова, великий масив документів в архіві СБУ є саме на території східної України, до прикладу, на Харківщині та Полтавщині (кількість таких документів вимірюється десятками тисяч). Це пов’язано з тим, що там радянські спецслужби були з 1917 року, а не з 1939-44 рр, як це було на території Західної України. Також кількість мешканців цих областей була суттєво більшою, як і відповідно кількість репресій.

Третій масив документів – це документи поліції і саме у регіонах зберігається їх найбільше. Це справи людей, яким «шили» кримінал за політику, а також  справи вбивць, гвалтівників та грабіжників.

Андрій Когут:

В архівних підрозділах СБУ у регіонах та у Державних обласних архівах  більшість документів, які там зберігаються, містять інформацію про репресованих  – це так звані «архівно-кримінальні» справи. Частково на початку 90-х почався процес передачі цих справ з архівів СБУ до Державних архівів, однак всередині 90-х цей процес загальмували і зараз ми маємо ситуацію, коли у Києві фонди розділені між різними архівами.

Крім того, в обласні архіви передали так звані «фільтраційні» документи – після Другої світової війни ті українці, яких після війни перемістили на територію Німеччини, і які поверталися у СРСР, проходили спеціальну процедуру фільтрації, яка мала встановити, чи вони «зрадили батьківщину». За результатами цієї фільтрації людину або відпускали, або репресували.

Чи розсекречені архіви КДБ оцифрують? І чи з’явиться інформація, яку вони містять, у цілком вільному доступі?

Руслан Забілий:

Ці архіви однозначно оцифрують – цей процес триває. Проте ця робота досить клопітка і займе не один рік. Але для цього також необхідне потужне державне фінансування.

В’ятрович не так давно анонсував створення архіву репресивних органів, який буде унікальним у Європі. У чому його унікальність та що він міститиме?

Руслан Забілий:

Процес створення Головного Державного Архіву Українського Інституту Нацпам’яті триває. Саме в  ньому будуть зосереджені архіви, які зараз розпорошені по різних архівних установах силових структур. При цьому це буде єдиний та централізований архів – і унікальний ще й тим, що вміщуватиме  найбільшу кількість документів радянських спецслужб серед країн центрально-східної Європи.

Ігор Кулик:

Архів вже має приміщення на вул. Пухівській; розробляють також проектно-кошторисну документацію. Унікальність цього архіву у тому, що у цьому архіві будуть зібрані першоджерела злочинів комуністично-тоталітарного режиму: документи, які вказують на голодомор-геноцид, операції з депортації цілих народностей, документи про те, як відбувалася боротьба з українським підпіллям, шістдесятниками та дисидентами тощо.

Кількість документів є більшою, ніж в архівах, наприклад, Німеччини чи Польщі, та й самі документи є унікальними, бо їх створювали на всій території СССР

Це величезний масив документів, який дасть можливість переглянути, як зароджувався радянський тоталітарний режим і які чинники спричинили його загибель. З іншого боку  унікальність цього архіву у тому, що він буде і найбільшим, адже кількість документів є більшою, ніж в архівах, наприклад, Німеччини чи Польщі – та й самі документи є унікальними, бо їх створювали на всій території Совєцького Союзу і вони висвітлюють діяльність тоталітарної машини в СССР. Завдяки таким документам можна дізнатися, чи співпрацювали між собою партії та спецслужби, як останні за допомогою міліції, судів і прокуратури боролися з політично неугодними людьми. І це той масив документів, який ви не зустрінете ні в Польщі, ні в Німеччині. І їх можна буде досліджувати, популяризувати та аналізувати.

Наскільки усім українцям важливо знати, яку інформацію містять архіви КДБ?

Ігор Кулик:

Російська спецслужба виросла на спецслужбі КДБ і щоб зрозуміти її мислення та прогнозувати майбутні кроки, варто вивчати саме попередній досвід радянського КДБ – як вони організовували заходи того ж інформаційного спротиву, поширення інформації про Чорнобиль, як боролися з українською діаспорою за кордоном тощо.

Адже російсько-українська війна, яка триває зараз на сході України, – це продовження тієї політики, яку проводила Російська імперія та Росія у складі  СССР щодо України. І при цьому не варто забувати: Росія завжди прагнула й надалі прагне знищити нашу країну. Також варто розуміти, що інформаційно-гібридна війна, яку проти нас веде Росія, черпає елементи ще 100-річної давності. Сам принцип поширення дезінформації та створення якихось квазі-республік, формування певної агентури та її діяльності, навіть принцип того, як здійснювали референдуми про приєднання – це все було вже 100 років тому. Ще в 1918 році Ленін говорив, що в Україні російських військ немає – і це у той час, коли Муравйов вже йшов на Київ.

Марія Волошин, «Вголос»