Інформаційне агентство «Вголос» - https://vgolos.com.ua

Як Іван Франко оцінював козацьку епоху

Історичний період кінця XVI – початку XVII ст. особливо вабила Івана Франка, який, очевидно, що усвідомлював її значущість і складність для формування української національної самосвідомості. Тодішній войовничий наступ польської культури і держави, революційний прихід ренесансних і протестантських ідей, реформи української церкви, спалах національно-культурного українського відродження  –  усе це промовляло про глибинні перетворення і процеси в духовному та суспільному бутті нації, які кардинально змінили її ментальність і культурні уявлення.

Загалом у спадщині І. Франка є велика кількість праць, присвячених цій темі. Ми зупинимося тільки на деяких з них, переважно написаних у 1890-1900-і рр. Так, у «Плані викладів історії літератури руської», який зберігся в рукописі і був написаний на межі 1894−1895 рр., зустрічаємо наступні думки, які згодом повторюються в різних варіантах в серії Франкових історико-літературних праць. Домінування візантійських, тобто східних, впливів в українській культурі ХІ−ХVІ ст., саме так І. Франко визначав часові рамки староруської традиції, він вважає в чомусь фатальним тягарем, бо це «панування традиційности, шаблону літературного і імперсональність творів літературних. Імперсональність розумію не в значенні анонімности; навіть підписані твори тодішньої літератури мають, звичайно, так мало індивідуальної закраски своїх авторів, укладені були завсігди після певних і освячених традицією взірців, а іноді так невільничо, з таким обширним запозичуванням чужих елементів, що не раз можуть уважатися прямим продовженням або переробкою, або компіляцією инших, старших, звичайно, греко-візантійських творів. Се явище можемо бачити на всіх характерних творах тої епохи, починаючи від житій святих і поученій руських проповідників, і кінчаючи літописами та нечисленними пам’ятниками тодішньої поетичної творчості, навіть потрохи такого твору, як «Слово о полку Ігоревім». Що сей традиційно-шаблонний характер літератури не змінювався у нас ані по першім нападі татар (1240), ані по забранні Червоної Руси Казимиром Великим (1340), ані навіть по всім протягу ХV віку, се легко побачити, читаючи послання Григорія Цамблака» [с. 40]. Так І. Франко осмислив секундарний характер візантійської культури, яка, потужно впливаючи на світ православних народів, до приходу свіжих подувів західного Ренесансу у ХVІ ст., відчутно загальмувала розвиток цих народів у плані художньої творчості, індивідуальної й естетичної свідомості.

Тут же він додає: «…скріплений моментально в ХV віці вплив болгар і сербів на Южну Русь і доконана в Болгарії під впливом патріяраха Євфімія направа церковних книг значили і у нас зворот до старих, реакцію проти усяких новіших впливів вроді, напр., пропаганди унії митрополитом Ісидором» [с. 41]. У наступному абзаці І.Франко завершує свою культурологічну тезу: «Сполучення литовсько-руської держави з Польщею за Ягайла було заповіддю того, що Южна Русь, сполучена з Литвою, мусила з часом з-під переважаючого впливу Візантії підпасти такому ж впливові Західної Европи. Більше як 100 літ йшла глуха боротьба внутріруського народу, і тільки в першій чверті ХVІ віку, з появою Скорини, ми бачимо, що боротьба починає переважуватися на сторону Заходу, що скомбіновані впливи гуманізму, західноевропейських винаходів (друк, нова воєнна тактика і обусловлена нею нова організація воєнних сил) і церковної реформації починають проникати в саму душу южноруського народу, змінюючи всю фізіономію його духовної діяльности. Білорус Скорина не належить безпосередньо до історії южноруської літератури, та проте він мусить займати в ній видне місце задля того впливу, який мали його видання перекладу Св. Письма на Южну Русь, яко ініціатор того оживленого руху популяризаційного, котрий в ХVІ віці сплодив такі гарні та важні праці, як переклад Письма св. Негалевського, як Пересопницьке Євангеліє, як друковане Тяпинським Євангеліє і т.ин.» [с. 41].

Про наступну епоху там же І.Франко писав таке: «Вплив Заходу, головно Польщі, потрохи Чех і Німеччини, потрохи й латинського гуманізму переважає над впливом грецького Сходу і ще слабшим від нього впливом мусульманського світу. Через школи, друкарні, прилюдні диспути життя духове шириться, будиться чимраз у глибших масах людности. Політика Польщі, котра по доконанні політичної унії з Литво-Руссю в Любліні 1569 р. бажала скріпити її ще й унією релігійною, причинилася до розбудження дрімаючих сил руської суспільности для оборони того, що тоді вважалося найвищим, найсвятішим добром – релігії і обряду. Постає богата і повна живого інтересу література полемічна, супроти котрої давніші руські проби полеміки з латинянами, жидами і магометанами являються блідими і несмілими починками. Постання нового літературного язика, невиробленого і макаронічного, та все-таки безмірно ближчого до живої мови люду, ніж давня церковщина, і потреби школи роблять конечними студії над старою мовою церковних книг; постають граматики і словарі, укладені почасти після візантійських, а почасти після латинських взірців (Смотрицький черпав з Доната!). Постають нові роди літератури: силабічні вірші, ритмічні і римовані пісні церковні на взір латинської гімнології і протестантських пісень, далі − релігійні драми, містерії і шкільні драми на духовні, а то й на національно-політичні сюжети, переплетені веселими інтермедіями. Охота до читання, до естетичних зворушень шириться між усіма верствами народу, і тій охоті вдовольняють численні повісті, легенди, апокрифи, апологи, новели, романи і фацеції, що ширяться в рукописах, вдячно принимані зарівно з Заходу, як і зі Сходу, від полудневих слов’ян» [с. 42]. Ось так змальовує галицький автор процес окциденталізації української національної свідомості у переломний період межі ХVІ−ХVІІ ст. Він однозначно пов’язує нові культурно-естетичні віяння із переміною ментальності українського суспільства.

Водночас І. Франко дає оцінку й історичному процесові на Лівобережній Україні, яка після 1648 р. опинилася під визначальними політичними, культурними, ідеологічними впливами з боку Московщини, тобто «Візантії – дубль-2»: «Слобідщина під рукою московських царів не могла піднестися, тим більше що, починаючи від половини ХVІІ віку, Московщина почала абсорбувати всі ліпші южноруські сили для себе, щоби при їх помочі із старої, закостенілої полуазіятської держави перемінитись в державу воєнно-бюрократичну з європейськими формами. Ся переміна своєю чергою довела до змосковщення всіх вищих станів южноруської суспільности, котрі й далі, в ХVІІ і ХІХ віках, допомагають не тільки до піддержування сили, величі, а то й деспотичного характеру Росії, але не менше того допомагають до витворення і піддвигенння російської літератури і науки. Таким способом сталося, що в ХVІІІ віці традиційне южноруське письменство змушене було усунутися геть від друкарських машин і вернутися в часи до Гутенберґа, т.є. вдовольнятися незначним ширенням у рукописних копіях. Серед маси народу рівень просвіти помалу знижувався; навіть спеціяльна козацька творчість поетична після смерти Хмельницького немов уривається, а хоч і не перестає пізніше проявляти себе, то чинить се вже в іншій, не так характерній формі дум і проявляє постепенне зменшування і затемнювання політичної свідомости і широких державно-національних інтересів у творців пісень і в масах народу, що повторяли ті пісні» [ с.43−44].

Католицизм, польська великодержавницька зверхність, протестантські релігійні течії, латиномовна культура, – усе це були величезні виклики для української людини ХVІ ст.

Ці широкі цитування дають нам підстави зробити додаткові націософські узагальнення. І.Франко дуже влучно оцінює кінець ХVІ ст. в українській історії як період Виклику для України, за історіософською формулою, досконалою згодом описаною визначним мислителем А.Дж. Тойнбі в його теорії чергування Викликів і Відповідей як головних стимулів світової історії. Католицизм, польська великодержавницька зверхність, нова міська культура, протестантські релігійні течії, латиномовна культура, гуманізм – усе це були величезні виклики для української людини ХVІ ст., яка перед тим останні два століття мінімум звикла була жити у доволі закритому, спокійному в інтелектуальному сенсі, традиційно-патріархальному світі квазівізантійщини. Ця людина мала мінімальні науково-реалістичні уявлення про зовнішній світ і природу, не мала виробленої елементарної громадянської свідомості, не вміла сприймати багаті й різноманітні естетичні форми, не дуже розуміла, що таке етнічна солідарність і нетерпимість, слабо орієнтувалася в богословських теоріях, які вже давно, принаймні від ХІ ст., бриніли в західноєвропейській церковній свідомості, не розуміла глибших сенсів релігійних бунтів доби Реформації ХVІ ст. Тепер же, в умовах гігантської новоствореної Речі Посполитої, держави, що простягалася від Балтики до Молдови, від Смоленська до заглибин у чеські і німецькі землі, українська людина раптово побачила навколо себе це вирування нових ідей, настроїв, художніх уподобань, стилів поведінки і це викликало в ній закономірне бажання якось утвердитися у своїй власній гідності і неповторності, якось відповісти на цей наступ, в чомусь зухвалий і руйнівний для неї. Тому сталося духове, емоційне і творче піднесення в українському народі, яке спочатку вилилося в завзяту і яскраву полемічну літературу, а згодом дало багату культуру бароко.

Правда, І.Франко, через тодішній стан вітчизняної науки, яка ще замало розпрацювала була тему бароко в українській культурі, до кінця не усвідомлював феномену цього стилю і духу в Україні. Значною мірою він навіть оминав деякі яскраві твори і постаті ХVІІ−ХVІІІ ст., не вбачаючи в них якихось епохальних здобутків. Усе це він замінював поняттям «зростання національної свідомости». Однак ми, оцінюючи, наприклад, інтелектуальний, культурний, духовний феномен Києво-Могилянської академії з її латинською мовою у науковому вжитку, наслідуваннями західних літературних явищ, прямими контактами із європейськими середовищами, з її розвинутим духом індивідуалізму, однозначно можемо ствердити, за І. Франком, що це було українське продовження відповіді на західноевропейський виклик кінця ХVІ ст.

І.Франко підводить до думки, що релігійно-конфесійна, етнічна, мовна, ментальна контрастність, яку відчувала українська людина щодо польсько-католицького світу, стимулювала в ній більшу опірність, бажання вирізнитися в цьому світі, а західний індивідуалізм, розвинута урбаністична культура і свідомість, певні сталі правові норми Речі Посполитої зароджували в ній активні етнічні, здобувчі, громадянські імпульси, які мали велику перспективу. Натомість конфесійна близькість московського світу, ілюзія етнічної спорідненості, мовна близькість, спокуси однозначного деспотичного управління в Московії стимулювали в Україні фатальні процеси асиміляції українського етносу, передусім суспільної еліти, як правильно зазначає І.Франко, в лоні новонароджуваної Російської імперії. Тут виникає спокуса наведення історіософської гіпотези: якби козацькі війни Хмельниччини і по Хмельниччині не були такими жорстокими і руйнівними, якби Україна встоялася б в рамках Речі Посполитої, якби дійшло до якогось конструктивного кондомініуму між поляками й українцями, то цілком можливо, що українська нація отримала б у таких умовах і під впливом позитивних західних культурних віянь великі перспективи для розвитку, чого вона однозначно не могла отримати в умовах Російської імперії, яка від епохи Петра І Великого тільки наступала, зміцнювалася і впроваджувала нові і нові вигадливі форми для асиміляції українства.

В іншій своїй знаковій праці, енциклопедичній статті російською мовою, написаній для «Энциклопедического словаря» Ф. Брокгауза і І. Єфрона «Южнорусская литература» (1904 р.), І.Франко подає такі цікаві і глибокі думки на тему східно-західних змагань в українській культурі: «Найсильніша і широка течія культурного і літературного впливу йшла до нас з Візантії. Ми отримали звідти не тільки священні й літургійні книги, але й масу повчальної виховної літератури, у тому числі такі капітальні в культурно-історичному плані книги, як «Читьї-мінеї» і «Пролог», перекладені з грецької, очевидно, на Руси і розширені тут місцевими вставками … Візантія дала нам в різних святоотцівських писаннях, шестодневах і апокрифічних творах деякі бідні елементи природничих знань. Від неї ж ідуть зразки художньої словесности не тільки в уривках релігійної гімнології, але й в повістях і піснях світського змісту, як відома «Александрія», яка увійшла до складу хронографів, як «Девгенієве діяння» − доволі самостійна переробка грецького національного епосу про Дегеніса Акрита, як перекладена з грецької, спочатку індійська збірка казок і байок «Стефаніт і Іхпілат», як спочатку семітське, але таке, що прийшло до нас з Візантії, сказання про Акіра премудрого, як твір духовної епіки типу роману «Варлаам і Йоасаф» та маса давніх новел і повістей, незабаром включених до велетенських збірників житій святих …» [с. 105].

Водночас І. Франко зауважує «Проте для оцінки впливу Візантії на Русь не менше важливо знати і зважити те, чого вона нам не дала, не тому, можливо, що не хотіла, як пізніше твердили багато полемістів, а тому, що була неспроможна дати, або ми не були здібні сприймати й культивувати отримане. Вона не дала нам систематичної, для широких мас пристосованої, школи, тому що не мала її і для своїх мас: вища освіта в неї була доступною тільки для небагатьох вибраних. Вона не дала нам знайомства з давньокласичною літературою і наукою, тому що в ній самій ці традиції були в той час заблоковані, та й Русь не була здатна сприйняти їх» [с. 105]. З цієї думки ми виразно бачимо, наскільки критично дивився І.Франко на візантійське цивілізаційне коло епохи Середньовіччя, як розумів фатальність його визначального впливу на Україну. Вона пояснює, що він цілком правильно усвідомлював антитезу до візантійського впливу – культуру тогочасного Заходу, в якій якраз розвиток шкіл, університетів і активне сприйняття античної спадщини забезпечили вирішальну перевагу цієї молодої цивілізації.

У цій російськомовній студії, призначеній передусім для російського читача, зрозуміло, І.Франко чітко наголошує, демонструючи на культурних, історичних фактах відрубленість власне української традиції від російської: «Якщо до того часу [до 1240 р. – О.Б.] південноруське життя і література була певною мірою загальноруською, то тепер спільна течія, очевидно, все більше і більше розтікається; один потік тече на північ (Владимир, Суздаль, Москва), другий – на захід (Волинь, Галич). Спочатку ми бачимо ще сліди спільности: Серапіон Владимирський – за походженням киянин, Петро – уродженець Галицької Руси; складені в Києві літописні записи входять до складу літописів, редагованих у кінці ХІІІ ст. в Суздалі; київські митрополити ідуть на північ і повертаються звідти. Але вже в ХІV ст. течії розходяться: на півночі виникає нова література, хоча й на основі південноруської писемної традиції, але з фізіономією іншого етнічного типу; на північному заході продовжується стара традиція і своєю чергою ускладнюється новими, західноєвропейськими течіями, виробляється новий тип, відмінний від північного» [с. 102]. Так І. Франко обґрунтовував, що саме 1240 р. треба вважати поворотним в історії України, в процесі формування української нації; він кардинально змінив геополітичне, цивілізаційне обличчя цілої Східної Європи. Адже хоч і крихкої, але цілісної Київської Русі не стало, цей рік розколов її на чотири великі частини, які отримали свої внутрішні вектори розвитку: Галицько-Волинське князівство, яке, відрізане від Подніпров’я, отримало об’єктивну тенденцію рухатися на захід, вклинюватися в середньоєвропейську геополітику і культуру, що згодом кардинально змінило, користуючись терміном І.Франка, ментально-суспільну «фізіономію» українського народу; Полоцьке князівство, яке разом із сусідніми дрібними князівствами пережило в цей період інтенсивні процеси герметизації, закладаючи цим основи під майбутню білоруську націю; Новгород і Псков, захищені від монголо-татарських нападів великими лісовими просторами, зберігають свої традиції і рухаються до Балтійського цивілізаційного кола, яке починає переживати своє велике піднесення, що триватиме до ХVІІІ ст.; Суздальщина, майбутня Московщина, навпаки, інтенсивно вбирає монгольські політичні, ментальні і культурні впливи і перетворюється на органічне євразійське царство, східну деспотію. Цей розгром Русі як цілісності з наступним захопленням Литвою земель Білорусі і Правобережної України призводить до суттєвого надламу у візантійському цивілізаційному колі Східної Європи, яке відтоді безнастанно надщерблюється, коли його окремі частини підпадають під щораз сильніші окцидентальні або магометанські (в Криму, на Півдні України, на Кавказі) впливи.

В іншій цікавій студії, написаній польською мовою для «Kwartalnik Historyczny» (Львів), у 1892 р., «Характеристика української літератури ХVІ−ХVІІІ століть» І. Франко ще раз осмислює процеси ХVІ ст., які кардинально перемінили українську ментальність і культуру: «Їх [нових явищ – О.Б.] виникнення було викликане багатьма політичними і цивілізаційними факторами першорядної ваги, а саме: винайдення друку і запровадження друкарень в Україні, Реформацією і пропагандою протестантизму в Литві і Південній Руси, об’єднанням Литви і України з Польщею в один політичний організм, завершене вікопомним актом Люблінської унії, занепадом Константинополя, завойованого турками, і відтак послабленням інтелектуальних і церковних візантійських впливів, а натомість щораз сильнішими впливами науки і мистецтва Заходу на Литву і Україну, що відбувалися через торговельні відносини, через мандрівки шляхетських синів за кордон на навчання, через приїзд до краю закордонних учених і митців; нарешті, контрреформацією, з одного боку, католицькою (єзуїти і здійснена за їх стараннями унія грецької церкви з римською), з іншого – православною (братства, ставропігія, братські школи і друкарні). Під впливом сих факторів поширюється освіта, українська література втрачає свій чернецький і князівсько-боярський характер, обіймає ширші верстви народу аж до найнижчих, водночас легко всотується в ті верстви, робиться виразником їх духових потреб. Її творцями виступають люди різних станів, від князів, митрополитів і сенаторів до простих міщан і письменних селян, попів, бакалаврів і дяків. Твори сієї нової літератури розходяться широко, знаходять багатьох читачів, стають набутком мас – усе се явища, що були майже незнаними в старій Руси, де монастирі та княжі двори були чи не єдиними (за винятком кількох більших міст, як Новгород) вогнищами літератури і науки» [с. 336−337]. Так І. Франко описує народження нового українського суспільства, багатостанового, коли не лише князі й бояри абсолютно вирішували його долю, як це було за Київської Русі Х−ХІІІ ст. і в Галицько-Волинській державі ХІІІ−ХІV ст.; більше урбанізованого − через розвиток міст власне західного типу, а не руських городів – переважно осель бояр і дружинників, через розвиток торгівлі, правових стосунків вищої якості, культурно перейнятого ідеями західного гуманістичного індивідуалізму (показником цього є постійне збільшення числа руських спудеїв у європейських університетах і нова латиномовна література ХVІ ст., з ідеями людської гідності, свободи, раціоналізму, практицизму, гордості за свій край, в якій філософ та ідеолог Станіслав Оріховський із Перемишля і Себастьян Кленович із його «Роксоланією», є найяскравішими прикладами народження нової української людини. Так постала т. зв. «католицька Русь» (Вал. Шевчук), та, яка щораз більше орієнтувалася на західні моделі буття, на західну культуру, яка згодом повела суспільство до великої унії з Римом (Берестейської) як духовної форми загального цивілізаційного переродження Руси. Відтепер культура і правова свідомість ідуть в глибину народної товщі – і це найвизначальніша ознака окцидентальності. Додамо лише, що під Литвою І.Франко мав на увазі Білорусь.

Головною причиною занепаду громадської свідомості українства, його культури в 2-й половині ХVІІ ст., що призвело до національного занепаду України, І.Франко вважав події доби Руїни. Він писав про це у тій же праці: «Значне зменшення людности на правому березі Дніпра, почасти замордованої чи забраної в ясир татарами, почасти збіглої в бездонні задніпрянські степи, знищення незліченних селищ, сіл, містечок і квітучих міст, спалених дворів, храмів, оборонних замків разом із нагромадженими в них набутками запопадливої праці багатьох попередніх поколінь – ось основні економічні результати сих воєн, які на довгі сотні літ підтяли економічну силу краю, а наслідки яких відчутні й досі. Але до такого економічного результату слід додати й аналогічний наслідок у духовному й літературному бутті, наслідок, на який, на мою думку, досі не звернено ще достатньої уваги. Адже зруйнування стількох міст і містечок означало знищення такої ж кількості осередків освіти! Адже разом із селами і селищами зникали школи і братства! Також разом із дворами, замками і храмами горіли, нищилися і зникали книжки, рукописи, документи й цілі архіви, йшли з димом картини, знищувалися цінні вироби мистецького промислу, одним словом, марнувався цілий духовий фонд, набутий важкою і ретельною працею минулих літ! Хвалії і співці козаччини, які б’ють чолом героїзмові козаків, не раз справді подиву гідному, не повинні забувати, що позірно прекрасну історію сам український народ охрестив іменем «великої руїни», що сі військові потуги і короткі тріюмфи мали також свій зворотній бік, значно важчий і болючіший для самої України, справді фатальний для всього її майбутнього» [с. 357]. Цим пасажем І.Франко намагався пояснити, ому до кінця ХVІІ ст. відбувається таке змаління української людини, як вона в більшості втратила свої національну і громадянську гідність і чому так легко прийняла деспотичне правління і холопський тип суспільства Московії; чому так звузилися духовні, інтелектуальні й естетичні параметри української літератури у ХVІІІ ст.? Усе це могло відбутися тільки в суспільстві з підрубаними освітнім і культурним коренями, що й зробили події Руїни на Україні.

Cуспільство, без високих ідеалів, здрібніле і спримітивізоване у своїх життєвих домаганнях, могло стати сприятливою основою для розростання морально-психологічної патології малоросійства

У багатьох своїх студіях І. Франко показував на прикладі об’єктивних фактів процеси морального занепаду українського суспільства на межі ХVІІ−ХVІІІ ст. наприклад, у студіях про перемишльського єпископа Йосипа Шумлянського. Саме таке суспільство, без високих ідеалів, кинуте в хаос протиборств, збаламучене безнастанними сплесками нетерпимості, притуплене впертою боротьбою за виживання, здрібніле і спримітивізоване у своїх життєвих домаганнях, могло стати сприятливою основою для розростання морально-психологічної патології малоросійства. І це явище дало фатальний поштовх до широкої і масової денаціоналізації українства. І. Франко не використовує поняття «малоросійство» у цьому контексті, але виразно описує його в ось такому фрагменті: «У той час, коли в уніятській Україні творився і збирався матеріял до «Богогласника», на лівому березі Дніпра здійснювався фатальний розлом між інтелігенцією і простим народом. Козацька старшина перетворилася на панів, грабувала для себе ґрунти й оселі простих селян та козаків і водночас русифікувалася. Психологічний процес цієї русифікації бачимо в тогочасних пам’ятках Ханенка, Маркевича, Вінського та інших. Та спаніла козацька старшина горнулася до центрів – Москви і Петербурґа, допомагала творити т.зв. російську літературу» [с. 365−366].

І. Франко завжди у своїх студіях чітко прив’язує якість національного інтелектуального життя до книжкової культури і творчого темпераменту. У плані охоплення широких суспільних мас просвітою та ідейністю у ХVІІІ ст. ми бачимо великий застій. І в цьому – головна проблема. Некультурне, духово приземлене суспільство приречене на історичну поразку, на регулярні втрати своїх етнічних просторів. Тому закономірно, що протягом цілого ХVІІІ ст. і аж до середини ХІХ ст. хвилі русифікації і полонізації переможно накочуються і накочуються на велетенські українські терени. «Занепад був безприкладний, цілковитий» [с. 369] – констатує І. Франко. Характеризуючи художню творчість, зазначає: «У нижчих верствах українського суспільства також жили традиції давніших часів … Але фермент західноевропейських ліберальних ідей сюди не доходив … Тож сатира і гумор, що виникають тут, мають менш визначні тенденції, оригінально поєднує sacra і profanis або ж зводиться до загальників, як безбарвна сатира Климентія [Зіновієва – О.Б.]. У чисельних віршах, що їх складали зазвичай сільські бакаляри, попи, відставні вояки і інші, маємо опрацьовані західноевропейські фабліо, фрашки, анекдоти і новели, в інших збереглися перероблені залишки давніших драм та інтермедій» [с. 368]. Це сумна картина суспільної і культурної вторинності. А нація із секундарною свідомістю і культурою приречена на поразку.

Така ж сумна картина малюється І. Франком в описах становища в Західній Україні, в середовищі українських уніатів, які пішли на компроміс із поляками заради вищої культури: «На правому березі, який за винятком Києва, ще належав до Польщі, бачимо цілковитий застій і занепад. Православ’я у Червоній Руси поступово занепадає, аж поки у 1698 р. єпископ перемишльський, в 1700 р. єпископ львівський Шумлянський, а в 1708 р. Ставропігійське братство не прийняли унії. З жалем, проте, слід визнати, що унія, попри те, що мала бути «прилученням русинів до цивілізації Заходу», не додала українській літературі жодних важливіших скарбів. Майже єдині представники тогочасної руської інтелігенції, василіяни, за винятком перших запроваджувачів унії Потія і Рутського, по-українськи зовсім не писали, користувалися чи латинською, чи польською мовами, через що не мали можливости впливати на широкі маси руського народу і спричинилися до полонізації освіченого міщанства, яке в українській мові не знаходило для себе духової поживи. Школи, якими володіли і в яких не раз зразково навчали василіяни, були польськими школами, які давали освіту шляхетській молоді в тому дусі, що мало відрізнялося від шкіл єзуїтських… Нижче православне, а згодом і уніятське духовенство було до неможливости вбогим, зневаженим, темним … Дійшло до того, що заледве 10 відсотків цього духовенства вміли читати церковні книги, надруковані кирилицею… У такому стані грецьке духовенство перебувало аж до австрійських часів. Недивно, отже, що єдиним ґатунком літератури, який воно могло плекати, були ті ж апокрифи і легенди, що вже віддавна становили основну духову поживу простого народу… У церковних піснях того часу знаходимо суміш апокрифічних та канонічних елементів, що вказує на те, що їх автори були неспроможні відрізнити одні від других» [с. 364].

Отже, на основі наведених концептуальних тез українського класика можемо зробити наступні висновки. І. Франко, осмислюючи цивілізаційний феномен України, усвідомлював секундарний характер візантійської культури, яка була визначальною від Х ст. і впливи якої на ХVІ ст. стали фатально гальмівними, призводили до трафаретності і маловиразності у сфері духовно-естетичної активності українства. Водночас він дуже уважно аналізував форми і характер процесів окциденталізації, які посилилися у ХVІ ст., і виділяв у них дві головні напрямні: зміцнення філологічного мислення в українському (руському) суспільстві (початки вироблення староукраїнської мови, відмінної від церковнослов’янщини), й духовно-інтелектуальна активність ширших верств суспільства.

І. Франко не давав однозначно негативної оцінки Люблінській унії 1569 р., за якою землі України були приєднані до Польської Корони, як це робили більшість науковців його доби, вказуючи на загрозливі процеси полонізації, які почалися після неї. Він проникливо і цілком точно пояснював, задовго до приходу в світову історіографію ідей А.Дж. Тойнбі про закономірності і позитивності вічної боротьби Викликів і Відповідей в історії людства, що Люблінська унія стала для тогочасного українства позитивним викликом, розбудивши його до націотворчої діяльності в усіх сферах культури. Головними позитивами в цьому новому цивілізаційному викликові І. Франко бачив західний індивідуалізм,урбаністичну культуру, етнічну свідомість, яка була вже виробленою в поляків і якою «заразилися» русини-українці. При цьому він показував закономірну контрастність тодішньої московської цивілізації і культури щодо нового простору Речі Посполитої, його деспотичні, закостенілі і навіто реакційні традиції. Кардинальними перевагами Заходу над постВізантією він вважав наявність системної освіти, в т. ч. вищої, і живе відчуття античної спадщини, яке догматична свідомість Візантії загубила.

І. Франко ставив дату 1240 р. як переломну в історії цивілізації Східної Європи: саме від монгольського погрому розпочалося тектонічне розділення єдиної культурної  та ментальної «плити» Давньої Русі і на півночі , з «фізіономією іншого етнічного типу» витворилася окрема цивілізаційна основа майбутньої Московії, а на південному заході щораз сильнішими ставали окцидентальні цивілізаційні впливи, які й дали поштовх до кристалізації української нації. І.Франко пояснював закономірність розламу та занепаду візантійського цивілізаційного кола, православного простору тим, що ментально та інтелектуально всі всі правоставні суспільства відставали і не були спроможні до якихось якісних культурних проривів. Натомість саме стрімкий прихід західних цінностей, ідей та форм культури перевернув українське світосприйняття і світомислення, вивільнив енергетику нижчих верств  –  міщан і селян, – позбавив заскорузлих старих традицій, які вже віджили своє і стали заважкими для українського соціуму.

І. Франко спробував пояснити і той складний процес занепаду українського суспільства в національному і культурному вимірах, який почався в результаті подій доби Руїни (2-а пол. ХVІІ ст.). Внаслідок знищення «квітучих міст», руйнації всього господарства краю, морального й інтелектуального занепаду відбулася цілісна деградація України, її цивілізаційної основи. Так почалася глобальна провінціалізація українського простору. Цим скористалася Московія, яка, з одного боку, постійно висотувала до себе кращих українських інтелектуалів та культурників, а з іншого боку, просунувшись на Лівобережжя, на Слобожанщину, нав’язувала свої відсталі азійські цивілізаційні форми буття. Цікаво, що І. Франко при цьому критикував «хваліїв і співців козаччини», тобто тих істориків, які однозначно виправдовували і перебільшували внесок козацької верстви в українську історію. Це також було історіософське новаторство І. Франка. В цьому він продовжив інтелектуальну лінію П. Куліша, але й додавав своєї гостроти та аналітичності. Спокуса близької за вірою і мовно-культурною традицією Москви виявилася фатальною: почалася русифікація насамперед вищих верств українського суспільства на Лівобережжі і відбулося загальне змаління української людини, яка відтепер мислить приземленими категоріями (І. Франко наводив приклад нецікавого, «профанного» поета К. Зіновіїва, який був очевидним контрастом до таких постатей минулого, як С. Оріховський чи М. Смотрицький).

Через загальний інтелектуальний і моральний занепад після Руїни такий же відступ українства почався і на правобережній Україні, де поширила свої впливи спочатку дуже успішна Унійна Церква: її діячі змаліли і розвинулися катастрофічні процеси полонізації.

Усі ці думки увиразнюють проблему, наскільки важливим і складним був період кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., наскільки вагомою і потрібною була та культуротворча і націотворча праця, яку провадив галицький подвижник і його однодумці. Межова доба між Середньовіччям і Ренесансом (Бароко) на Україні ще довго вабитиме дослідників з різних галузей  –  істориків, культурологів, націологів, мовознавців, філософів  –  своїми буремними пориваннями, оригінальними особистостями, цивілізаційними зіткненнями і вони відкриватимуть нові і нові її аспекти та звучання. Це був один із найцікавіших і доленосних періодів  в українській історії, період, в якому ми кожного разу, задумавшись над ним і заглибившись в нього, будемо відкривати ще не помічені і не осмислені грані.

                         Використані наукові праці:

  1. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії. У 2-х тт. / Пер. з англ. В. Шовкуна. –  К.: Основи, 1995.  –  С. 70–88.
  2. Франко І. Иосиф Шумлянский, русский епископ львовский от г. 1667 до г. 1708 / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів у 50-ти тт. – К.: Наукова думка, 1976−1986. − Т. 47. – С. 123−135.
  3. Франко І. Йосиф Шумлянський, львівський єпископ 1668−1708 р., і заведення унії в Галичині / Іван Франко // Там само. − Т. 47. – С. 143−157.
  4. Франко І. [План викладів історії літератури руської. Спеціяльні курси. Мотиви] / Іван Франко // Там само. − Т. 31. – С. 24−73.
  5. Франко І. Характеристика української літератури ХVІІ−ХVІІІ століть / Іван Франко // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у 50-ти томах: Т. 53. –  К.: Наукова думка, 2008. –  С. 332−368.
  6. Франко І. Южнорусская литература / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. − Т. 41. – С. 101−161.