Інформаційне агентство «Вголос» - https://vgolos.com.ua

Як починалося галицьке національне відродження

Звичайно, коли відповідають на поставлене в заголовку питання, то називають альманах «Русалка Дністрова» та ім’я Маркіяна Шашкевича, від яких у кінці 1830-х рр. і почалася ера національного піднесення українства в Галичині. Така відповідь є правильною лише частково, оскільки процес національного самоусвідомлення й культурної самоорганізації галицьких українців був складнішим і почався значно раніше. Цьогоріч виповнюється якраз 205 років від появи у 1815 р. першого українськомовного «Катехизму» для парафіяльних шкіл Галичини авторства Івана Могильницького  –   першого нашого фахового мовознавця модерної доби. Тож спробуймо зламати усталений стереотип про національне відродження, який викривлює наше бачення фактів і логіки цього процесу.

Початки українського відродження були пов’язані передусім із переходом галицьких земель під владу Австрії у 1772 р., через що австрійська еліта, щоб запобігти польському національному рухові, дуже емотивному й активному, змушена була підтримати національні рухи малих народів, зокрема й українського, як противагу до польського домінування в регіоні. Подібно, як в Хорватії Відень обережно підтримував хорватське відродженння на противагу пануванню сильних та експансивних мадярів. Тож австрійська адміністрація подбала про те, щоб русини (за тодішньою термінологією) Галичини отримали основні організаційні умови для формування своєї ідентичності. Насамперед повні права як самостійна структура отримала українська Греко-Католицька Церква (саме так вона почала відтоді називатися), оформлена в окрему митрополію;  декретом 1774 р. імператриці Марії-Терезії в Галичині була утворена мережа початкових шкіл, в яких використовувалася староукраїнська мова; у 1775 р. у Відні при церкві Св. Варвари було відкрито греко-католицьку семінарію для русинів (т. зв. Барбареум), що дало змогу систематично виховувати кадри національної священницької інтелігенції; в 1784 р. у Львові була відкрита Генеральна семінарія, яка частково перебрала на себе функції Барбареуму; у 1887 р. при Львівському університеті відкрито Studium Ruthenum  –  інститут вищого типу, який мав університетську програму і все навчання в ньому велося «словеноросською мовою». Ці реформи і створені структури стали основою для початкового процесу націєтворення, попри потужний опір польських верств, які загалом домінували в краю. Поступово середовище Греко-Католицької Церкви, яка перед тим впродовж століття зазнавала всеохопної полонізації, почало перетворюватися на організаційний бастіон з виховання патріотичної інтелігенції.

Після 1790 р., коли помер імператор-реформатор Йосиф ІІ, вже за Леопольда ІІ і Франца І, польські панівні кола, які мали сильне лобі при віденському дворі, перейшли в наступ і домоглися закриття Studium Ruthenum і переведення більшості шкіл на польську мову навчання, зуміли загалом пригальмувати український культурницький рух.

Другою фазою русинського національного піднесення стала діяльність групи церковних культурників, в основному зосереджених в місті Перемишлі, який був духовним та культурним центром двох найзахідніших українських земель  –  Надсяння і Західної Бойківщини. Саме в цьому регіоні на межі XVIII – XIX ст. народився з десяток визначних діячів-культурників, які й розгорнули повноцінне національне відродження в Галичині, створили стабільні організаційні та ідейні основи для формування української самосвідомості. Важливим фактором при цьому стало те, що галичани часто навчалися у Відні або мали якісь зв’язки із цим тодішнім головним центром слов’янського відродження, адже у Відні працювали майже всі світила чеського, словенського, хорватського, сербського відродження, знамениті будителі, там виходили книжки і часописи, які ширили ідеї національної самосвідомості. Тож галичани-уніати стали першими провідниками ідей слов’янського відродження в Україні. Зокрема вони мали безпосередні зв’язки із Й.Добровським і В.Копітаром, фундаторами слов’янської філології. Цей факт був, зрозуміло, невигідним для атеїстичної радянської науки, і тому всіляко замовчувався, але чомусь ця незграбність трактування перекочувала й до теперішніх українських підручників, в яких дуже мало можна знайти відомостей про роль галичан в розгортанні культурного діалогу зі слов’янським світом.

Першою постаттю свідомого ідеолога національного відродження можемо вважати Модеста (Михайла, Мелетія) Гриневецького (1758 – 1823), який народився у с. Літовисько (Західна Бойківщина, нині  –  прикордонна Польща),  –  богослова, філософа, історика, архівіста, ректора і професора Львівського університету. Він навчався в початкових школах Самбора і Добромиля, закінчив Замостьську академію; викладав у василіанських школах Дрогобича і Лаврова. Згодом студіював у Віденському і Львівському університетах. Автор праці «Філософське обґрунтування фізики» (1781). Викладав догматику і латинську мову у Львівському університеті, був прокуратором чину отців-василіян. Написав першу наукову книжку староукраїнською мовою «Догматика» (1791), уклав для Чернівецького єпископату «План систематичних богословських студій» (1816). Зав’язав перші стосунки із діячами слов’янського відродження. Був відомим як палеограф і архівіст в європейських наукових колах.

На початку ХІХ ст. Перемишль за участі кількох провідників Греко-Католицької Церкви став центром національного відродження в Галичині. Тут у 1816 р. започаткувався Перемишльський культурно-освітній гурток, ініціаторами якого виступили о. Іван Могильницький, єпископ Іван Снігурський, митрополит Михайло Левицький. Офіційно він називався «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма просвіти і культури серед вірних». В місті розвинулося систематичне українське книгодрукування, шкільництво, мовознавчі ініціативи. Далі подамо в іменах здобутки головних перемишльських діячів відродження і цим увиразнимо картину націотворчого процесу.

Іван Могильницький (1778-1831) – один із лідерів культурно-просвітнього гуртка в Перемишлі, церковний діяч і філолог. Народився в с. Улюч (Надсяння). Був парохом у с. Дроздовичі (Старосамбірщина), референт із питань шкільництва Перемишльської єпархії, засновник великої кількості шкіл (бл. 400); видав у Буді катехизм «Наука християнська в справі звичного катехизму для парафіяльних дітей», який став першою масовою книжкою українською мовою; автор «Букваря славено-руського язика» (1816), який витримав п’ять видань; виступав за навчання народною мовою; написав «Правила школьнії» (1817), «Науку християнську» (1817), «Катехизис малий» (1817). Перший ректор і організатор дяко-вчительського інституту в Перемишлі, який тривалий час формував кадри Церкви. Автор «Граматики язика славено-руського» (1823) і «Відомості о руськім язиці» (1829), які стали першими маніфестами утвердження і захисту української мови в Галичині. «Відомість о руськім язиці» перевидавалася 4-и рази, її передрукував у «Записках о Малой Русі» (1856) П.Куліш як найкращу філологічну студію про самостійність української мови.

Іван Снігурський (1784-1847) ̶ церковний діяч, меценат і філантроп. Народився у Берестянах (Самбірщина, Західна Бойківщина). Закінчив Самбірську гімназію, студіював у Львівському і Віденському університетах. Доктор богослов’я. У 1817 р. став деканом богословського факультету у Віденському університеті. Зав’язав стосунки із діячами слов’янського відродження, зокрема із В.Копітаром – одним із лідерів цього руху. Налагодив його систематичні контакти з тогочасними молодими галицькими філологами та істориками, які розгорнули культурно-національний рух у Галичині, – І. Могильницьким, І.Лаврівським, Й.Левицьким, Й.Лозинським, Д.Зубрицьким. У 1818-1847 рр. був перемишльським єпископом, за якого й була розбудована мережа для національно-культурної формації греко-католицьких священиків. Заснував єпархіальну друкарню (1829), в якій вийшли перші масові українські книжки в Галичині.

Іван Лаврівський (1773-1846) ̶ педагог, різнобічний вчений: професор логіки, етики, метафізики, історії церкви, богослов’я. Народився у с. Терка (Надсяння). Закінчив Перемишльську гімназію і Львівський університет.  Викладав українську мову у Львівській духовній семінарії, був її ректором. Від 1820 р. жив у Перемишлі. Займався історичними студіями, зокрема популяризував польською мовою історичні пам’ятки України. Написав підручник із української мови «Бесідослов» (1832). Доводив самостійність української мови щодо польської і російської. Видав «Буквар» для українських шкіл (1838). Як філолог справив визначальний вплив на інших тогочасних мовознавців Галичини. Його наукові праці польською мовою знайшли визнання серед перших славістів Європи (С.Б.Лінде, З.Доленга-Ходаковський, В.Копітар, О.Востоков, П.Кеппен).

Йосиф Левицький (1801-1860) – педагог, священик, письменник, перекладач, мовознавець та історик. Народився у с. Баранчичі поблизу Самбора. Закінчив Перемишльську гімназію, студіював у Львівському і Віденському університетах. Долучився до діяльності церковних просвітників у Перемишлі від 1832 р., викладав церковнослов’янську мову в тутешньому богословському ліцеї. Протягом майже 1844-1860 років був парохом у селах Грушів і Нагуєвичах на Дрогобиччині. У 1834 р. видав німецькомовну «Граматику руської або малоруської мови». У спеціальних офіційних довідках, донесеннях, статтях доводив окремішність української мови. Часто використовував матеріали з архівів, щоб показати давність писемних традицій на Україні. Виступав за ведення метричних церковних книг народною (українською) мовою. Його літературна творчість хоч і малоестетична (писав дещо онародненою церковнослов’янщиною), але доволі різна і кількісна, тобто Й.Левицькому першому в Галичині вдалося стати відомим автором. Крім того, він постійно виступав як публіцист у польськомовній і німецькомовній пресі. Був першим регулярним галицьким перекладачем: перекладав твори А.Міцкевича, Ю.Нємцевича, Й.В.Ґете і Ф.Шиллера. У 1839 р. переклав «Слово о полку Ігоревім». Активно боровся проти ідеї запровадження латиниці в українське письмо (1834). У 1843 р. написав два «Листи з приводу руського письменства в Галичині», тобто виступив першим галицьким літературним критиком та оглядачем. Друкувався в авторитетному ляйпцизькому славістичному журналі «Щорічники із слов’янської літератури, мистецтва і науки». У 1848 р. захоплено підтримав «Весну народів», організував представництво Головної руської ради в Дрогобичі, палко виступив на мітингу з промовою про потребу запровадження української мови в краю. Його граматика була перевидана ще два рази – у 1849-у і 1850-у рр. Планував видання регулярного збірника «Бібліотека бесід духовних».

Йосиф Лозинський (1807-1889) ̶ філолог, фольклорист. Народився під Перемишлем у с. Вірко Велике. Закінчив гімназію в рідному місті, студіював у Львівському університеті. Був парафіяльним священиком у різних селах Галичини, Яворівським деканом (з 1850 р.). Подією стала його фольклорна збірка «Руське весілє» (1835), яку можна вважати вирішальним маніфестом українськості в краю.

Вів ґрунтовні мовознавчі студії, синтезувавши науковий досвід провідних філологів Європи. Впроваджував ідеї чеських будителів. Через тиск цензури свою граматику української мови, написану у 1820-і роки польською, видрукував лише у 1846 р. Зразком для нього була граматична теорія видатного славіста В.Копітара. Став переконаним прихильником фонетичного правопису, що тоді було явищем революційним у Галичині. Великою мірою підготував основу для діяльності «Руської Трійці». Виступив у 1834 р. за впровадження латиниці в українське письмо, але не з позицій полонізатора, як це йому приписували, а з позицій модернізатора: мав свідомість обмеженості того культурного світу, який базувався на кирилиці (Росія, Сербія, Болгарія), в орієнтації на латиницю бачив запоруку подолання мертвої церковнослов’янщини. Під впливом критики (І.Лаврівський, Й.Левицький, М.Шашкевич) відмовився від проекту латинізації правопису. Виступав як публіцист, у т. ч. на теми народного господарства. Активно боровся з галицьким москвофільством у 1850-1860-і рр., коли воно повсюдно наступало.

Михайло Мінчакевич (1808-1879) – громадський діяч і революціонер. Народився у с. Бережниця Вижня на Сяночинні в сім’ї священика. Закінчив Самбірську гімназію, студіював у Львівському університеті. Увібрав ідеї національного відродження. Писав вірші патріотичного змісту. Згодом захопився політикою, увійшов до революційного польсько-українського підпілля – організації «Союз друзів народу», яка підпорядковувалася Товариству польських карбонаріїв. Це була вельми радикальна суспільна течія з ідеями республіканізму, повалення монархії через збройне повстання, звільнення селян, цілковитої рівноправності осіб і станів. Збереглися відомості, що М.Мінчакевич виступав проти польських уніфікаторських поглядів на українську Галичину, обстоював рівноправність народів. У 1838 р. був заарештований після розкриття конспірації, тортурований і ув’язнений на три роки. Його життя –приклад революційно-бойовитої, волюнтаристської свідомості в галицькому русинському середовищі, що загалом було рідкістю для нього.

Василь Подолинський (1815-1864) – політичний діяч і теоретик.

Народився у с. Біличі на Бойківщині (Старосамбірський р-н). Вчився в гімназіях Перемишля і Львова, у Львівському університеті. Формувався як свідомий патріот під впливом ідей «перемишльського відродження». Ще студентом увійшов до підпільного «Союзу синів Вітчизни», потім був членом його філії – «Молодої Сарматії» (1837-1840). Захоплювався ідеями слов’янського відродження. Деякий час перебував у Лаврівському монастирі чину Василія Великого. Тут він надзвичайно поглибив свої знання в монастирській бібліотеці. У 1848 р. під час «Весни народів» В.Подолинський спостеріг шовінізм польських політичних середовищ, зокрема революційної Центральної Ради Народової. Це стимулювало його до полеміки в пресі. Так з’явилося знамените «Слово перестороги» (1848) – перший чіткий і послідовний політологічний маніфест української самостійності. Брошура була написана польською мовою, і В. Подолинський спробував видати її в Сяноку. Польськомовність обумовлювалася тим, що в той час у Галичині не було українськомовної пресової мережі, видавництв, і до того ж твір великою мірою був зверненням саме до поляків, був полемікою проти польських шовіністичних і неправдивих поглядів на український народ і українське питання в історії і сучасності. Автор стояв на виразних демократичних позиціях, за логікою історії і політології пояснював неодмінність постання української держави.

Цікаво, що В.Подолинський аналізував становище суспільно-політичних сил в Галичині, виділяв серед них чотири течії: 1) українсько-самостійницьку; 2) польсько-українську (т. зв. «Руський Собор»), яка йшла на певну співпрацю з боку поляків із українцями-русинами; 3) австрійсько-українську, яка надіялася на ліберальні реформи в Австрійській імперії і добро українцям від них; 4) російсько-українську, москвофілів, які сподівалися на добро від Росії. Він ставив український рух у контекст всеслов’янських процесів національного визволення, явно симпатизував прогресивним ідеям Слов’янського з’їзду у Празі, який щойно відбувся у червні 1848 р. Відтак у В. Подолинського визрівала концепція Слов’янської федерації в центрі Європи із незалежною Руссю-Україною як рівноправною нацією-державою.

Хоча брошура «Слово перестороги» так і не вийшла друком, її ідеї були відомі в середовищі верхів Унійної Церкви. Це підтверджує брошура іншого бойківського священика-патріота І.Терлецького «Слово русина до всіх братів слов’янського племені про справи слов’янські», яка вийшла в Парижі 1849 р. і повторювала головні положення В.Подолинського.

На невеликому терені української землі діяла група патріотів, які зуміли розбудити в галицькому суспільстві повний процес національно-культурного відродження

Як видно з цього короткого огляду, на порівняно невеликому терені української землі між верхнім Дністром і Бескидами з центром у Перемишлі в 1-й половині ХІХ ст. народилася і діяла група патріотів, які зуміли розбудити в галицькому суспільстві повний процес національно-культурного відродження.  Попри важкі умови існування в оточенні польського шовінізму, байдужості й настороженості австрійської бюрократичної системи, загальної апатії малоосвіченого і позбавленого героїчних світовідчуттів галицького суспільства першим будителям вдалося здійснити таке:

Зрозуміло, «перемишляни» допустилися й окремих промахів, їхні дії і плани мали свої вади, через що вони й, власне, залишилися ніби в тіні в просторі національної і культурної свідомості, а це такі:

Головний висновок нашої публіцистичної студії наступний: задля історичної справедливості в українську історичну і політологічну науку, загалом гуманітаристику конче потрібно ввести поняття «перемишльське відродження» на означення початкового процесу національного відродження в Галичині. Такий ракурс бачення і послідовність осмислення історичних явищ допоможе зрозуміти логіку націотворчого процесу в Галичині і загалом в Україні, посприяє повнішому сприйняттю минулого, допоможе точніше розставити акценти в ньому.

Олег Баган, Директор Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова