На четверговому пресмарафоні президент Володимир Зеленський укотре наголосив: треба спішити встановити мир, бо раз у два дні у нас на Донбасі хтось гине. Річ очевидна. Та головне, щоб в результаті через цей поспіх у нас не почали гинути сотні. Щодня і по всій Україні. А саме такий хід подій наразі виглядає більш ніж реальним. Бо влада Зеленського підписала “формулу Штайнмаєра” в Мінську.

І це ніяк не “страшилка” від противників президента, що намагаються втовкмачити нам з вами у голови затяті прихильники і члени команди “Зе!”. “Формула Штайнмаєра” – ніщо інше, як план виконання Мінських угод і передбаченого ними закону про особливий статус Донбасу. Тобто виконання усього того, що експрезидент Порошенко називав “безальтернативним” шляхом до перемоги протягом п’яти років (виносимо за дужки, чому він зараз виходить на майдани з протестами проти цього) і водночас всього того, за що його критикував теперішній президент Зеленський (виносимо за дужки, чому він заразпочав вважати це прийнятним).

Ті, що учора хвалили, – сьогодні критикують, ті, що учора критикували, – сьогодні хвалять. Коротше кажучи, топчуться довкола однієї й тієї ж стратегії (Штайнмаєр-Мінськ-особливий статус), критикуючи одне одного лишень за те, ЯК втілити план, який кожен із них свого часу називав зрадницьким для України.

Пересічному українцеві у такій ситуації може здатися, що альтернативи не існує. Що зрада (себто Мінські угоди) буде так чи інакше, тож залишається працювати над тим, щоби зробити її наслідки мінімально шкідливими.

Чи дійсно це так? Чи можна закінчити війну по-іншому, без «мирних планів» Порошенка-Зеленського і без капітуляції? Про це – у розмові з директором Центру стратегічних розробок Андрієм Ніцоєм, виконавчим директором Українського інституту майбутнього Віктором Андрусівим, колишнім офіцером оперативного управління Генштабу ЗСУ, полковником запасу Олегом Ждановим та заступником голови ВРУ VII скликання, Головою Секретаріату ВО “Свобода”, ветераном російсько-української війни Русланом Кошулинським.

Закінчити те, чого не існує, не можна. Тому найперше слід визнати факт війни

Ексспівробітник Генштабу ЗСУ Олег Жданов нагадує, що війна із РФ немає жодного юридичного визначення в Україні й не оголошена офіційно. Тому для того, щоб її завершити, найперше потрібно визнати, що вона взагалі є.

«Зробити це нам рекомендувала ООН ще в 2015 році, – зазначає Олег Жданов. – Це вони вказували у своїй резолюції щодо Криму. Але тоді Порошенко почав маніпулювати, заявляючи, нібито ООН війну визнала, отже нам уже не потрібно. Насправді ж, нічого такого в резолюції немає, тільки рекомендація зробити це нам. Який наслідок? Війна триває шостий рік, а Росія шостий рік каже, що її там нема. Країна-агресор виступає у ролі країни-миротворця. Оце і є головна проблема, яка гальмує все».

Нарешті визнавши війну війною, пояснює Олег Жданов, Україна нарешті змусить світове співтовариство діяти:

«Чергова збройна агресія на європейському континенті може потягнути за собою черговий перегляд кордонів. А тут тоді постає питання: світова система безпеки ООН взагалі існує? Статут ООН каже, що держави-члени ООН зобов’язані накласти всі можливі санкції на країну-агресора та позбавити її права голосування в ООН щодо вирішення конфлікту, який вона розпочала. Так, пригадайте, вже робили з Іраном, коли змушували його припинити ядерну програму. От коли ми визнаємо факт війни – це вже буде не наша проблема. Світ буде змушений відповідати. Тоді ми зможемо подати заявку на введення миротворчого контингенту. Головне – правильно сформулювати мандат цієї місії: на лінії розмежування (кіпрський сценарій), по всій території, включно з кордоном (вирішення конфлікту в найкоротші терміни), тільки на кордоні (довгий шлях до того, щоб змусити РФ вивести війська)».

Про кіпрський сценарій нещодавно почала говорити й українська влада – глава МЗС Вадим Пристайко в одному з ефірів назвав його «планом С», який розглядає Банкова на випадок неуспіху нинішнього варіанту. Втім, за словами Олега Жданова, такий шлях закінчення війни не є придатним для України.

«По-перше, кіпрський сценарій в Україні неможливий як такий, тому що на Кіпрі була війна, а в Україні війни нема. Доки війни нема – миротворців ніхто не дасть. По-друге, якщо війну таки буде визнано і ООН таки дасть війська, – це все одно буде більше вигідно для Росії, бо тоді вона наполягатиме на поверненні цих територій до України на своїх умовах. Тим часом для нас єдиний позитивний момент – це гарантоване перемир’я, припинення жертв. Але це безкінечна пісня. Війна не закінчиться, а тільки заморозиться до якогось часу. Кіпр у такому «замороженому» стані вже 45 років», – розповідає Жданов.

Ще один варіант – взяти приклад з Ізраїлю, який відгородився від Палестини стіною. Але це, каже експерт, може закінчитися ескалацією конфлікту:

«Не забувайте, що, маючи стіну, Ізраїль жорстко веде вогонь у відповідь. Місяць тому прем’єр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху віддав наказ армії відкривати вогонь на випередження. Тобто якщо раніше палестинець міг добігти до колючого дроту і кинути камінь чи коктейль молотова в ізраїльського солдата, то тепер ізраїльський солдат має повне право того палестинця, який біжить у його напрямку, застрелити. Тобто головною гарантією досягнення миру вздовж кордону Ізраїлю і Палестини є вогневий вплив армії оборони Ізраїлю на супротивника. Тільки через одну випущену ракету на територію Ізраїлю ізраїльтяни піднімають авіацію і знищують до тла всі ворожі позиції в радіусі кількох кілометрів. Тільки таким силовим варіантом вони отримують перемир’я, і то воно хитке. Тож якщо уже в нас будувати стіну, то разом з тим треба віддавати наказ армії жорстко відповідати на вогонь. А це може призвести до ескалації, бо Росія почне жорстко відповідати нам».

З іншого боку, наголошує Жданов, показувати силу України ворогу однозначно треба:

«У 2016 році ми відкривали вогонь у відповідь і в результаті втрати з нашого боку були мінімальними. Сьогодні ми спроможні відстежувати ситуацію і навіть на випередження відкривати вогонь, коли противник тільки готується наносити удари по нашій території. І це було б для нас успіхом, адже Росія не готова нести втрати. У них «вантаж-200» іде постійно з кількох військових конфліктів, йдуть інваліди, які отримали поранення. Якщо «вантаж-200» – ще півбіди, поховали тихенько, заплатили родичам, взяли підписку про нерозголошення і на тому все. А якщо інваліди – це вже проблеми. Вони не мовчать, розповідають людям, де і як отримали свої поранення. А сарафанне радіо – це найпотужніша реклама. Невдоволення всередині РФ дуже швидко росте, тому вони бояться цього. Тому якщо ми покажмо силу – вони можуть навіть піти на перемир’я».

Єдине правило: сила

Заступник голови ВРУ 7 скликання Руслан Кошулинський переконує, що формула української перемоги – це сила. Сила – це потужні війська, розвинена економіка, надійні міжнародні союзники і спільна національна ідея із прагненням перемоги.

“Армії, яка воює, потрібні 2 найважливіші речі: віра (бойовий дух) і гроші. Бойовий дух – це те, що китайський мислитель Сунь Цзи називав “Шляхом”. “Шлях” — це моральна єдність правителя і народу, командування і війська. “Перемагають там, – читаємо в його трактаті “Мистецтво війни”, – де вищі та нижчі мають одні й ті ж бажання”. Досягнути такої єдності прагнень і помислів — це і є найперше завдання лідера і всього керівництва держави, яка воює”, – зазначає Кошулинський.

Що ж до грошей, каже політик, то на війну їх найперше повинні віддавати ті, хто на війні заробляє – олігархи:

“Беремо декларації олігархів за останній рік. Заробив від 500 тисяч до 1 мільйона – віддаєш 10% від заробітку на армію, заробив від 1 млн до 10 млн – віддаєш 15%, заробив від 10 до 100 млн – віддаєш 20%, заробив понад 100 млн – віддаєш 25%. От вам і гроші. Величезні. А необхідний законопроект “Свобода” давно зареєструвала у Верховній Раді, голосувати можна уже”.

Разом з тим, продовжує Руслан Кошулинський, для наповнення економіки України необхідно ухвалити низку антиолігархічних законів, запропонованих його політичною силою: про повернення коштів із офшорів, заборону на вивезення грошей в офшори, заборону приватизації стратегічних підприємств, заборону продажу земель сільськогосподарського призначення, заборону монополій та олігополій.

“За даними Академії наук України, – пояснює Кошулинський, – олігархи вивели до офшорів вже 154 млрд доларів США. Тож ухвалення лише одного законопроекту про повернення ціх грошей додасть українському бюджетові десятки мільярдів. Суть законопроекту така. Даємо олігархам три місяці: або повертають гроші з офшорів до України (половину – відразу в бюджет, половину – перевіряємо і залишаємо на їхній бізнес в Україні), або конфісковуємо їхнє майно в Україні на суму, яку вони вивели до офшорів”.

Наповнивши економіку, продовжує політик, владі потрібно продовжити побудову боєздатної національної армії, спроможної протистояти агресору, створити загони територіальної оборони в усіх районах країни та на їхній основі сформувати Народний резерв Збройних Сил. Провести  люстрацію, переатестацію та перевірку на детекторі брехні військового командування та керівництва силових структур. А ще – запровадити воєнний стан на території Донеччини, Луганщини та решти прифронтових областей, де є загроза військової агресії.

“Якби воєнний стан було запроваджено на Донеччині та Луганщині ще в 2014 році, як того вимагала “Свобода”, катастрофи малайзійського боїнга МН-17 просто не сталося б. Адже над тією територією діяла б заборона на польоти цивільних літаків. 298 людей сьогодні були б живими, а Нідерланди не мали би тепер підстави відкривати розслідування для пошуку провини України у цій трагедії”, – зазначає Руслан Кошулинський.

Також, відповідно до плану Кошулинського, Україні необхідно встановити повну економічну, енергетичну, ресурсну та транспортну блокаду тимчасово окупованих територій, розірвати дипломатичні стосунки і всі міжнародні договори з РФ, не відновлювати їх до повної деокупації всіх територій України. Також потрібно притягнути до кримінальної відповідальності та позбавити громадянства усіх, хто зрадив Україну, працював на окупаційну адміністрацію, брав участь у бойових діях проти українських підрозділів та вчиняв інші злочини.

“Україна мусить відмовитися від Мінських угод і “формули Штайнмаєра”, адже закон про особливий статус Донбасу, який вони передбачають, обіцяє Україні повну капітуляцію перед РФ і продовження війни на покоління. Здійснити це можна, адже Мінські угоди не є міжнародним договором і не мають ніякої юридичної сили. На них немає підпису президента України й вони не ратифіковані Верховною Радою України. Це лише політичні домовленості, виконання яких залежить від доброї волі держав. Московія свою “добру волю” засвідчила першого ж дня після їхнього підписання”, – каже Руслан Кошулинський.

Відтак політик пропонує укладати двосторонні угоди зі США та Великою Британією про повномасштабну військову допомогу Україні, а також щодо надання летального озброєння та довгострокової військово-технічної допомоги.

Що ж до виборів на окупованих територіях, Кошулинський каже, що проводити їх можна буде тільки після повної деокупації, завершення адмреформи та повної перепаспортизації всього населення. Після перевірки кожної особи на наявність громадянства інших держав, на співпрацю з окупаційним режимом, на лояльність до України та відповідність статусу громадянина України.

Треба визнати конфлікт довгостроковим і грати “в довгу”

Виконавчий директор “Українського інституту майбутнього” Віктор Андрусів переконує, що Україна може повернутися Донбас винятково у ті умови, в яких він перебував до 2014 року (будь-які інші умови дестабілізують державу через посилення сепаратизму в інших регіонах). Щоби це втілити, треба вийти на новий формат міжнародних домовленостей. Але це не можливо, адже РФ не погодиться. Відтак, єдиний варіант, який залишається, – визнати конфлікт з РФ довгостроковим. А підставою для цього мало б стати незабезпечення Росією припинення вогню, про яке президент Зеленський міг би заявити на черговій зустрічі у нормандському форматі.

Таке рішення, за словами Андрусіва, дасть Україні кілька переваг: ми усунемо неоднозначності в нашій позиції і убезпечимось від закулісних домовленостей про Україну без України; визнаємо Росію відповідальною за окуповані території й дамо зрозуміти, що платити за ці території їй доведеться багато і довго; виграємо час для того, щоб перебудувати прифронтові регіони, запустити великі інфраструктурні проекти, повернути людей з окупованих територій до України.

“Ключове, що має робити влада, – пояснює Віктор Андрусів, – це витягувати з окупованих територій робочу силу і таким чином підвищувати витрати Росії на утримування цієї території. Можливість зробити це в Україні є, адже є дефіцит кадрів через значну еміграцію.  За даними служби зайнятості, в червні 2019 року зафіксовано на 10% вакансій більше, ніж у червні 2018-го. Значний попит на робочу силу є й в іноземних інвесторів, які будували виробництво в Україні останніми роками.

Для реалізації цієї політики також необхідно створити Фонд реінтеграції, який наповнюватимуть спільно український бюджет і міжнародні партнери і який даватиме переселенцям безвідсоткові кредити на житло. Фонд мав би зайнятися також фінансуванням усієї необхідної інфраструктури для жителів окупованих територій. Зокрема це модернізація КПВВ до повноцінних пунктів пропуску, де будуть розміщуватися ЦНАПи, пенсійні фонди, соціальні захисти — все, чого потребуватимуть наші громадяни, які приїжджають з окупованої території”.

За словами експерта, невдовзі Росія повністю заблокує Україні доступ до Азовського моря, а відповідно, можливість займатися вантажоперевезеннями. Таким чином найбільші українські порти, фактично весь Донецький регіон, буде заблоковано, економіка зазнає значних втрат.

“Щоби цього не сталося, нам треба шукати альтернативу. Будувати інфраструктурні об’єкти, мости, дороги і залізницю, й таким чином розблоковувати порти. За нашими підрахунками, на це потрібно близько 7 мільярдів доларів. Але ми вже шостий рік цього не робимо, бо думаємо, що конфлікт ось-ось завершиться. І так само думають люди. Переселенці весь час чекають, що конфлікт скоро завершиться і вони повернуться до свого дому. Тому вони живуть в якихось тимчасових умовах, тимчасових рішеннях. Тож, якщо ж ми оголосимо війну довгостроковою, всім стане зрозуміло, що це надовго, що треба працювати, вирішувати проблеми, які уже є”, – каже Віктор Андрусів.

Політолог також наголошує, що дуже великою помилкою минулої влади була “половинчаста” позиція щодо антиросійських санкцій. З одного боку, влада спонукала міжнародне співтовариство накладати їх, а з іншого – не робила нічого, щоби перекрити втрати партнерів і зберегти їхню підтримку надовго:

“Тільки-но на Росію накладають санкції, для нас створюється можливість виробляти товар, який їй продавати забороняють. За нашими підрахунками, Україні треба було приблизно 2,5 роки, щоб замістити на ринку більшість російських товарів, на які було накладено санкції. Нам це вдалося б, адже наші економіки досить схожі. Йдеться про вироби військового призначення, металічні вироби, масла. Ми могли би це розвивати, щоби перекрити втрати європейців, про які вони плачуться, від Росії. Ще й заробити на цьому”.

Владі потрібно розглянути стратегію ізоляції зони окупації одночасно зі стрімким нарощенням потенціалу перемоги України

Директор Центру стратегічних розробок Андрій Ніцой переконаний, що Україні варто було б розглянути стратегію ізоляції зони окупації одночасно зі стрімким нарощенням потенціалу перемоги України.

По-перше, відповідно до пропозицій Ніцоя, влада за жодних умов не мала би зрікатися окупованих територій. По-друге, повинна була б відмовитися від спекуляцій на тему «наших людей на окупованих територіях». А замість витрачати кошти на їхнє соціяльне забезпечення в ОРДЛО, вкласти ці кошти в повернення громадян і облаштування у вільній Україні. По-третє, слід було б надіслати чіткий сигнал НАТО і РФ щодо наміру ізолювати зону окупації і запропонувати міжнародним партнерам сконцентруватися на забезпеченні миру на кордоні зони російської окупації та українських військ. Четверте – піар і комунікація. Світові треба було б показати зворушливі й яскраві історії життя людей на окупованих та вільних землях України. П’яте – наповнити реальною роботою, а не імітацією бурхливої діяльності українські територіяльні органи влади АР Крим, окупованих районів Донецької та Луганської областей. Шосте – готувати широкомасштабний, покроковий план деокупації. Вже призначити і навчати людей, які його згодом реалізовуватимуть. Сьоме – визначити і донести до суспільства та міжнародної спільноти термін проведення місцевих виборів в ОРДЛО після деокупації. Тут Ніцой пропонує кожен рік окупації помножити на два роки реабілітації та поступової лагідної українізації.

“Влада має діяти хитро і мудро, реалізовуючи цей варіант, – каже Андрій Ніцой. – Це не може бути одномоментно. Має бути серія дипломатичних, військових, політичних і гуманітарних заходів. Найближчу зустріч у нормандському форматі Зеленський повинен почати із засвідчення абсурдності ситуації, яку ми маємо зараз. Він має показати, що формат не працює, бо стрілянина не припинилася. Після того – заявити, що починає політику ізоляції зони окупації, і на цьому закінчити перемовини”.

Якщо така державницька позиція у Зеленського знайдеться, зазначає Ніцой, то далі треба рухатися як військово-політичним, так і гуманітарним шляхом.

“Нам потрібно побудувати інженерно-фортифікаційні споруди, що убезпечили б нас від першого удару російської армії й унеможливили проникання диверсійних груп, – продовжує політолог. – Водночас ми повинні перекласти на плечі окупанта весь тягар турботи про колаборантів і всю відповідальність за екологічні наслідки для світової спільноти на окупанта – Російську Федерацію”.

Як пояснює експерт, мета його плану – дати можливість Україні безперешкодно розвиватися, а населенню прифронтових областей – інтегруватися в український простір.

“Населенню, яке не стало на шлях колаборації, давно треба було створити усі умови для комфортного проживання, забезпечити їм переїзд на підконтрольну Україні територію і забезпечити для них робочі місця. Також, можливо, варто було б створити місця їхнього компактного проживання – це полегшило б інтеграцію в українське суспільство після років проживання в російській окупації”, – додає Андрій Ніцой.

У військовій складовій, пояснює експерт, влада найперше мала б визначитись із тим, як відповідати на ворожі обстріли. Симетрично (снайпера на снайпера і міномет на міномет) чи асиметрично, як це роблять інші країни.

“Ізраїль, наприклад, у відповідь на кілька ракет, запущених на його територію, знищує всі ворожі позиції у радіусі кількох кілометрів, – розповідає Андрій Ніцой. – Як на мене, такою мала б бути і позиція України. Для цього, звісно ж, треба було б нарощувати військово-промисловий комплекс, зміцнювати Збройні сили України та стимулювати молодь до служби у ЗСУ. Задля останнього мала б запрацювати культурна і патріотична складові освіти, які наразі вихолощені, фактично кастровані минулою владою. Порошенко мав можливість підняти патріотичний дух, а натомість поховав його своїм договорняком із Медведчуком про поділ України на дві частини – пропорошенківську “патріотичну” і промедведчуківську “рускомірську”. На жаль, з цим завданням вони впоралися і разом зробили Зеленського президентом”.

Яна Федюра, “Вголос”