На початку 2004 року в Україні юридично припинила діяльність одна із небагатьох правих партій, яка за короткий час свого існування зуміла створити як певне коло прихильників, так і викликати негативно-шокову реакцію російськомовної категорії населення. Це — СНПУ.
Бренд СНПУ як на Львівщині, так і в інших регіонах впродовж останніх років був стало закріплений за народним депутатом Олегом Тягнибоком. Чимало непосвячених у таємниці СНПУ вважали фігуру Олега Тягнибока єдиним лідером соціал-національної партії. Не вдалось СНПУ у рік президентських виборів продовжити своє функціонування. Вона мовчазно поступилась своїм політичним щаблем новоявленому ВО “Свобода”. Натомість статус Олега Тягнибока зумів залишитись без змін, на цей раз не лише публічно — він офіційно став лідером ВО “Свобода”. Адже в соціал-національній партії нардеп двох скликань був одним із членів центрального проводу партії та головою Київської міської організації СНПУ. А істинним ідейним батьком СНПУ, звичайно ж, був Ярослав Андрушків. Впродовж усіх років функціонування партії він намагався накинути мантію лідерства на “молодих та перспективних”, бо вірив, що саме їм вистачить сучасного вишколу для просування правої ідеї на найвищі державні сходинки.

На розвал СНПУ та кончину правого руху в Україні Ярослав Андрушків і три його однодумці відреагували заявою, яку опублікувала одна із львівських газет.

Однак, чи справді, те, що для когось де-юре відійшло в минуле, немає перспектив де-факто? Відповідь на це запитання я спробувала знайти під час розмови із Ярославом Андрушківим.

Пане Ярославе, у своїй заяві щодо припинення існування СНПУ Ви заявили, що події у цій партії „слід розглядати в контексті загального кризового стану в сучасному українському право-національному крилі”. Чому відбулась ця криза у силах правого скерування?

Наприкінці 80-х на початку 90-х років в Україні мала місце національно-визвольна боротьба. Це не була політична боротьба, під час якої люди поділяються за політичними поглядами. Тоді це було дуже просто: за Україну, або не за Україну. 1991 року, коли Україна відбулася як держава, національно-визвольний етап закінчився, йому на зміну прийшов політичітичний, який триває і по сьогодні.
На початку 90-х років ми почали творити партію — СНПУ, бо розуміли, що переходимо від національно-визвольної боротьби до боротьби політичної, де треба буде формувати політичні погляди, підходи, політичне бачення майбутньої тієї держави, яка відбулася. Але це могли розуміти тільки політичні лідери, бо загальна маса була політично не структурованою, оскільки вийшла з номенклатурної системи і не була готова до існування різних партій. Владна адміністративна верхівка намагалась якнайдовше протягти момент політичної неграмотності мас. Тому пропорційні вибори в Україні потрібно було вводити ще в 1994 році. Тоді люди б вже вчилися голосувати за програми, партії, погляди, а не за того, у кого гарні вуса чи тому, що так сказав сусід. Тому весь цей час в Україні влада, фактично, передавалась від номенклатури до номенклатури і ще раз, напевно, передасться. Але пропорційні вибори можуть підрізати ту гілку, на якій сидить номенклатурна влада.

Отож, українські праві сили вийшли на політичну арену завчасно?

Праві вступили в боротьбу, коли політичне поле було невизначене, коли люди не знали, що таке соціалізм, що таке праві, що таке центристи. Цього не знали не лише прості люди, а й журналісти, наприклад. Дуже часто вони писали такі речі, які є просто неприпустимими. Наприклад, могли “зелених”, ПРП назвати правими. Пригадую і есдеків називали правими, хоча насправді це — лівий спектр. У нас і далі визначають за дуже простою схемою — якщо ти з комуністами, то ти — зовсім лівий, а якщо не владою, то —— правий, а якщо з владою, то — центрист.

Отож праві організації не викристалізувалися, вони не мали своїх виборців. Концепції правих люди підтримували, але на момент виборів, вони віддавали голоси іншим. І це робили тільки тому, що інші мали більше шансів пройти. У жодній країні світу такого нема. Кожен голосує за свій погляд, за свою ідею, а не за того, хто має шанс пройти. Таке може бути звичним є держслужбовців, які працюють в адміністрації і постійно змушені визначати, хто має більше шансів, на кого можна поставити, хто є більш перспективним. Думаю, що Україні потрібно пережити ще два рази пропорційні вибори, щоб таке вже не відбувалося. Навіть вже перші пропорційні вибори, тобто післявиборчий період, зробить певні зрушення у розумінні людьми політичної ситуації. Взагалі, було би добре, якби в Україні вибори відбувалися частіше. Це б формувало політичну свідомість. Для прикладу, щоб вибори відбулись кожні два роки, як це відбувається у багатьох державах Європи: що два роки чергуються муніципальні та національні вибори. За таких умов політичний тонус у суспільстві підтримується на належному рівні. Адже передвиборча кампанія приблизно починається за рік до виборів. Через півроку після виборів політичні партії можуть зробити аналіз і починають готуватись до муніципальних виборів. А через рік вже все суспільство підключається до муніципальних виборів. Фактично, суспільство постійно живе політичними процесами. Тому ми ніколи не зможемо створити громадянське суспільство, якщо люди не відчуватимуть співучасть у владі, не будуть активними у політиці, не відчуватимуть свою участь і відповідальність у всіх процесах державного життя.

Наша ідеологія дуже часто не мала доступу до засобів масової інформації, хоча варто зазначити, що права ідеологія завжди буде присутня в суспільстві. Правий рух зазнав поразки, бо він не залишився самостійним, тому що став у ряди національно-демократичного руху. Це не означає, що національно-демократичний рух не може існувати. Він може і буде існувати, так само, як і буде існувати правий рух. Ми бачимо це на прикладі розвинутих держав. Однак, якщо певний політичний рух стає в хвіст іншому політичному рухові, він починає виконувати роль обслуговуючого елемента цього політичного руху і перестає бути самостійним.

Можливо це свідчить про те, що на той час ідеї СНПУ були неактуальними?

Актуальність чи неактуальність ідеї вимірюється не лише самою партією, а й політичною погодою, яка є в державі. В той період СНПУ була на часі. По-перше, вона звернула увагу на праву ідею. По-друге, вона звернула увагу до правої ідеї у виразі націоналізму. Якщо пригадуєте, на етапі перемоги демократії «націоналізм» стало лайливим словом. Також хочу зауважити, що СНПУ не зароджувалась для того, щоб на ній можна було робити собі певну якусь славу або кар’єру, бо тоді вона б ніколи і не зародилась. Більшість членів СНПУ перед вступом до неї були активними діячами Руху. А як відомо, згодом Рух у нашому регіоні прийшов до влади. Тому ці люди могли спокійно торувати собі дорогу під брендом Руху в міську, обласну чи Верховну ради, жити поважним обивательським життям. Тоді вже була українська влада. Ми не сприймаємо націонал-демократію як неукраїнську владу. Ми не сприймаємо їхні політичні погляди, оскільки ці погляди роблять шкоду: оці заяви, що всі у світі — друзі, брати. Адже ми знаємо, що всі у світі є конкурентами.

Чи назрівають зараз умови для того, аби правий рух відродився і чи маєте намір створювати нову політичну силу такого ж спрямування?

Думаю, що так. І ми думаю про нову політичну силу. Звичайно, це може бути інша назва партії, а також — реструктуризація сил: у нову партію правого спрямування можуть увійти люди і з УНА-УНСО, ОУН. На правий рух є завжди попит, отож буде і пропозиція. Якщо б провести соціологічне опитування, то навіть і в сучасній Україні, де зараз немає жодного правого руху, є як мінімум 11-12 відсотків тих, хто усвідомлює, що їхні погляди є правими чи не усвідомлюють, але вони є. Якщо вони будуть мати реального свого виразника, то, звичайно, віддадуть свої голоси за правий рух і цей рух відродиться.

Думаю, що спочатку ми створимо щось на зразок громадського руху. Це може відбутись або в червні або зразу ж після президентських виборів. Сподіваюсь, що це громадське об’єднання до весни 2005 року зможе трансформуватись в політичну партію.

В це новоутворене об’єднання ввійдуть люди, які ще раніше вийшли з СНПУ, люди із середовища ОУН, хоча звідти вони й не виходитимуть, бо це не потрібно, КУНу, колишні члени УНА-УНСО та з ряду громадських організацій.

Пане Ярославе, члени ВО „Свобода” і, зокрема їх лідер, заявляли, що ця політична сила майже ідентична колишній СНПУ. Чи можна назвати ВО “Свобода” наступницею СНПУ?

Звичайно, що ні. Я навіть радий того, що вони змінили назву. Бо коли б цього не зробили, тоді відбувалось би щось на зразок 3-ох чи 5-ьох ОУН. Це — інше політичне явище, яке створене на базі частини людей, які були в СНПУ, які мають свої підходи, свої погляди, свою стратегію, що є ближчою до націонал-демократії. Якщо, звичайно, політичні фішки ще подеколи видаватимуться як праві, але як сказав апостол Петро: ”Що мені віра без діл твоїх?”. Тому незважаючи на те, що віра демонструватиметься як права, діла вже будуть із середовища націонал-демократії.

Питання зміни назви СНПУ обговорювалось у час, коли ще існувала партія. Чи долучались Ви до вибори нової назви партії і як сприйняли назву „ВО „Свобода”?

Як на мене, ця назва не є працюючою. Коли обговорювалось питання, що можливо для СНПУ є необхідно змінити назву, то я висовував інші варіанти назви. Я не вітав не зміну самої назви. Я не вітав трансформації, яка відбувалась і була виражена в тому чи самостійність політичного руху, чи несамостійність. Заради чого тоді цей політичний рух? Якщо він для того, щоб виносити певні ідеї, і люди були готові боротись за ці ідеї навіть тоді, коли він не має політичного підрунтя, я це вітаю. А, якщо в політичний рух приходять для того, щоб швидше знайти шлях до здобутків і заради цього готові корегувати свої тактику, стратегію та політичні ідеї, це для мене — неприйнятне. Я розумію корекцію заради політичного руху. Це — різні напрямки. Тому для людей, які прагнуть умов функціонерів, є більш перспективні партії. Наприклад, зараз перспективним є Ющенко, але якщо він завтра не виграє, то є, наприклад, “Регіони України”. Тому, якщо людина хоче просуватись соціально, вона може зупинитись на перспективних партіях. А СНПУ завжди була такою партією, яка ніколи не могла нічого дати і запропонувати. Це — політична боротьба за певні ідеї. Лише в процесі тієї боротьби з часом можна здобути політичні дивіденди. Є речі, коли навпаки — політику купують тому, щоб здобувати дивіденди.

Пане Андрушків, все таки хочу задати Вам запитання, відповідь на яке давали інші люди, але ніколи е звучала від Вас: чому, будучи реальним лідером СНПУ, ви не були публічним? Це — скромність чи, можливо, певна тактика?

Одна із причин того, що як я вже казав для правого руху існує проблема із тим, щоб пробитись у ЗМІ. Фактично треба забезпечити постійнну присутність у ЗМІ, без провисання. Тобто, для того, щоб політик почав проникати в свідомість суспільства, він мусить відносно регулярно з’являтись у різних засобах масової інформації. Якщо він з’являється періодично, для того щоб внести якусь інформацію чи зробити певне повідомлення, тоді він не стає фактором суспільної свідомості. Ми чудово розуміємо, що в даний момент ми не можемо витримати повну регулярність присутності в ЗМІ. І ми розуміли, що легше пробиватись у ЗМІ людям, які вже мають якісь здобутки. Якщо, наприклад, 1994 року в обласну раду пройшов від нас Юрій Криворучко, то він дуже часто діяв не від партії, а від депутатського корпусу. Але одночасно він пропагував назву партії, засвідчував про певні підходи нашої політичної сили. Звичайно, коли людина стає депутатом Верховної Ради, вона використовує свої можливості. А якщо партія невелика і немає матеріальних та організаційних ресурсів, вона змушена була концентровуватися на чомусь, тобто ми не могли собі дозволити йти широким фронтом. Якщо 1994 року ми чітко зосередились на місцевих виборах, згодом у нашій програмі було сконцентруватись на виборах мера. Ми навіть готували Юрія Криворучка до тих виборів. Однак зрозуміли, що можемо лише частково пробивати якісь певні моменти.

1998 року ми розуміли, що по списках СНПУ не пройде. Щоб не псувати деякому кандидатові по Турківському округу (у нас там був сильний осередок), ми вибрали інший округ і скерували Олега Тягнибока на Редехівський та Бродівський райони, звідки походить його відома священицька родина. Там, де ми вже націлювалися, ми вигравали. Ми працювали в такому напрямку, що хтось ішов як від представництва партії.
Зараз у мене руки розв’язані, на даний час я не є політичною фігурою. Тому у мене зараз є свій власний підхід до діяльності між мною і медіа та суспільством.

Але все ж таки Ви заявляєте, що й далі втілюватимете в життя партійну ідеологію правого руху?

Ідеологія правого руху має декілька визначних крапок. У світі відбувається міжнародна боротьба, не всі народи можуть розраховувати на добре місце під сонцем. Далі — все минає, людина помирає, родина вироджується, а народи є стійкими структурами, які проходять не те, що через століття, інколи ми бачимо, що через тисячоліття. Тому це є базовою ланкою для створення держави, суспільства. Корінний народ завжди мусить мати пріоритет у своїй державі, враховуючи, звичайно, моменти й інших народів. Також важливо, що немає права на існування ідеологія, яка не говорить про необхідність зміни людини. Як права, так і ліва ідеологія говорять, що людина є недосконалою і що політика потрібна ще й для того, аби створити такі державні та суспільні умови, за яких могла б відбуватись трансформація людини з недосконалої в більш досконалу. А ліберальний світ цим абсолютно не цікавиться, оскільки він є світом homo-economicus. Тобто правий рух завжди вище ставить перед собою ціль виховання нової людини. А вже сам політичний рух, тобто держава має забезпечити той шлях. Оце є правий рух. В Україні немає такого руху зараз Це — факт. Є група людей, які сповідують ці ідеї, є група людей, які б хотіли втілити ці ідеї в життя.

Націонал-демократія ж не піднімає чітко питання, що в світі виживає сильніший. Для прикладу, маємо сьогоднішню ситуацію в Іраці. А правий рух не хоче ввести свій народ в сон. Так, як сказав Т. Шевченко: «…її окраденую збудять». Тобто, праві не хочуть, щоб народ жив в ілюзії, а хочуть сказати йому правду, що в світі є боротьба, в якій перемагає сильніший. І тому, якщо ми хочемо, аби нам було добре, ми повинні стати сильними. Правий рух завжди прагне підготувати свій народ так, аби він став чемпіоном.

Чи буде новостворена політична сила правого спрямування брати участь у найближчих президентських та парламентських виборах?

На парламентські вибори ця нова сила виступить однозначно. До президентських виборів залишилось дуже мало часу. Тому ми обдумуємо те, в якій формі візьмемо в них участь. Звичайно, є люди і в громадських організаціях, з якими ми зараз підтримуємо контакти. Тому наша участь у президентських виборах полягатиме у формі підтримки. Хоча тут є певні складності, оскільки я переконаний, що не буде єдиного кандидата від опозиції. Олександр Мороз вже заявив, що самостійно братиме участь у виборах. Не виключено, що й Юля Тимошенко теж може прийняти таке рішення. Не буде єдиного кандидата і від влади. І тому зараз є важко говорити, з ким ми будемо.

Пане Андрушків, якого кандидата підтримуватимете Ви та Ваші однодумці на президентських виборах?

Раніше я був лідером партії, яка підтримувала Віктора Ющенка: людьми, ресурсом, публічно. Хоча, зауважу, що всередині партії відбувались дуже гарячі дискусії стосовно кандидатури Ющенка. Тобто, ми підтримували Віктора Ющенка не як людину з нашого середовища, а як кандидата, який стоїть найближче до того, що він хоче зробити. Хоча останнім часом мені дуже симпатичний Олександр Мороз. Його зараз почали критикувати, але я його десь розумію — він не змінює своїх поглядів. Зараз Мороз робить те, що декларував у 1992-1993 роках. Він не є політичним флюгером, він не працює під кон’юнктуру, він навіть не озирається на думку маси. Адже маси також можуть помилятися. Олександр Мороз чітко робить свою справу — він хоче змінти державу політично, повернути її в ракурс іншої політичної схеми. Якщо б ми чітко відчували, що Мороз є українським соціалістом! Так, зараз він мені симпатичний, але це не означає, що я за нього агітуватиму. Мені Мороз цікавий тому, що він намагається внести зміни у структуру держави. Адже ми знаємо оточення Віктора Андрійовича. А, як відомо, саме оточення формує короля. Й оскільки держава не є ще структурованою, то, як на мене, можуть залишитись ті ж самі клани. Тому в мене є певне застереження, чи це не буде заміна однієї платівки на іншу.

Я є прихильником президентської форми аправління. Але в цій формі має бути нюанс — якщо держава вже відбулась і вона є стабільною. Зараз, коли держава не відбулася, коли державою керують фінансово-політичні клани, а не політичні угруповання, можливо на якийсь період і потрібно, аби в Україні була парламентсько-президентська форма правління.