Як каже Сиротюк, узяти участь у «священній війні з Росією» – мрія з ранньої юності. Вже тоді усвідомлював: рано чи пізно українці повинні «помститися москалям за все, що вони зробили за останні століття». Сиротюк зізнається, що спецназівцем чи «кіборгом» так і не став, бо «в 38 років уже не побігаєш, як у двадцять». Але переконує: на фронті є місце для всіх – і для непрофесійних вояків, і для пацифістів, які можуть готувати їсти та прибирати, зрештою, як і для пропагандистів, що мають доносити до солдатів сенс цієї війни.

Водночас Юрій Сиротюк каже, що на фронті бракує політруків – виховним процесом там майже ніхто не займається. Через це на передову потрапляє чимало мобілізованих, які просто не розуміють суті цієї війни. А без мотивації та із затягуванням офіційного перемир’я – армія просто розвалюватиметься.

Наскільки війна «з телевізора» відрізняється від реальної?

Є дійсно дві війни: крім реальної, ще й телевізійна. Вона є романтичною, в ній усі наші воїни – герої, а всі, хто на іншому боці, – негідники. В уявленні українців це така собі боротьба між добром і злом, війна світів з героїчними «кіборгами».

З одного боку, добре, що більша частина суспільства живе міфами про війну. Бо починаючи з ХІХ століття, війни – уже світоглядні, це війни за уми. Важливо не просто захопити території і вбити якнайбільше ворогів, головне, щоб твій спосіб мислення і світогляд, твої цінності перемогли цінності твого противника. Тому дуже добре, що люди вірять героїчній картинці з телевізора, яка породжує нові сплески патріотизму. А нашим солдатам дуже потрібна психологічна підтримка. Водночас треба реально оцінювати ситуацію на фронті, на реальній, а не телевізійній війні. Отут проблем насправді дуже багато.

Але також почастішали й розповіді з фронту про деморалізацію бійців та алкоголізм. Наскільки ситуація критична?

Дуже багато залежить від командира. Ми стояли між двома бригадами, які було приблизно однаково укомплектовано. В одній бригаді – порядок і спокій, зранку танки їздять і маневрують, стріляють, мінометні позиції змінюються. В іншій бригаді зранку танкісти виїжджають, увесь боєзапас вистрілюють, а далі пиячать у танку. І коли першій бригаді треба підкріплення вогнем, ти не добудишся солдатів з другої. В першій бригаді солдати на людей схожі, а в іншій таке враження, що вони два роки з криївки не вилазили.

В армії має бути залізна дисципліна. Демократія і в армії, і на війні протипоказана. Якісь солдатські комітети мені нагадують 1917 рік, коли солдати вирішували: воюємо ми сьогодні чи не воюємо. Солдат має воювати, а не політикувати. Сказали наступати, то наступати. Хоча без довіри і поваги до вищого політичного і військового керівництва просто тупа «солдафонщина» теж результату не дасть.

А друга причина деморалізації – це брак мотивації. Хоча б командири мають розуміти: поки не знищимо Москву – не зупинимося.

Військові не хочуть знищувати Москву, бракує мотивації?

На самому фронті теж тривають дві війни. Для одних є війна національно-визвольна, тобто священна війна з Росією. У цій війні беруть участь здебільшого добровольці.

І є АТО для солдатів, яких туди загнали і яким нічого не пояснили. Вони не розуміють, який зміст цієї війни, з ким ми воюємо і коли вона має закінчитися.

Я там не бачив жодного політрука, який із солдатами проводить політінформацію. До мене щодня ходили солдати, щоб сфотографуватися і подивитися на живого депутата, який сидить в окопах, або почути відповіді на безліч запитань: що відбувається, що робити, а що буде далі. Із солдатами треба працювати.

У військкоматах мотивацію не перевіряють. Чи є сенс мобілізовувати бійців, які не хочуть нищити Москву?

Систему мобілізації дійсно не продумано. Бо на фронті є й такі, хто виховувався на російських серіалах. Для них росіяни – брати, і вони переконані, що в Києві минулої зими відбувся переворот. Такий солдат або ходить і ниє, або просто пиячить.

Тому солдатів, які сильно п’ють, потихеньку відправляють додому або вони тихенько втікають, і їх не ловлять. Та й нікому ловити.

Для частини мобілізованих мотивацією могла б ще бути висока зарплата. Багато солдатів думало, що, доки вони в окопах, їхні родини житимуть за ці гроші. Але мій друг жалівся, що заплатили 1,5-2 тисячі гривень, стільки ж, скільки отримували на полігоні. Обіцяли ж у кілька разів більше.

Тому, коли немає навіть фінансової мотивації, єдине, що може зараз урятувати армію від морального розкладання, – це стан війни, а не перемир’я. Бо коли стріляють над головою, ти дисциплінований, обережний, не п’єш, а думаєш про самозбереження. Армія, яка не воює, гниє і розкладається.

Але ж популярна думка, що «краще поганий мир, ніж хороша війна». Бо в режимі так званої тиші смертей було значно менше, ніж за час активних бойових дій. 

У той момент, коли я був у Пісках, на сусідніх позиціях загинуло одинадцять осіб, в тому числі в бліндажі смертельно поранило мого однопартійця Віктора Лавренчука. То яке це було перемир’я, якщо за два тижні ледь не щодня – «двохсотий»? За сто днів перемир’я близько двохсот солдатів загинуло. Тобто кожен день по два солдати. За ці сто днів – понад тисяча цивільних смертей. Тому це смішно називати перемир’ям.

І як почуватимуться солдати, якщо загинули п’ять їхніх артилеристів, а вони не можуть відстрілюватися? Коли прилітають снаряди і «гради», а ти лише сидиш і чекаєш: пронесе чи ні.

Тому в солдатів на передовій накопичилася злість на Київ. Бо крім того, що немає обіцяної ротації і грошей, боєць не розуміє, навіщо йому сидіти в окопі по коліна у воді й навіть не відстрілюватися.

Що менше буде активних бойових дій, то більше солдати дивитимуться в бік Києва. І це не молоді студенти, які вийдуть потанцювати на Майдан. Те, що люди налаштовані на третій Майдан, – це вже доконаний факт. І це не буде ніяка рука Москви.

А йти в наступ – це не самогубство? Адже постійно чуємо, що при наступі російська армія буквально за лічені дні знищить наше військо, бо сили не співмірні. Як приклад наводять Іловайськ.

Це найдурніша «мантра», яку я чую з початку війни: не можна нічого роботи, бо Путін нападе на Україну. Це ми чули ще, починаючи з Криму, коли Тенюх хотів іти на прорив, а його зупиняли в кабінеті Турчинова, мовляв, тоді почнеться третя світова і Захід нас засудить.

Скільки можна повторювати: якщо тільки ми ступимо крок уперед, то почнеться повномасштабна війна? Та війна вже триває! І на війні є або перемога і мир, або поразка і капітуляція. Третього не дано. Так звана АТО не має права зупинитися, ні про яке перемир’я більше не може бути мови.

Іловайськ стався не через раптовий напад російської армії. Вона напала значно раніше. Російські солдати на Донбасі були і до Іловайська. Ми із самого початку воюємо з регулярною російською  армією, яка без нашивок там воює під виглядом так званих добровольців, з домішками місцевого гарматного м’яса, яке самостійно не протрималося б і дня.

Втрати в Іловайську ми зазнали не в бою, а тому, що повірили москалям і почали домовлятися з ними про коридор. Після цієї фатальної віри в те, що москалі дотримаються слова, в тому коридорі смерті наших солдатів і розстріляли. Якби українська армія пішла на прорив визволяти наших хлопців з Іловайська, втрат було б значно менше.

Друга причина трагедії в Іловайську – це втрата контролю над стратегічною висотою на Савур-Могилі через нескоординованість українських військ. Це стратегічна точка, з якої проглядаються позиції на сто кілометрів по діагоналі: Маріуполь, Донецьк, видно Росію. Наші війська її захоплювали багато разів, а москалі відвойовували. Треба було будувати систему фортифікаційних укріплень: доти, бліндажі, окопи, які не можна розбомбити «Градами». І чомусь ватажок терористів Гіркін, коли захопив Слов’янск, одразу змусив завод залізобетонних конструкцій виготовити доти й обгородити ними Слов'янськ, а наші військові й досі сидять у куценьких бліндажах, нашвидкуруч зліплених з того, що було під рукою, блокпостах.

Але які реальні можливості в нас іти в наступ, зважаючи на російські сили?

Щоб вести війну, нам треба близько триста тисяч солдатів. І це відразу було очевидно. Але Порошенко, Турчинов, Парубій не хотіли цього визнавати. Казали, що досить п’ятдесяти тисяч, щоб не збурювати суспільство. Потім ще п’ятдесят. І ще п’ятдесят. А потім з’ясувалося, що тих, кого мобілізували, ніким замінити. От вони і сидять на передовій по декілька місяців в умовах абсолютної антисанітарії, по коліна в болоті, без можливості помитися та змінити одяг. А людські ресурси не безмежні.

Доволі часто на відрізки, для захисту яких потрібно, приміром, п’ятдесят людей, кидають лише п’ятьох. Їх туди кинули, а забрати не можуть, бо ніким замінити.

Тому поряд з піаром і політичними іграми треба не забувати про реальну війну, а не бавитися в політичну доцільність. Насправді солдати готові до активних дій. Вони всі вірять, що Донецьк можна звільнити за день. І я також у цьому переконаний.

Зараз триває війна за власні порахунки. За ці місяці, які там солдати відсиділи, хтось утратив друга, хтось – командира. З’явилося бажання помсти чи інші особисті мотиви проти Москви. Щойно буде команда «вперед» – і з москалів лише пір’я посипеться. Але такої команди немає, а доволі часто є навпаки.

Чи є загроза, що Путін дійде до Києва, адже в нас реально немає армії з трьохсот тисяч осіб?

Путін, звісно, хотів би напасти на Київ, завоювати всю Україну. Гіпотетично він це може зробити, озброєння в нього вистачає. Він і планував ще навесні минулого року переможний похід Україною, що його війська всюди зустрінуть з квітами, що за тижні дійде до Києва, а деградована і роздягнена українська армія не зможе протистояти.

Він думав, що реальне «рубилово» почнеться лише на Галичині. Тому віддав би її полякам. А «рубилово» почалося вже на Донбасі. Путін побачив, що ботаніки з Майдану перемагають його найкращих спецназівців. Дух виявився сильнішим за залізо.

На Донбасі вже лягло чотири тисячі елітного російського десанту. Тому Путіну його командири пояснили: якщо ми дійдемо до Києва, то назад ніхто не вернеться. Бо буде партизанка, і в спину стрілятимуть навіть бабусі. Україна вже інша, і це буде війна, гірша за Афганістан.

Ми готові до війни з Росією, як ніхто у світі. Хто ще, крім України, здатен зупинити і перемогти цього божевільного? Якби ми рушили вперед, то навесні в Росії почалася б хвиля національно-визвольного повстання. І Путін це розуміє. Тому не треба його боятися.

Розмовляла Мар’яна П’єцух, «Вголос»