В Україні на цих парламентських виборах може статися прецедент, коли президентська фракція, про членів якої майже нічого не відомо широкій громадськості, матиме більшість у Раді. Крім того, вперше за багато років у Парламент, імовірно, потрапить абсолютно проросійська політична сила кума Путіна Віктора Медведчука, котра уже волає про федералізацію та повернення Донбасу на умовах автономії та амністію бойовикам.

Крім того, у Раду мають шанси потрапити ще кілька олігархічних перейменованих проєктів, котрі хоч і прикриваються націоналістичними гаслами, однак, будучи при владі, традиційно захищають хіба свої фінансові інтереси.

Але чи братимуть участь у цих виборах ті політичні сили, котрі справді здатні захистити інтереси українців та не допустити московського реваншу? Про це ІА «Вголос» запитало у політолога, керівника Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова Олега Багана, політика Юрія Михальчишина та політолога Андрії Холявки.

Після Майдану 2013–2014 рр. націоналістичні гасла і символи широко охопили нашу країну. Про що це свідчить?

Олег Баган:

Мушу пояснити проблематику цього глибше. Парадоксом теперішнього політичного життя в Україні є його суттєва роздвоєність на дві великі частини-сфери: панівну політичну верству і суспільну масу, які живуть в кардинально відмінних системах принципів, вартощів і, головне, можливостей.

За 2000-2004 рр. весь національно-демократичний табір української політики «втопився» у підступному і хитро закрученому спецпроєкті

Упродовж 1990-х рр. в державі досить раптово, якщо брати в історичних вимірах, відбулося неймовірне збагачення невеличкої соціальної верстви, яка піднялася над рештою. Це було наслідком кількох основних причин: дуже сильних впливів і зв’язків посткомуністичної номенклатури, яка розграбувала країну (тоді нам цей відкритий бандитизм назвали «кризою економіки»); вихід на політичну й господарську авансцени криміналітету, який в Радянському Союзі сформувався в потужну тюремну мафію, а в нових умовах злився із КГБ і вершками міліції; дуже слабка громадянська свідомість суспільства і суцільна скорумпованість, паралізованість судової системи, які уможливили майже повну безкарність злочинців і крадіїв. Вже під кінець 1990-х рр. ті, що оволоділи мільйонами і мільярдами, зрозуміли, що можуть маніпулювати масами, як хочуть, і почали скуповувати газети, телеканали, партії.

Паралельно сталася інша біда – за 2000-2004 рр. весь національно-демократичний табір української політики (Рух, УРП, НДП, ХДС, КУН та ін.) «втопився» у підступному і хитро закрученому спецпроєкті під назвою «Віктор Ющенко як Месія і його «Наша Україна», за яким стояли «молоді олігархи» (П. Порошенко, М. Мартиненко, З. Жванія та ін.). Так українська політика втратила ідейність, а її право-центристський фланг був всуціль зруйнований і спрофанований. Відтоді ми живемо в абсолютно фіктивному і підміненому «демократичному» просторі: ніби є якісь ідеології й суспільні плани та проєкти, ніби є якісь партії і їхні ініціативи, але насправді всім заправляють олігархи і все потопає в імітаторстві та брехні. Єдиною альтернативою до цього були від початку 2000-х рр. ВО «Свобода» і кілька дрібніших націоналістичних середовищ.

Тож на 2010-і рр. склалася така ситуація: зверху суспільство на 80-90% охоплене впливами олігархії, яка постійно мімікрує в різноманітних партійних проєктах, а переважна його більшість перебуває в стані розгубленості, депресії, бідності, отупіння й апатії. Класична форма олігархо-охлократії: насправді панують неймовірно багаті, але створюється ілюзія свободи і прав найширших мас. І Європа задоволена (бо в Україні нібито є «демократія»), й олігархи ситі (бо можуть грабувати країну, скільки схочуть).

Водночас в ніші тих 10-15% можливостей суспільного впливу, які для них вимушено залишила олігархія, діють українські націоналісти. Через неї вони можуть штурхати націю, будити її до якогось опору й активності, але не спроможні повести її цілковито, бо не мають для цього ресурсів. Це ми й побачили під час Майдану 2013–2014 рр.: саме націоналісти реально організували дієвий опір на Майдані, збурили його і надали йому революційного спрямування, але через відсутність власних широко впливових ЗМІ, коштів, належної кількості підготовленого й дисциплінованого членства вони не змогли керувати енергетикою мас цілковито, умовно кажучи, не створили свого «Революційного Комітету Майдану» і від його імені не розвинули революційні процеси в суспільстві; маніпулятивні впливи зберігали ставленики олігархії і саме вони стали переможцями після Майдану, за них невдовзі проголосувало на парламентських виборах засліплене демагогією суспільство.

Експлуатація націоналістичної символіки політиками-олігархами грає проти націоналістичних ідей?

Юрій Михальчишин:

Намагання експлуатувати націоналістичну символіку та риторику з’явилась невипадково. Причиною цього є великий мобілізаційний потенціал націоналізму, котрий яскраво проявляється у вуличному форматі. Це довели події Майдану, де націоналісти були одними із найдисциплінованіших та найорганізованіших спільнот. А коли почалась українсько-російська війна, то це явище знайшло нову проєкцію у феномені добровольчого та волонтерського рухів. Тоді стало зрозуміло, що націоналізм – це перспективно і ресурсно потужно.

Від того, що Порошенко експлуатував націоналістичну символіку націоналізм зазнав суттєвих збитків

Але, з іншого боку, ми чудово пам’ятаємо, як націоналізм став об’єктом політичних спекуляцій. Вперше у новітній історії з ним перестали боротися, а активно експлуатувати. Націоналістичну символіку використовували для політичних дивідендів. Цим успішно займались «Народний фронт» і «Блок Петра Порошенка». Вони свого часу потрапили у Парламент, сформували більшість. А коли дійшло до практики, то реалізація націоналістичних ідей виявилась для них зайвою. А тому негатив від діяльності цих горе-політиків частково переноситься і на діяльність націоналістів та націоналістичних сил.

Від того, що Порошенко експлуатував націоналістичну символіку націоналізм зазнав суттєвих збитків, зокрема й іміджевих.

Зараз в Україні є явні ознаки реваншу проросійських сил. Чи зможуть його зупинити ті ліберальні середовища («Європейська солідарність», «Голос», «Українська стратегія Гройсмана» тощо), які вважаються «проукраїнськими»?

Олег Баган:

Безумовно, ні. І підтвердження цьому – останні п’ять років української політики. Адже весь час після Майдану 2014 р. відверто проросійські середовища і політики, «Опозиційний блок» у всіх його мутаціях, В.Медведчук і К° тощо, виробляли в країні, що хотіли: розбудовували свої структури, розвивали свій бізнес, часто незаконний і «нечистий», заволодівали новими і новими ЗМІ, зокрема впливовими телеканалами, вели антидержавну пропаганду й агітацію, по суті, розпалювали відверту українофобію, відкрито відвідували Москву і залучали її пропаганду до своїх інтересів тощо. Весь цей час ліберальні українські партії – «Солідарність» П.Порошенка, «Народний фронт» А.Яценюка, «Радикальна партія» О.Ляшка і «Самопоміч» А.Садового – мали цілковиту більшість у Верховній Раді, існувала тверда президентська вертикаль влади П.Порошенка, який, за великим рахунком, міг робити, що хотів, абсолютно керуючи системою прокуратури через Ю.Луценка і судовою системою. І що? Маючи такі важелі впливу і такі можливості, українські ліберали розгромили проросійський «зловорожий» табір, яким вони лякали й лякають суспільство? Ні, зрозуміло. Навіть більше, у ЗМІ постійно з’являлися матеріали про ту чи іншу співпрацю українських лібералів з «одіозними пострегіоналами». І все це, ця завзята імітація «боротьби із московськими агентами», закінчилося тим, що ось тепер, напередодні нових парламентських виборів, ці «агенти» наповну володіють кількома потужними всеукраїнськими телеканалами, не кажучи вже про регіональні, вони «пересипають» український бізнес, відкрито діють у сферах церкви, культури, фінансів тощо.

Чому так відбувається, не важко здогадатися. Відомо, що всі названі українські ліберальні партії є лише бізнес- і політпроєктами кількох олігархів, імена яких добре відомі. А великий капітал має, як відомо, транснаціональний зміст і характер, тобто бізнесові інтереси українських олігархів, одних з найбагатших у всій Середньо-Східній Європі закономірно вступають у контакт із економічною, фінансовою, правовою сферами Російської Федерації. Тож логічно, що владні чинники Росії завжди можуть знайти «потрібний вихід» на будь-якого українського олігарха. В цьому моменті й закінчується вся «антиімперська боротьба» будь-яких ліберальних і псевдоліберальних середовищ.

За своїм психотипом більшість представників цих партій – це явні кон’юнктурники, фігові грантоїди, хитрі комбінатори, істеричні пацифісти, наївні космополіти, загалом – «єврооптимісти», тобто любителі поїздити до Європи за чийсь рахунок

І є ще одна, можливо, найголовніша, причина, через яку ліберальні українські партії не зможуть ефективно протистояти реваншистським силам: вони не мають моральної готовності до цього. Подивіться на програми цих партій, на сам домінантний тип політика, який зараз вербують у свої лави ліберали, особливо партії «Слуга народу», «Голос», «Сила і честь», «Самопоміч», «Українська стратегія Гройсмана»: це суцільний соціальний популізм, суцільні обіцянки солодкого життя, в них нема навіть усвідомлення й сотої частини того, яку загрозу несе сьогодні Росія і проросійські сили Україні; за своїм психотипом більшість представників цих партій – це явні кон’юнктурники, фігові грантоїди, хитрі комбінатори, істеричні пацифісти, наївні космополіти, загалом – «єврооптимісти», тобто любителі поїздити до Європи за чийсь кошт. Що може ця братія протиставити Росії?

Адже сьогодні ми маємо проти себе агресивну імперію з однією з найбільших і найліпше озброєних армій світу, системно налаштовану на поглинання України, в якій всі сфери працюють на підтримку політики президента-диктатора. Відповідно, й український парламент має складатися з людей, які вміють мислити і діяти злагоджено, дисципліновано, по-державницьки, з усвідомленням геостратегічної ролі України в світі і її військової доктрини. Засліплені пацифісти, які, очевидно, у великій кількості пройдуть до Верховної Ради, здатні будуть лише розхитати й так нестійку ситуацію в країні і на фронті в Донбасі, розвалити армію. До речі, ми, українці, вже маємо історичний досвід домінування пацифістів у національному парламенті – це Центральна Рада в період Національної Революції 1917–1920 рр., яка, по суті, сама й розвалила державу, ослабивши й обеззброївши її перед російською агресією.

 А як націоналісти у Парламенті боролись за українські цінності?


Андрій Холявка:

Практика показує, що навіть невелика, але націоналістична, ідейна, вмотивована і організована фракція є достатнім запобіжником для того, щоб протистояти антиукраїнській більшості. У Парламенті 7-го скликання антиукраїнські сили мали більшість, але це були неякісні депутати. І навіть дворічне існування цієї Верховної Ради показало, що маленька фракція може серйозно впливати на ситуацію у державі.

В українського виборця коротка пам’ять. І якщо він навіть про щось пам’ятає, то «незалежні ЗМІ» працюють над тим, щоб цю пам’ять зробити ще коротшою. Ми не повинні забувати, що Януковича до влади привели ліберальні, безідейні політичні проєкти. От пам’ятаєте, є такий термін, як «тушки». У 2010-2011 році це було дуже поширене поняття в українському політикумі. Зараз хтось хоче, щоб про це забули. А саме завдяки цим тушкам і склалась ситуація так, що Янукович зумів отримати владу та максимально укріпитись. Тоді це сталось завдяки хиткості та продажності демократів. Це показує, що нові політики, розкручені через рекламу, як нові марки прального порошку, у критичні моменти виявляються вкрай ненадійними та схильними до перебіжництва у стан ворога.

На тлі цього всього стійкість та принциповість націоналістів стає ще більш виразною. Бо тоді ситуація була така: нібито ліберальні та демократичні сили клюють хто на гроші, хто на посади і починають активно співпрацювати з проросійськими політиками. Натомість націоналісти, маючи невелику фракцію, починають боротьбу з колаборантами.

Юрій Михальчишин:

Коли ВО «Свобода» мала всього 36 депутатів у Парламенті, у “Партії регіонів” було 186, і всі пам’ятають, як тоді закінчилось протистояння і на чию користь. Націоналісти перебували в таких умовах, що вони змушенні були працювати в державних органах влади не кількістю, а вмінням і якістю.

Фракція націоналістів у Верховній Раді була лише у єдиному скликанні – 2012-2014 років. Тоді вдалось зробити лише половину. Але за цей час ми побороли режим Януковича та організувати відсіч російській агресії на перших етапах війни. Також вдалось започаткувати процеси декомунізації, люстрації та українізації.

Чи оцінило досвід боротьби націоналістів з проросійськими силами суспільство?

Олег Баган:

Думаю, ні. Річ у тому, що зараз українське суспільство розкладене морально, світоглядно, психологічно ліберальною демагогією. Вдумайтеся тільки в ідіотизм політичного гасла «За європейську Україну!», яке сьогодні, здається, підтримує 90% українців. За яку «європейську» Україну, якщо ми ще не стали національно українською країною? Тобто все переставлено з ніг на голову! І цій ідеологемі навмисне підігрують олігархи, верства політичних махінаторів, які маніпулюють суспільством, щоб ще більше його деградувати й хаотизувати. Сьогодні неоліберальна Європа несе Україні об’єктивні загрози – тотальний меркантилізм, зухвале безбожництво, цинічний космополітизм, офіційний мультикультуралізм, агресивний антитрадиціоналізм в культурі й освіті (а це руйнує естетико-інтелектуальні основи націй) тощо, – які, впавши на ослаблену національну основу українства, ще більше його поруйнують, коли воно й так поруйноване внаслідок десятиліть комуністичного терору та геноциду, внаслідок тотальної совєтизації і русифікації.

Зрозуміло, є й традиційна, так би мовити, «висока», «героїчна» Європа – Європа шляхетної етики, правової свідомості, соціальної динаміки, господарської відповідальності, великої творчої активності й підприємливості тощо. Однак передусім до нас доходять хвилі, власне, цієї неолібералістично-нігілістичної Європи, які й не дають Україні до кінця сформуватися національно. Зрозуміло, що наші «євроінтегратори» націлені саме на цю вторинну Європу, для якої головним показником «європейськості» є факт проведення в Києві гей-параду!

Гасло «За європейську Україну!» є фальшивим, плебейським, деструктивним в суті своїй, яким би привабливим на перший погляд воно не виглядало.

Принципи правдивої, глибинної Європи ми, на жаль, не переймаємо, вони десь ховаються від нас в тотальній демагогії; ми не вчимося фінансової чесності, інтелектуальної критичності, громадянської відповідальності, патріотичної твердості, культурного аристократизму. Ні. В Європі ми в основному бачимо велетенський простір задоволення наших гедоністичних та матеріалістичних бажань. І все. На цьому все «позитивне виховання європейством» закінчується.

Тому гасло «За європейську Україну!» є фальшивим, плебейським, деструктивним в суті своїй, яким би привабливим на перший погляд воно не виглядало.

Відповідно, наше збаламучене суспільство, яке виставляє до політиків тільки матеріалістичні критерії, не може оцінити якоїсь боротьби за націоналістичні принципи й вартові.

Подивіться на передвиборчі програми наших ліберальних партій – суцільні соціальні обіцянки! Жодного розумного слова про такі насущні й високі категорії, як Бог, Нація, Свобода, Духовність, Мистецтво, Національне Призначення, Українська Цивілізація, Закони Геополітики тощо, але ж це відображає суспільні настрої, бо ж партії укладають свої програми на основі соціологічних опитувань, з яких вони вибирають «пріоритети» людей, а ці «пріоритети» є, логічно, плебейськими, бо ж чого хоче юрба: хліба і розваг, тобто задоволення найпримітивніших інстинктів. Суспільство наївно думає, що треба тільки провести якісь економічні реформи і внаслідок цього на нього спадуть щастя й достаток. Натомість в Україні зараз є не суспільно-економічна криза, як думає більшість, а морально-національна. Всі соціально-економічні проблеми – це лише наслідок нерозв’язаної глобальної морально-національної проблеми існування українства й Української держави.

Чому виборці не оцінили жертовності націоналістичних сил?

Андрій Холявка:

Донцов ще сто років тому цитував українського магната середини ХVII століття Адама Кіселя, котрий сказав таку фразу: «Українці – це бестія без голови». Тобто – це потужний організм, котрий втратив голову – національну еліту. Донцов дуже любив цю сентенцію, оскільки вона повністю розкривала причини втрати української державності у 1917-1920 роках, коли письменники з Центральної Ради запороли і злили ідеальні умови для зміцнення держави. На жаль, сьогодні у нас залишається та сама проблема: національна еліта – інтелектуальна та культурна, котра має служити мозком нації, повинна рефлексувати сьогодення і минуле, пояснювати, визначати стратегію, цього не робить. Замість національної еліти ми маємо гуртки якихось людей з вищою освітою, котрі на побігеньках в олігархічних груп. Звідси і результат. Люди дезорієнтовані, дезорганізовані. Нація не може зрозуміти: що, куди і як. У нас зараз немає еліти.

Інформаційне поле та безпека теж важливі. От зараз усі говорять, що Медведчук скуповує інформаційні канали. Російська присутність в українському інформаційному полі була шаленою вже у часи Ющенка. І з тим ніхто і нічого з української влади ніколи не робив. Абсолютна більшість ЗМІ мають або олігархічний, або проросійський характер.

От і маємо: відсутність національної еліти та систему ненаціональних ЗМІ. На виході отримуємо зневірені та дезорієнтовані народні маси, які не розуміють, що взагалі робиться. Такі маси не здатні адекватно оцінити всю проблему та бачити ширше.

Як розв’язати ці проблеми допоможе націоналізм?

 Олег Баган:

Цивілізаційними лідерами в розвитку континенту були саме ті народи, які першими проймалися націоналізмом, – спочатку англійці і голландці, потім – французи, данці, шведи

Подивіться на карту Європи: почергово цивілізаційними лідерами в розвитку континенту були саме ті народи, які першими проймалися націоналізмом, – спочатку англійці і голландці, потім – французи, данці, шведи; зараз найуспішнішими в Середньо-Східній Європі є ті нації, які згодом найглибше пройнялися націоналізмом, – чехи, словаки, угорці, поляки, словенці, хорвати, естонці, литвини, латвійці тощо. Питається: що тут думати, треба йти їхнім шляхом! Та ні, в українському суспільстві тут вмикається «малоросійський комплекс»: не можна так рішуче ламати «старе», не можна йти своїм шляхом, треба озиратися на «панів», не можна виставляти таких різких ідей тощо. І, як наслідок, маємо те болото, в якому сидимо.

Об’єктивно на розв’язання морально-національної проблеми в бутті суспільства націлена ідеологія націоналізму передусім. Націоналізм –  це ідея розв’язання усього комплексу соціально-політичної проблематики на користь нації, за критеріями розвитку нації і з метою увічнення нації. Тому всі інтенції на користь тимчасових, егоїстичних, групових інтересів відкидаються під час творення національної держави. Відтак вона не може розхитуватися якимись соціальними популістами, які, щоб здобути популярність і підтримку виборців, постійно кидають їм подачки у вигляді дешевих обіцянок, олігархами, які думають тільки про себе, чи кланами, які оплутують країну мафіозно-злодійськими зв’язками. Але морально більшість українського суспільства не готова до цієї боротьби, не розуміє її, не підтримує тих, хто в ній діє. А тому знову і знову потрапляє в пастки звичайних «європейських» демагогів.

Як виглядатиме новий Парламент із фракцією націоналістів?

Андрій Холявка:

Якщо сформується у Парламенті націоналістична фракція – це означає, що порядок денний, котрий був сформований на Майдані і за який було заплачено кров’ю патріотів, реально почне виконуватися. Причому це робитиметься в усіх аспектах – соціально-економічному, культурному та національному. Тобто будуть чіткі проукраїнські кроки на реальне наповнення держави проукраїнським змістом.

А без?

Андрій Холявка:

В іншому разі буде те, що було. Тобто «побудова повітряних замків», які деморалізують народ та дають додаткові козирі у руки проросійському реваншу. Націоналістична фракція – це гарантія швидких та незворотних змін. Якщо її немає – це постійна загроза національної катастрофи та переходу під контроль Путіна.

Юрій Михальчиши:

Треба бути реалістами. Жодних реформ чи структурних перетворень націоналістам у Верховній Раді без електоральної підтримки українців не вдасться зробити. Бо ця Верховна Рада, судячи з рейтингів, буде найгіршим українським парламентом, починаючи з 1919 року. Вона буде ватно-ліберальною. Домінуватимуть там або латентно-антиукраїнські сили, або космополітичні групи, або відверті українофоби. Але я гарантую, що ми відстоюватимемо завоювання 2013-2014 років.

Я підозрюю, що націоналістам зупиняти проросійський реванш доведеться не лише у Парламенті, а й на вулицях. Бо ситуація може скластись так, що спікером Верховної Ради може стати Віктор Медведчук.

Якими підходами мають керуватися українці на виборах?

Андрій Холявка:

Вибори під час війни – це особлива відповідальність. Їхнє значення дуже велике. Не можна, щоб зараз повторилась ситуація 2014 року, коли під час війни люди проголосували за віртуальні проєкти, за перших зустрічних та фарбованих лисів. Сьогодні мало хто може згадати, за кого віддав свій голос. Але всі відчувають огиду до восьмого скликання Верховної Ради. Політичні сили, котрі мали більшість, мають низькі рейтинги – і це їх політична відповідальність. Але цю Раду нам ніхто не спустив з неба, вона була обраною саме українцями. Люди повинні керуватись іншими підходами під час голосування, а це – співвідношення обіцянок та виконаної роботи.

Дуже важливо думати головою та бачити за рекламними обгортками реальних людей з їхніми минулими здобутками. Потрібно бачити за новими проєктами ті самі старі клани, які вже чверть століття п’ють з України кров. Зараз система у нас відучує людей думати. ЗМІ дають готові відповіді, але вибори – це нагода задуматись, а що ж ці політики робили останні роки, і на підставі цього зробити свій вибір.