Кореспондент «Вголосу» побувала на львівському допрем’єрному показі та з'ясувала головні причини, щоб обов’язково подивитися цей фільм.

З першої секунди трейлеру фільм змушує глядача роззявити рота від здивування, а потім протягом усієї стрічки дивуватися, чи справді це – українське кіно. По-перше, трейлер починається із давно відомої за американськими фільмами заставки «20th century FOX». Дійсно, прокатом фільму займається саме ця компанія. А по-друге, фільм знято настільки лаконічно та без романтичної наївності, якою вирізнявся «Поводир», що відразу стає зрозуміло: глядач оцінить.Режисер із першої хвилини стрічки «бере глядача за руку» і веде по всіх перипетіях фільму. Коли йому треба, щоб люди в залі сміялися, – вони сміються, коли треба, щоб плакали, – вони плачуть, коли треба, щоб просто пишалися, – їх розпирає від гордості за свою країну, за жінку, яка виявилася сильнішою за чоловіків.Він розповідає історію про дівчину, яка вбивала, посміхаючись. Історія про те, що більшості з нас, на щастя, ніколи не доведеться пережити. Режисер «малює» характер головної героїні через порівняння з другорядними персонажами: у фільмі снайперка Людмила Павліченко (Юлія Пересільд) не буде такою веселою пташкою, як її подруга Марія (Поліна Пахомова) і не боятиметься так смерті, як один з її шанувальників Борис (Нікіта Тарасов), однак буде здатна вразити своєю мужністю навіть Елеонору Рузвельт (Джоан Блекхем). І вдало доповнює історію становлення її характеру епізодичними деталями: на початку навчання командир взводу змушує дівчат-солдатів спалити привезені на місце дислокації плаття/мереживну білизну/туфлі на підборах, а вже в Білому домі в Америці, після запеклих боїв та контузій, Людмила з подивом розглядає шовкову постіль та вишуканий інтер’єр.

Продюсер стрічки Єгор Олесов каже, що це кіно не про війну, як може здатися на перший погляд, а про любов. Це особиста трагедія людини, розіграна на екрані. І завдяки цьому історія стає зрозумілішою кожному.  

Сценарист розкриває трагедію героїні в різних площинах: від особистих утрат коханих чоловіків на полі бою до тягаря бути символом боротьби із фашистськими загарбниками не тільки для радянських бійців, а й для американців (протягом візиту до Сполучених Штатів Америки). Тому глядачеві хочеться співчувати їй та пишатися нею одночасно.

На мою думку, українській культурі та суспільству давно бракувало поетизації національних героїв, що в нинішній ситуації виявилося дуже й дуже доречно.

Юлія Сівакова, «Вголос»