Роман Івана Франка «Перехресні стежки» (1900) посідає особливе місце у спадщині письменника. Цим твором автор ніби прощався із своїм агітаційно-фактологічним художнім позитивізмом у прозі 1876–1890-х рр., давав новий поштовх до розвитку психологізму і модерністської поетики в літературі, ставив національні й етичні проблеми, над якими українство задумуватиметься вічно. Тому зрозуміло, що для кожного читача буде цікаво, яке ж місто навіювало Франкові такі тужливо-інтимні роздуми про кохання, такі меланхолійно-замрійливі вчування в звуки міського гомону, такі драматично-пророчі роздуми про долю і недолю українського народу?

Натомість нинішня неувага до історичних, автобіографічних, культурних підоснов твору призводить до курйозів і дезорієнтацій сучасника. Наприклад, у відомому фільмі О. Бійми «Пастка» (1994 р.), створеному за мотивами роману І. Франка «Перехресні стежки», чомусь показано гуцульський колорит та антураж, хоча Франко жодного разу не говорить у творі про якісь його гуцульські «контексти», навпаки, в романі можна впізнати інший регіон Галичини; дія у фільмі чомусь розгортається у досить великому місті, рівня Львова, хоча Франко чітко говорить про мале, тихе провінційне містечко тощо. Так, режисер має право на свободу інтерпретації, але ж у таких випадках, коли йдеться про національну літературну класику, дуже важливо проникнути в правдиву атмосферу епохального твору.

Паралельно, здебільшого в краєзнавчій літературі, висловлювалися думки, що І. Франко зобразив у романі чи то Станіславів (нинішній Івано-Франківськ), чи то Коломию, чи то Стрий. Щодо Стрия, то головним аргументом була особа Євгена Олесницького (1860–1917), прототипа головного героя твору – Євгенія Рафаловича, який приїхав до Стрия з Тернопільщини, став активним організатором культурного і громадського життя в місті, місцевої господарки, був вправним публіцистом, науковцем, одним із очільників Національно-демократичної партії (від 1899 р.). Є навіть таке поняття: «Ера Олесницького».

Проте уважніше прочитання роману, в якому так мало історичних реалій і конкретних описів, підводить до думки, що Стрий не міг бути прообразом неназваного «патріархального» провінційного галицького містечка. Вперше думку про те, що в романі «Перехресні стежки» зображено місто Дрогобич висловив професор Дрогобицького педуніверситету ім. І.Франка Зенон Гузар (1930–2010) у статті «Локальний колорит у романі Івана Франка «Перехресні стежки» (1995). Згодом науковець розширив свою пошукову тезу у монографії «Місто Івана Франка – Дрогобич» (2008), в якій навів такі аргументи: у романі досить точно описано міський парк і вулицю, на якій мешкав Євгеній Рафалович (вул. Завалля), вулицю, де мешкав другий герой твору – Стальський (вул. Стрийська), описано заміську дрогобицьку територію, яка й досі має назву Вигода (така ж назва у романі), дрогобицький костел і ріку Тисменицю (назви якої, проте, у творі немає).

Інший дрогобицький автор – Михайло Гуняк – у своїй монографії «Роман Івана Франка «Перехресні стежки»: світоглядно-антропологічний аспект» переважно повторив спостереження З. Гузара, навівши тільки більше промовистих цитат із твору.

Незважаючи на ці публікації, наукова розмова про топографію «Перехресних стежок» чомусь не розвинулася в українському літературознавстві. Тому ми спробуємо продовжити її, використовуючи спостереження З. Гузара, доповнюючи їх і розширюючи аргументацію. Зауважимо, що розкриття «таємничої» топографії роману дасть нам змогу зробити нові висновки про націософію і культурологію Франкового твору. Всі наші подальші цитування зроблені за виданням: Франко І. Перехресні стежки // Франко І. Вибрані твори у 50-ти тт. Т. 20 . –  К.: Наукова думка, 1979.

Отже, І. Франко вже на першій сторінці свого роману так коротко характеризує місто, в якому відбуватимуться всі основні події твору: «Се було на вулиці, перед будинком карного суду, в однім із більших провінціональних міст» [с. 173]. Тепер згадаймо історію Галичини кінця ХІХ ст. Тоді до більших міст краю можна було зачислити Перемишль, Тернопіль, Станіславів, Коломию, Стрий і, власне, Дрогобич, який досить бурхливо демографічно розвивався під впливом тодішньої бориславської «нафтової лихоманки», так яскраво описаної І. Франком в інших творах. Тепер підемо шляхом виключення, який підказує сам автор. У романі почергово згадуються як віддалені від описуваних подій окремі з названих міст: Тернопіль [с. 180], Станіславів [с. 204], Перемишль [с. 456], тобто події твору ніяк не могли розвиватися в них.

А ось як характеризує І. Франко повіт, в якому розташоване його уявне художнє місто: «глухий і забутий» [с. 217]. Це говорить про те, що цим містом не могла бути Коломия – на тоді друге за культурною вагою місто Галичини після Львова. Та й цілий Коломийський повіт не можна було б назвати «глухим і забутим» через його «центральність» на торгових шляхах усієї Західної України, адже на південь від неї відкривалися простори багатшої Буковини, а за нею – Молдови і Трансильванії. Зрештою, і Стрийський повіт не був аж таким відсталим: порівняно з іншими він розвивався добре, належав до найзаможніших за рівнем господарки, не випадково у самому Стрию на початку ХХ ст. відкрили українську гімназію (такі були лише в 7-и інших містах Галичини!). Натомість Дрогобицький повіт якраз можна було назвати «глухим і забутим», і таких оцінок у поезії і публіцистиці І. Франка є багато. У творі він ще додає: «Місто жило ще переважно патріархальним життям» [с. 176]. І це теж точно: Дрогобич ніби дрімав у Франкову добу, попри демографічне збільшення, місто залишалося занедбаним, відсталим, повноцінна українська гімназія була відкрита тільки в 1928 р.

Власне, І. Франко у романі кілька разів нарікає устами своїх героїв, що в його літературному місті ще дуже притлумленими залишаються національні сподівання українців, всі вулиці мають імена польських державників і культурників, по-громадянськи люди пасивні. Тобто це також не міг бути Стрий: місто, яке в часи І. Франка вже почало розвивати свою українську пресу, свої літературні видання (альманах «Ватра», 1896 р.) і таке інше, тобто переживало «еру Олесницького».

А тепер пройдемося вулицями нашого літературного міста і спробуємо впізнати дрогобицькі реалії. На початку твору Рафалович виходить із суду і разом із Стальським заходить у казино, «тепер зовсім порожнє, зложене з трьох покоїв і зали для танців» [с. 179]. Приміщення суду – це нинішній імпозантний корпус Інституту фізики і математики Дрогобицького педуніверситету ім. І.Франка на самому початку вул. Стрийської. Це цілком близько до будинку, де мешкає Рафалович (якихось 150 м), про що йдеться у творі. Ось як змальовує Стальський майбутнє помешкання Рафаловича: «Поверховий дім, фронт на вулицю, довкола сад, а затильні вікна виходять на міський парк. Чудесне положення при головній вулиці, недалеко ринку і недалеко руської церкви. Немов створене на канцелярію для популярного адвоката» [с. 184]. Так, це – вулиця Завалля, яка розташована трохи нижче Ринку – центральної площі міста, де точилося все найважливіше громадське і торгове життя; «руська церква» – це церква Св.Трійці, яка стоїть за рогом, на віддалі якихось 30 м. від гаданого будинку Рафаловича. Це – колишній костел, її передали українській громаді австрійці в кінці ХVІІІ ст. А «головна вулиця» міста – це вулиця  Панська, в самому центрі міста, до неї було цілком недалеко: всього треба було піднятися 50 м до площі Ринок і нею перейти ще 50 м до протилежного рогу площі, щоб вийти до Панської (тепер вул. Т. Шевченка). «Міський парк» – він і нині на тому ж місці, зліва від колишньої вулиці Стебницької (тепер Трускавецької), на віддалі якихось 20 м від вул. Завалля, трохи вдолину. Останній нюанс теж описаний у романі: коли Євгеній побачив із вікна в парку силует коханої Реґіни, то швидко збіг донизу вуличкою до парку. Такої «горбкуватої» топографії цілком немає у загалом рівнинному Стрию. Тож гіпотетичний будинок Рафаловича стояв десь навпроти нинішнього ресторану «Берізка». І саме звідси можна було спостерігати далекий лісовий пейзаж з верховіттями сосон, як це описано в романі, на заміському пагорбі Гірка, адже великих будинків, які сьогодні відділяють вул. Завалля від міського парку, ще не було, їх звели тільки в 1920-і рр.

В іншому місці І. Франко зауважує: «Від ріки, що широким луком обгинала місто з двох боків, тягло вогким холодом» [с. 186]. Це – ріка Тисмениця (у романі – Клекіт), яка тече із заходу на схід щодо міста і яку добре знав письменник, бо ще в юності часто ловив рибу в ній (численні його згадки у спогадах). Однак тут є й момент художньої трансформації реалій: Тисмениця тече досить далеко від центру міста, до того ж за пагорбом, тому прохолода могла йти від меншої річки, яка протікає якраз за міським парком і має чомусь аж дві назви: Побук і Серет. Очевидно, письменник поєднав ці дві річки у своєму художньому ландшафті.

Ще одна важлива топографічна деталь: «Передмістя, як ковбаси, попростягалися кожне на пів милі і ще далі, а середмістя все прикупі, мов на тарелі», – каже Стальський. Справді, дрогобицькі передмістя – Завіжне, Лішнянське, Задвірне, Війтівська Гора – тягнуться на 1,5–2 км, а центральна частина міста, піднесена на пагорбі, творить собою кам’янисту нагромадженість будинків і вулиць. Такого зовсім нема у Стрию.

«Стальський жив на одній із найдовших вулиць, досить далеко на передмісті», – зазначає І. Франко. Це вул. Стрийська, яка виводила дрогобичан до вокзалу і Вигоди (сьогоднішня назва), тобто заміського необробленого поля, що простягалося відразу за будинком Стальського зі сходу від міста [с. 416]. Як відомо, у Стрию залізничний вокзал розташований недалеко від центральної частини міста і жодна довга вулиця не могла вести до нього від центральної площі Ринок, тобто це – виразно дрогобицька реалія. Саме на Вигоду скликає Рафалович українських («руських» – у романі) селян на перше громадське віче, щоб боронити їхні права, на Вигоді задумує вибрати нових очільників кагалу єврейський лідер і філантроп Ваґман, на Вигоді, на мості над Клекотом (Тисменицею), Баран вбиває Реґіну і там же замерзає, знеможений від емоційного зриву. Очевидно, для І. Франка, який проживав у Дрогобичі в молоді роки, ця Вигода мала якесь містичне звучання, бо він з особливим драматизмом описував її ще і в романі «Борислав сміється».

Середмістя Дрогобича досить чітко змальоване у романі під час опису нічної гучної мандрівки Барана – божевільного, який у своїх мареннях віщує прихід Антихриста: «Баран не оглядався. Ішов і тарабанив щосили. В його голові засіла думка, що мусить, отак тарабанячи, обійти три рази довкола ринок, потім обійти костел, пройти вздовж головну вулицю, а потім боковою вулицею вернутися додому. Чому якраз так треба було зробити, сього він не знав, але власне се мав собі за обов’язок» [с. 353]. Тут ми маємо «композицію» центру Дрогобича: з ринку відразу можна вийти до великого римо-католицького костелу Св. Варфоломея (це – один із найбільших і колоритних латинських костелів у Галичині, який і до сьогодні імпозантно красується на світлинах польських історико-краєзнавчих і туристичних видань), а за ним тяглася головна вулиця міста – Панська, т.зв. «плянти», або «корзо» (нині Т. Шевченка), вздовж якої були розташовані будинки дрогобицької знаті,  значимі державні і громадські будівлі, улюблена вулиця для вечірніх «спацерів» дрогобичан. А «бокова вулиця» до Панської – це тодішня Боднарська (нині Ю. Дрогобича), яка й вела до вул. Завалля, де мешкав у домі багатого єврея Ваґмана здичавілий Баран. До речі, прізвище Баран є особливо поширеним у Дрогобичі і Дрогобицькому районі дотепер.

Як і прізвище Зварич, тобто виварювач солі (солеваріння – це один із найдавніших промислів у Дрогобичі, історія якого тягнеться від Середньовіччя), яке має один із центральних персонажів Франкового твору –  священик Зварич, про якого автор, підказуючи реалію, зауважує: «він син убогого дрогобицького передміщанина» [с. 294]. До слова, позитивний образ священика – це теж важлива деталь щодо розуміння світоглядної еволюції І. Франка, який від 1890-х рр. щораз більше усвідомлює конструктивну роль Церкви, на відміну від свого попереднього позитивістсько-соціалістичного, атеїстичного ідейного етапу розвитку.

Однак простежимо шлях Барана далі: «Та Баран раптом змінив свій план і скрутив із ринку в одну з тих тісних бокових вуличок, які густо моталися поміж брудні та без плану будовані жидівські камениці» [с. 355]. Саме так: у Дрогобичі єврейське передмістя Лан було розташоване з протилежного боку ринку щодо вулиці Панської. До нього вела Вузька вулиця, яка й нині має таку ж назву. І далі І. Франко описує крики і сум’яття міщан від Баранового стуку й істеричних вигуків, їхню гонитву за ним. Переляканий, морально розтерзаний від надміру емоцій, візій і переслідувань, він нарешті повертається до центральної частини міста: «Він тікав тепер щосили, немов, сповнивши якийсь страшенний злочин, бажав сховатися десь, бажав бути дома. Та ось перед ним скінчилася вузька вуличка і з її гирла він вискочив на широку площу. Якраз в тій хвилі виглянув місяць із хмари і показав його очам контури високого будинку з кінчастими вежами і золотими хрестами. Се був костел» [с. 356]. Письменник чітко тут же зазначає: «стояв костел, окружений невеличким сквером» [с. 356]. Це – знову оригінальна дрогобицька реалія: до сьогодні костел Св. Варфоломея оточує гарно спланований скверик. І це – ще один аргумент супроти версії Стрия як міста-прототипа Франкових художніх уявлень: римо-католицький костел у Стрию стоїть серед густо забудованого середмістя, довкола нього ніяк не міг бути розбитий скверик, і на ньому немає «кінчастих веж». На цьому нюансі наголошував і З. Гузар.

І ще дві топографічні деталі, які вказують на прилеглі до Дрогобича терени. У романі згадуються села Бабинці і Буркотин, які відвідує Є. Рафалович, ведучи справи селян як адвокат. Зрозуміло, села з такими назвами можна знайти ледь не в кожному регіоні України, однак історична конкретика у Франка виявилася і тут. Як дослідила дрогобицький мовознавець Віра Котович у статті «Про втрачені мікроойконіми Дрогобиччини», біля великого села Уличне Дрогобицького району колись було село Бабинці. Ще одне село з подібною назвою – Бабине – є в сусідньому Самбірському районі. Буркотин – це дещо видозмінена назва великого села Жукотин, що розташоване в західному напрямку від Дрогобича. Тож географічний «контекст» Дрогобиччини проглядає досить реально.

Проглядає цей «контекст» і в описі втечі злочинців Шварца і Шнадельського після вбивства єврея Ваґмана: «Шварц узяв два білети до одної недалекої станції, де залізниця розділювалася надвоє. Там замість до Львова він узяв білети до Перемишля» [с. 456]. Саме так: лише у сусідньому від Дрогобича Самборі залізниця роздвоювалася і можна було в протилежні боки їхати до Львова або до Перемишля. Це – знову конкретика, яка вказує на придрогобицьку географію подій.

У романі натрапляємо на короткий опис ще одного міста, окрім головного. Це – уявні Гумниська. Т. Гуняк чомусь висунув припущення, ніяк не обґрунтовуючи його, що прообразом Гумниськ для І. Франка послужили або Кам’янка, або Журавно, а загалом це – збірний урбаністичний образ. Проте ця думка слушна тільки наполовину. Це – справді, збірний образ типового галицького містечка австрійської пори. Але найімовірніше – це поєднання образів двох ближчих містечок на захід від Дрогобича – Самбора і Мостиськ (подібна твірна структура останнього ойконіма явно вказує на реальний прообраз вигаданого літературного міста), поєднаних із ним спільними соціокультурними, ментально-географічними характеристиками. Ось цей опис: «Гумниська – мале, брудне жидівське містечко. Вулиці повні вибоїв, тільки в головнім осередку вимощені річними кругляками, по яких селянські вози диркочуть, мов кепський грач на клавішах розстроєного фортеп’яна. Передмістя мають характер села; осередок виглядає мов збірка мурованих коршм. Тільки коло так званого ринку стоїть кільканадцять одноповерхових кам’яниць…

Ринок, при якім містився суд, – се була широка квадратова площа, з калюжею насередині, з купами сміття тут і там, з теребовельськими тротуарами з двох боків і з кругляковими хідниками з двох інших. З усіх боків до ринку виходили жидівські склепи, в сінях домів сиділи при своїх столах там булочниці, там крамарки з стяжками, іглами, шилами, каменями до острення кіс, ременями і шапками… Бруд, занедбання – отсе було головне, що кидалося в очі і в усі змисли в тім містечку і в тім ринку. Щось спирало груди, очі втомлялися, блукаючи по самих непринадних предметах… » [с. 305].

Цей міський ландшафт запущеності галицьких міст, очевидно, був потрібен Франкові для того, аби експресивніше передати настрій і підтекст націософської лінії твору: українці через історичну відсталість і чужовладне поневолення виявилися у стані цивілізаційної і ментальної прострації, наче зависли у просторі суцільної необлаштованості, фальші, профанації; вони існують, а не живуть, часто зневірені, несвідомі своїх національних завдань, темні і безликі в культурному плані. Єдиними ліками проти цього може бути тільки виховання нового характеру нації, наповнення його вольовитістю і динамічністю.

Євгеній Рафалович роздумує: «Політика – то не балакання на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тільки вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духу незалежности, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники» [с. 373]. Так письменник формував нову концепцію національного самоствердження українства: від пробудження елементарної етико-культурної сомосвідомості – через організований захист соціальних і громадянських прав – до вироблення наступальної, героїчної психології і світогляду. Так нація мала модифікуватися з етносу-парії, наскрізь провінційного і розбалансованого соціуму, в націю-господаря, в добре організоване, дисциплінізоване суспільство щоденного зростання і розвитку. Тут ще раз згадаймо критичні моменти твору: фіксація неукраїнських, чужих назв вулиць міста; сумна картина соціальної беззахисності селян, яким намагається допомогти Рафалович, готуючи перше віче в місті з майбутньою декларацією їхніх громадянських вимог; візії про потрібні майбутні зусилля нації, передусім свідомої інтелігенції, для витворення нового і сильного, впертого і жертовного характеру українства, який єдиний здатен забезпечити йому історичний успіх.

Ось роздуми Рафаловича, розбудженого до нових поривів почуттів нововіднайденим коханням до Реґіни: «Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому. Се перший заповіт… Все, що говориться про права індивідуальности, про права чуття, про право на вживання життя і його радощів, – се софізми, брехня, облудна маска самолюбства і безхарактерности. Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі? Яке ти маєш право вдовольняти свої примхи і любовні бажання, коли мільйони твого народу не мають чим вдоволити найконечніших потреб життя? А коли у тебе нема сили волі настільки, щоб зректися всіх своїх приємностей і розкошей, зробитися аскетом і слугою тих бідних та нещасних <…>, то бодай не бреши і не декларуй про якісь віковічні права твого «я»! Будь щирий і скажи виразно: «Во грісі роди мня мати моя», жию в свинстві і роблю щохвиля концесії підлоті. Се буде щиро і правдиво, і коли те болото не затопило ще в тобі живої душі, то вона таки колись озоветься, стрепенеться, збунтується проти того всевладного свинства» [с. 291].

Нагадаємо, що ці думки літературного героя були суголосними до думок самого І. Франка у пізній, націоналістично-вольовий, період його творчості (після 1895 р.), зокрема до знаменитої фрази-формули із статті «Поза межами можливого», написаної майже одночасно із романом «Перехресні стежки» – у 1900 р.: «Все, що йде поза рами нації, – писав тоді І. Франко, – се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації».

І. Франко невипадково, гадаємо, переніс дію і високі національні ідеї свого етапного роману у невелике провінційне містечко: він розумів, що поки що українці в Галичині не в змозі здобути велике місто – Львів, в якому на 90 відсотків панують польська ідентичність і культура, хоча перемога в ньому і  зоріє над ними, як заповітна мрія; поки що реальною є перемога, бодай часткова, українців у малих провінційних містах, де поступово і неухильно збільшується їхня демографічна вага.

Це підказували соціологічні реалії, за якими він стежив як учений і публіцист. Тож підтекстова націософія І. Франка у творі скеровувала українство до правильної концентрації своїх зусиль. І таку ідеологічну настанову згодом підтвердила історія: у 1920–1930-і рр., коли в Галичині як головна революційна сила розгорнула свою діяльність ОУН, то основними, опорними осередками її активності і наступальності, невичерпними джерелами її ідейних і бойових кадрів були саме провінційні міста і містечка. Там визрівав шляхетний гнів, там кувався характер у щоденних завзятих протистояннях із польськими шовіністами, там вирував гордий дух великих звершень. Майже 90 відсотків ідейних лідерів ОУН тої доби були уродженцями або вихованцями (бо там вони, селяни, вчилися в гімназіях) невеликих міст, серед яких першість тримали Стрий, Бережани, Перемишль, Станіславів, Коломия, Рогатин, Сокаль і, власне, Дрогобич, троє чільних діячів з якого – Зенон Коссак, Мирослав Тураш, Дмитро Грицай – належали від кінця 1920-х рр. до провідників націоналістичного руху цілої Західної України. Тож історіософські передбачення І. Франка виявилися пророчими…

Отже, завуальовано, але з тонкими акцентами, письменник зобразив у романі «Перехресні стежки» своє рідне місто – Дрогобич, місто, яке він добре знав і яке постійно навіювало йому глибокі роздуми і переживання буттєвого, інтимного і національного змісту. У ширшому плані Дрогобич є своєрідним епіцентром культурного, соціального і географічного ландшафту бойківського Підгір’я, простору між ріками Стрий і Сян, з яким так чи інакше пов’язані більшість художніх ключових творів письменника: це – і велика група творів «бориславського циклу», етапна новела «На дні», і «Захар Беркут», і дуже цікавий, автобіографічний великою мірою, націософський та виховний незакінчений роман «Не спитавши броду», головний герой якого, Борис Граб, «народився десь коло Добромиля», а його дитинство минало на берегах Сяну; і новели-шедеври «Батьківщина» та «Сойчине крило», і повість «Великий шум», десятки оповідань на соціальну тематику, поема «Панські жарти» та інші.

Тобто цей «бойківський кут» звучав у художній націософії І. Франка якимись особливими нотами, письменник відчував особливий магнетизм цього краю, в якому ще в добу Ренесансу вперше українці заявили про свої національні домагання й гордощі (саме тут зародився геній латиномовних авторів, представників т. зв. «католицької Руси» – Павла Русина з Кросна, Григорія Чуй-Русина з Самбора, знаменитого філософа та політичного ідеолога Станіслава Оріховського з Перемишля, магната з Добромиля Яна Щасного-Гербурта та інших); де в ХІХ ст. народилися і визріли перші національні будителі Галичини: Модест Гриневецький, Іван Могильницький, Іван Снігурський, Йосиф Левицький, Йосиф Лозинський, Василь Подолинський (автор першого політичного твору з ідеєю самостійності України – «Пересторога» (1848р.) та інші. Це вони як культурники, релігійні діячі, просвітники перетворили у 1810-1830-і рр., ще перед діяльністю «Руської трійці», головне місто цього регіону – Перемишль – на перший центр національного відродження в  Галичині, організувавши т.зв. перемишльський культурно-освітній гурток у 1810-і рр.

Очевидно, І. Франко прочував, що земля, яка здригнулася енергетикою талантів колись, щоб врятувати націю перед небуттям, мусить зродити нові хвилі піднесення духу перед викликами ХХ ст. Тому умовна географічна лінія між містами Дрогобич – Перемишль зринає в його інтимних віршах і соціально загострених прозових творах, у його націософських романних візіях і психологічних новелах як магічна, невидима, але духовно пружна, лінія національної вічності, сакраментальності рідного простору.