Історія Сашка Пономаренка універсальна, бо на його місці може опинитися будь-хто з навколишніх: сусід, родич, друг, які не привертають увагу своїми успіхами у звичайному житті, але в умовах війни перероджуються і стають героями. У мирний час Олександр Пономаренко був різноробочим. Сім’ї та дітей не мав. А з перших днів війни на Сході України вирішив повністю віддати себе боротьбі з одвічним ворогом – московською ордою.

20 лютого 2015 року Олександр повернувся до рідного міста у відпустку із зони бойових дій, де пробув лише два тижні. Проте планує повернутися назад – уже на довший термін. Олександр поділився з «Вголосом» реаліями війни та власними роздумами про майбутнє Української Держави.

Олександре, розкажи, як ти потрапив на фронт?

Набридло сидіти вдома, відчув свою необхідність там, на передовій. Ще влітку я ходив у військкомат та подавав заявки в різні військові формування. Але нікуди брати не хотіли, бо лікарі забракували мене за станом здоров’я. Під час Революції гідності в Києві, на Грушевського, я отримав контузію через вибух світло-шумової гранати, а під час сутичок з «Беркутом»  черепно-мозкову травму. Тому я вирішив іти неофіційно – добровольцем.

Напередодні зустрівся зі знайомим, який був бійцем батальйону «Донбас», але потім став добровольцем  «Карпатської Січі». Він запропонував мені вступити до лав цього добровольчого загону. Я погодився, зібрав гроші, купив собі амуніцію та вирушив на Схід. На пункті збору зустрівся з Юрком «Чорнотою», і з ним рушили в Піски. Вже зранку отримав перше бойове завдання – разом з легендарним «Тактиком» рушили на охорону поста на околиці с. Піски.

Чи було страшно спершу, і як зміг адаптуватися до тамтешніх бойових умов?

Відверто кажучи, звичайно, було страшно. Проте згодом страх змінюється буденністю, і ти починаєш мислити по-іншому. Тим паче, не страшно з такими побратимами, яких я маю, – з людьми, які під кулями снайпера спокійно розмовляють по телефону і встигають показувати ворогу непристойний жест рукою. Поруч з такими людьми набираєшся хоробрості.

Пам’ятаю випадок, коли в перші дні мого перебування в зоні бойових дій по наших позиціях почав стріляти танк. У цей момент я спав в одному з будинків. Прокинувшись від вибуху, побачив, як по стіні приміщення вдарили тисячі уламків. Стало дуже страшно, проте, коли до мене зайшов «Тактик» і спокійно сказав: «Пішли!», я, не вагаючись, пішов за ним. Адже, дивлячись на юнака з кам’яним виразом обличчя, який іде в нерівний бій з ворогом, навіть стає соромно, якщо ти не підеш також. Такі хлопці вартують кожен з десяток ворогів.

Чи правда, що до війни швидко звикають?

Так. Я навчився спати під вибухи «Градів», свист мін та снарядів. Єдине, до чого складно потім звикнути, – до тиші. Коли навколо тиша, стає якось некомфортно, починаєш прислуховуватися до всіх звуків. Також стаєш обережним з людьми.

Був випадок, коли на чергуванні на одній з «точок» зустрів старого діда, радше за все, місцевого мешканця. Побачивши мене, він гулькнув у найближчу хату, схопив якусь металеву штуку та пішов. Уже через певний час на те місце, де я був, упали дві міни. Хвала Богу, в мене вчасно спрацював інстинкт самозбереження, і я впав на землю. Згодом, проаналізувавши цей випадок, зрозумів, що дід міг скоригувати вогонь ворожих снарядів.

Як ти вважаєш, чи потрібна політика «збереження миру» в нинішній ситуації в державі?

Усі ці «перемир’я» є абсолютно неприйнятними і непотрібними. Як можна мовчки сидіти в окопі, коли по нас луплять ворожі «Гради» та з усіх боків сунуть вороги? Треба рішуче діяти і йти в наступ! Інакше не лише не здобудемо перемогу, а навпаки – програємо!

Володимир Луговий, спеціально для «Вголосу»