Кажуть, що якось у вже далекому 2010-му, під час високоінтелектуальної суперечки між тодішнім президентом януковичем і медведчуком, градус дискусії між опонентами зріс настільки, що, як подейкують злі язики, член путінського царського двору отримав останній і доволі важкий «аргумент» в табло від «легітимного». Чи то причиною нокауту стали ідеологічні розбіжності між двома державниками, чи то вони не зійшлися у визначенні національної ідеї – історія наразі замовчує. Але після цього інциденту один із візаві довгі роки приводив до ладу своє аристократичне обличчя, майже повністю поринувши у незаслужене політичне небуття.
Аж поки до влади на революційній хвилі не прийшов наступний «однотуровий» державник, котрий, набувши неабиякої вправності у розбудові таких безпрецедентно патріотичних партій, як СДПУ(о) та «Партія регіонів», зробив усе можливе і неможливе, аби вітьок нарешті поборов психологічні комплекси від гіркої поразки і знову повірив у себе та свої сили. Він дав вітьку високе право виступати перемовником із московією, поблажливо спостерігав, як той, одержимий тягою до просвітництва, скуповує пачками телеканали, як істинний партнер благословив його на розбудову надприбуткового енергоресурсного бізнесу (аби вітя не відчував себе бомжем перед кремлівським родичем), регулярно навідувався до вітька в офіс «на чайок» – чим сам вітьок (мав такий грішок) не раз любив похизуватись перед публікою… Звісно, що під час такої партнерської ідилії відчули вже дещо призабутий блаженний комфорт і душевну гармонію й патріотичні державотворці дрібнішого калібру – рабіновичі, бойки, мураєви, вілкули та інші шуфричі, яких, немов акваріумних рибок, дбайливо витягнули із суворих вод 2013-2014 років і знову помістили у звичний та улюблений тропічний басейн. І заповідалося їм жити у добрі, щасті та злагоді… аж раптом повітря різанув моторошний крик одного із партнерів: «Сукаааа!!! Ревааааанш!!!».