«Сам стан війни створює багато корисніших для революції ситуацій, ніж мирний час», – писав свого часу Степан Бандера. Події Української революції 1917-21 рр. були великим шансом для тогочасної української політичної еліти для створення своєї держави та армії, як однієї із її основи.

19 березня 1917 р. Михайло Грушевський перед усім київським людом виголошував промову, що «впали з нас кайдани, наложені царською деспотією, ми можемо наново піднести прапор наших великих предків». На руїнах Російської імперії українці намагалися творити нову українську державу.

Перспективи для її існування були більш, як обнадійливими. За підрахунками історика Віктора Голубка, на початок 1917 р. із 6 млн 798 тис військових російської армії і 2 млн 260 тис, що перебували у запасних частинах – українці становили 3,5 млн, а це майже 40% від загальної чисельності. Якщо говорити про настрої серед українських військових, то бажання творити свої збройні сили були. Варто зазначити, що першими за повалення царизму під час Лютневої революції у Петрограді виступили солдати Волинського полку, який головним чином складався з українців.

У столиці Російської імперії було створено Українську військову раду, яка ставила собі за мету формування українських військових частин у складі російської армії, що стало б першим кроком до створення своїх збройних сил. Весною 1917 р. у Києві також розпочався рух за створення української армії. Його своєрідним «локомотивом» був поручник Київського Окружного військового суду, націоналіст Микола Міхновський. Разом із своїми «правими» однодумцями автор брошури «Самостійна Україна» 6 березня 1917 р. скликав перші підготовчі збори Київського гарнізону, в якому взяла участь дві сотні військових. Збори ухвалили рішення розпочати творення регулярної національної армії. Однак, як це у нашій історії часто буває – ми мали все, окрім відповідної політичної еліти при владі.

Голова Директорії УНР Володимир Винниченко у статті «Український мілітаризм» зазначав: «Не «своєї армії» нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі». Михайло Грушевський марив соціалізмом, бачив місце України «в Федеративній Республіці Російській» та виголошував промови, що «оборонці української національності не будуть націоналістами». Тим самим, можливо й не свідомо, але Україну знову заковували у нові, хоч і не царські, але кайдани.

Незалежність УНР була проголошена, фактично, через рік після Лютневої революції – 22 січня 1918 р. – коли більшовики окупували практично все Лівобережжя. Захищати Київ від більшовицької навали на залізничну станцію Крути українське політичне керівництво відправило не військових, які пройшли горнила Першої світової війни, а молодь із київських вишів, якій довелось протистояти вдесятеро чисельнішому ворогу. Яке було значення бою під Крутами для тогочасних обставин? Українці на кілька днів зупинити вхід більшовиків у Київ. Контроль своєї столиці давав можливість українській делегації на переговорах у Бресті, які відбувались у той час, представляти УНР, як суб’єкта світової політики – це було перше визнання України на міжнародній арені.

Крути 1918 – це героїчна і водночас трагічна сторінка нашої історії. Важливо у цьому пам’ятати слова Ліни Костенко, якими завершується її «Берестечко»: «Поразка – це наука, ніяка перемога так не вчить».