Знову літають нашими просторами чутки про те, що окремі громадяни Польщі хочуть повернути собі майно в Україні, зокрема у Львові, яке їм належало до 1939 року. І, за явно провокаційними даними організації «Реституція Кресув», таких є понад 100 тисяч осіб. (Реституція – це встановлення колишніх прав, повернення раніше відібраного майна колишнім власникам). Східними кресами називали колись територію нинішньої Західної України, Білорусі та Литви, які як окуповані землі входили до складу Польщі. Організація,  начебто, хоче відсудити від України «польське» майно. Але ці невігласи діють нахабно на основі фактів, що давно ліквідовані ходом історії. Як кажуть, немає гіршого тирана, ніж колишній раб. А ким були поляки до Першої Світової війни? Вони жили на території колишньої Польської держави, яка була поділена у 1795 році між Прусією, Австрією і Росією. І, зрозуміло, зазнавали всіляких утисків.

На паризькій мирній конференції, яка відбувалася від 18 січня 1919 року до 21 січня 1920 року, держави-переможці у Першій Світовій війні повністю проігнорували національні інтереси українського народу. Конференція санкціонувала загарбання Східної Галичини і Західної Волині Польщею, Закарпатської України – Чехословаччиною, Північної Буковини – Румунією. Таким чином, до 1939 року в теперішній Галичині існував окупаційний режим. Тому польські власті встановили на загарбаній території режим соціального і національного поневолення. Вони намагалися перетворити Західну Україну в аграрно-сировинний придаток і ринок збуту продукції центральних і західних районів Польщі. Економічний застій Галичини був наслідком колоніального становища українських земель у складі економічно відсталої Польщі. Реальна заробітна плата робітників навіть у найкращі для польської промисловості 1928-1929 роки не досягла злиденного рівня 1913 року і була нижче рівня 1900 року за бабці Австрії. Хронічного характеру набуло безробіття: за офіційними даними на Західній Україні налічувалося у 1928 році 11 тисяч безробітних, а в 1937 – 33 тисячі.

Звідси і страйки у квітні 1936 року львівських будівельників, які взагалі позбулися роботи. Власті лише збудували споруди типу бараків у Замарстинові та на Левандівці. А в 30-х роках було розплановано будівництво нового Львова з центральною площею Варшавською. Та це залишилося на папері. То звідки документи на право власності квартир? Зрозуміло, що це шахрайство. Бо насильно захоплені помешкання австрійських чиновників не можуть вважатися належними полякам.

Як стверджують історики, у Львові до Другої світової війни більшість нерухомості належала не полякам, не українцям, а євреям. Досить пройтися довоєнною вулицею Легіонів, що є центральною у Львові. За німців вона називалася Гітлеррінг, при совєтах – проспект Леніна. Тепер це проспект Свободи. Так от, до 1939 року у непарних будинках вулиці Легіонів містилися: у будинку 1/3-торгівельно-промисловий  заклад оптики і механіки Леона Аппеля; у №5 – фабрика  капелюхів Обервальдера; у №7 – магазин модних товарів Кьоніча; у №9 – оптика Зільберштайна; у №11 – готель «Сіті»; у №13 – текстильний дім Файвеля, магазин взуття Аша і Хаймовича, готель «Гранд» Цінкеса; у №19/21 – готель і ресторан «Брістоль» Цейнчута, перукарня Коффлера; у №25 – фотоательє Граупа і доставка вантажів Розанеса; у № 27 – кав’ярня Шварта і Перльмуттера, магазин хутра Райсса; у №29 – магазин шовкових товарів Вайнмана, кантор обміну валют Грюнберга; у №31 – магазин взуття Равіча і склад мінеральної води Вайнреба; у №33-кондитерська Рауха; у №35 – перукарня Лєбволя; у №37 – магазин музичних інструментів Баденштайна; у №39 – магазин хутра Дістенфельда, магазин сукна Феллера, магазин «Шиби рами  і дзеркала» Зінчера, магазин галантереї Цверлінга; у №41 – магазин шовкових товарів Геллберта, магазин скла Мессера, магазин меблів Майзельса; у №45-готель «Нью Йорк» Цейнчута… Вони орендували у поляків ці будинки чи, все ж, володіли ними? Мабуть,  друге більш достовірне.

Цікаво, чи зможе хоч за сотню років організація «Реституція Кресув» компенсувати наслідки пацифікації 1930 року, коли польське військо і поліція зруйнували і частково спалили не менше 800 українських сіл. А хто поверне втрати тих українців, яких примусово виселили з Польщі у 1944-1956 роках? Та провокаторам не до таких питань. Їм або прокукарікати, а там хоч не розвиднюйся. Зате Москва буде задоволена: вбила ще один клин між народами. Хіба не про майно мова: йдеться про майбутнє кремлівських карликів.