«Учасники «антимайдану» не отримали обіцяних грошей» – такі і схожі заголовки останні кілька днів читаємо у пресі. Найперше відчуття, яке з’являється, коли читаєш ці слова – зловтіха, мовляв, «так вам і треба!»

Проте, якщо задуматися, участь у мітингах за гроші – проблема дуже глибока і прикра … І вона полягає не в тому, що людям настільки важко живеться, що вони готові за 500 грн. (саме стільки, зі слів «протестувальників», їм обіцяли) брати учать у політичних акціях. Біда в тому, що вони взагалі розглядають таку можливість.

Це означає, що у людей повністю відсутня громадська позиція, що єдина цінність для них – матеріальні блага. Я не кажу, що гроші не мають значення, розумію, що всім треба годувати сім`ї. Та це рабське мислення: замість вимагати своїх законних прав – тішитися разовим подачкам. Право на працю, зарплатню, свободу слова, свободу волевиявлення – закріплені Конституцією, іншими законами, міжнародними нормами. Натомість, замість домагатися гідного життя, мешканці східних регіонів України поводяться, як безправні, безвольні істоти. Своїми діями вони демонструють владі, що за шматок хліба, образно кажучи, люди готові на все, що пригрозивши звільненням з роботи або якимись санкціями, можна закрити їм роти і далі продовжувати свої безчинства.

Я не вірю, що мешканці східних регіонів задоволені політикою влади: вони не можуть не помічати міліцейські безчинства, зловживання посадовців, колосальну корупцію, відсутність судочинства у державі, загальне економічне зубожіння. Тому особливо прикро, що вони продовжують мовчати, коли більшість громадян України вийшли на вулиці і відстоюють свої права на гідне життя. Більше того, замість приєднатися до своїх співгромадян і виступити єдиним фронтом, таким чином показавши владі, що українці хочуть жити інакше, вони за кілька гривень виходять і прославляють владу. Ту владу, яка об них витирає ноги, вважає їх бидлом, гарматним м’ясом, а подекуди просто порожнім місцем.

Тож, чи шкода мені цих людей через те, що їх обдурили – ні! Вони отримали те, на що заслуговують… як не гірко це звучить. Але мені шкода їх через те, що вони ніяк не стануть вільними, не усвідомлять, що мають власну гідність, громадянські права. Минуло 22 роки відколи Україна відійшла від «совдепії», а частина наших громадян досі живуть за радянськими стандартами, коли громадянин був найнижчою ланкою у державі.

На Євромайдані одне з основних гасел у мітингувальників: «Рабів до раю не пускають». Іншими словами: хто не здатен відстояти для себе гідне життя, той на нього не заслуговує. Залишається лише сподіватися, що українці всіх регіонів нарешті відкинуть свої успадковані страхи і усвідомлять себе громадянами – людьми з громадянськими правами та обов’язками, з почуттям гідності… поки не пізно.