Рівно 90 років тому – на сам Великдень, у мальовничому українському селі Млини під Перемишлем, де свого часу був парохом греко-католицький священик і композитор Михайло Вербицький – автор музики Національного Гімну України, в родині Івана Даниловича Пони та його дружини Анни народилася донька, яку назвали Марією.

До народження Марії подружжя вже виховувало двох синів – Григорія і Степана, а також доньку Софію. Забігаючи вперед, варто зазначити, що після Марії у них народилося ще троє дітей – Іван, Василь і Катерина.

Закохалися Іван із Анною у Відні – ще до Першої світової війни. Іван служив уланом в елітному підрозділі австрійського війська, а його наречена працювала покоївкою в родині заможних австріяків. Тоді у них і знайшовся старший син Григорій – ще до шлюбу, що було рідкістю серед галичан на початку минулого століття.

З перших днів війни Іван у складі австрійської армії брав участь у боях проти московитів. На фронті отримав кульове поранення і потрапив у полон. Був інтернований у таборі для військовополонених у місті Саратов.

Коли більшовики захопили владу в Російській імперії і підписали сепаратний мир із німцями, австріяками та їх союзниками, Іван повернувся на рідні землі біля Сяну, де невдовзі його знову мобілізували. Цього разу Іван став вояком рідної Української Галицької Армії, яка вела нерівну боротьбу з поляками, що пішли війною проти Західноукраїнської Народної Республіки одразу ж після її проголошення на руїнах Австро-Угорської імперії.

І знову бої, і знову поранення, і знову полон – цього разу польський, після повернення з якого Іван із Ганною народжували та ростили дітей, працюючи на своїй землі у рідних Млинах.

Досі дивуюся, як вони змогли, не маючи великих статків, забезпечити своїм дітям досить високий, в умовах віддаленого села, рівень освіти:

Найстарший Григорій хотів стати священиком. Він прислуговував місцевому пароху. Приятелював із відомою стигматичкою Настею Волошиною, від якої пішки носив листи аж до Львова неоднозначно оціненому за свої пізніші діяння о. Гавриїлу Костельнику.

Софія, хоч і не вчилася в університетах, але знала напам’ять майже весь «Кобзар» і добре розумілася у математиці.

Степан був послушником в Унівському монастирі – під покровительством ігумена Климентія Шептицького.

І знову війна – тепер уже Друга світова: більшовицька окупація краю, репресії, колективізація, план «Барбаросса»…

У роки німецького правління на українських землях Марія закінчила торговельну школу вищого ступеня у місті Яворів, де брала активну участь у діяльності місцевого «Пласту».

Після відступу німців із поверненням московитів знову почалася польська вакханалія. Не раз і не два Іван Пона з дружиною та дітьми, як і решта односельчан, серед ночі втікали з хати у вільхи, де ховалися від озвірілих «пацифікаторів».

Потім було «добровільно-примусове» виселення з краю. 16-річну Марію, як одну з найграмотніших у селі, більшовики зобов’язали писати списки односельців у складі переселенської комісії, на яку було вчинено напад боївки УПА. Пострілом через вікно українські партизани вбили голову тої комісії – товстого чекіста, який, падаючи, накрив Марію своїм нерухомим тілом і фактично врятував від можливого попадання сліпої кулі українського месника…

Далі було переселення на Тернопільщину – у село Хатки (нині Надрічне) на березі овіяної стрілецькою славою Стрипи. Там Марія закінчила середню школу в сусідніх Золотниках і вступила до Львівського педагогічного інституту (такий виш був у Львові до 1960 року), де здобула фах учителя математики і фізики.

На Тернопільщині вона зустріла свою долю – молодого вдівця Теодора, який після раптової смерті першої дружини залишився самотнім із дворічною донькою на руках.

Теодор також не був місцевим парубком. Його дідизна розташована в селі Дубрівка поблизу Рави-Руської на Львівщині. У своїх краях Теодор, маючи лише 15 років, разом із братами свого батька (членами ОУН) вступив в УПА і до 1948 року продовжував боротьбу проти ворогів України: спершу у навколишніх селах і на Закерзонні, відтак – в Ельбльонгу, що на території нинішньої північної Польщі.

За іронією долі, Теодор належав до того ж куреня УПА «Месники», бійці якого здійснювали каральну акцію проти переселенської комісії в Млинах. На щастя, йому вдалося уникнути переслідувань радянського режиму, а історія його боротьби в українській партизанці тривалий час була родинною таємницею.

Марія подарувала Теодору доньку і двох синів, молодшим із яких є автор цієї оповіді.

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, МАМО!
🌹🌹

Мої ви найдорожчі, мамо й тату…
Проходять дні, роки минають за роками,
Та уві сні я знову бачу нашу хату,
Де народився, виріс, виховався вами.

Я пам’ятаю, мамо, Твою ласку,
Твої глибокі, справедливі очі.
Я пам’ятаю ту народну казку,
Що Ти мені читала проти ночі.

Ще пам’ятаю, Ти розповідала
Про лихоліття, в Млинах пережите:
Як польська банда люд наш катувала,
Громила села і палила жито,

Як вас більшовики переселяли
З кривавими зірками на плечах,
Як партизани наші в них стріляли –
Це все відбулось в Тебе на очах.

Десь так приблизно років двадцять тому
Відвідав прадідівськеє село.
Землиці жменьку я привіз тоді додому…
Здається, ніби вчора це було.

Побачив там Вербицького могилу,
Що був священиком у вашому селі.
Там я пізнав ту нездоланну силу
Любові до Вкраїнської землі!

Мій любий, добрий і суворий тату,
Ти теж багато горя переніс.
В п’ятнадцять Ти покинув рідну хату
Й пішов в УПА, у Рава-Руський ліс.

Я пам’ятаю розповіді Твої:
Як куля Тобі влучила в кашкет,
Як спав у лісі, простеливши хвою,
І як тримав уперше пістолет…

Про те, як захищали рідні села
Від польських банд, від швабів, москалів,
Про свою юність, дуже невеселу,
Мені Ти в моїх двадцять розповів.

Ти розповів мені про Закерзоння,
Де у підпіллі теж перебував,
І як схопило польське «гайвороння» –
Лиш випадок від смерті врятував.

Так, в юні роки пережили ви багато,
Що аж занадто на одне життя.
Тому й пішли так рано, мамо й тату,
Туди, немає звідки вороття.

Я кланяюся вам за виховання,
За ласку і турботу, за любов;
Я оправдаю ваші сподівання –
Для цього, власне, я в цей прийшов!