“І за кого скажете голосувати?”, — продавчиня в львівському магазині суконь допомагала мені застібнути ґудзик і починала розмову про найактуальніше. Жінка знала, що я журналіст, й очікувала, гадаю, якщо не прямої рекомендації, то хоча би цікавої розмови посеред робочого дня.

Я відповіла щось ледь чутне, що «сама не знаю», вона продовжила впевненіше: “Я буду голосувати за Порошенка, бо він все-таки щось зробив: і той безвіз, і томос… І Садовий знявся”.

Я стала свідком монологу-зізнання, поки роздивлялася себе в дзеркалі.

“За Кошулинського не буду, бо він точно не пройде і мій голос пропаде, — безапеляційно підсумувала жіночка пенсійного віку. Я промовчала. Хоча відповісти могла багато чого.

Наприклад, що промовляє вона, на жаль, не свої думки, а нав’язане, почуте, вочевидь, по телебаченню.

«Щоб голос не пропав» — це взагалі серйозний страх, який зумисне плекають у вразливих виборців. А як це він може пропасти і куди? Хоча чітке переконання і пошук аргументів ЗА того чи іншого кандидата — це, попри все, про свідомих виборців. Або, котрі хочуть такими бути. Котрі намагаються зробити правильний вибір, котрі не хочуть помилитися, котрі шукають.

Однак, знаходять зазвичай «у телевізорі». І в тому вся проблема. Моя мама, трохи молодша за продавчиню суконь, каже, що це перші вибори, коли в її оточенні не знають, кого підтримати: «Нема того, у чиїй перемозі ми були б впевнені, кому б повірили». Бажання проголосувати за «переможця» — це також особливість нашого виборця. А цей страх чи комплекс добре підживлюють соцдослідженнями, які стали не відображенням суспільної думки, а методом її формування.

Нам наперед показують і нав’язують «лідерів». Декого — задовго до виборів. «За кого голосувати?» — запитання, яке останнім часом отримую дуже часто. Не беруся на нього відповідати ні малознайомим, ні навіть рідним людям. Це велика відповідальність — радити у таких справах. І це суперечить природі журналіста, котрий має бути критичним до усього і до всіх. Колегам у ньюсрумі також раджу тримати свої політичні переконання при собі. Все, що ми можемо, це працювати за професійними стандартами і бути адекватними представниками професії. Можемо розказувати більше, вказувати невідповідності словам і діям, можемо аналізувати і показувати через факти. Але точно не агітувати. Журналісти-агітатори мають вас насторожувати.