Міланський едикт, підписаний у 313 р. імператорами-співправителями Константином (після 285,   імператор із 306-337) і Ліцінієм (+325), проголосив релігійну терпимість на території Римської імперії. Якщо едикт імператора Галерія (311) лише толерував існування християн, то Міланський едикт поклав край їх публічним масовим переслідуванням і встановив паритет усіх релігій в державі. Він проголосив свободу віросповідання, рівність всіх релігій, а також регулював майнові і громадянські права християн як спільноти та особистості. Едикт легалізував християнський рух, віротерпимо зрівняв спільноти тоді ще напівлегальних християнських громад зі свободами інших релігійних груп. Невдовзі було проголошено рескрипт, який заохочував громадян імперії приймати Христову віру. Церква набула права власності та можливість розпоряджатися нею. Імператор Константин – перший християнський володар з повнотою влади признав Церкві відшкодування за майнові втрати від попередніх режимів. Християни зобов’язувалися до військової служби, сплати податків, їм дозволяли будувати святині, засновувати школи, провадити душпастирську роботу. З державних коштів асигнувалися витрати на будову християнських храмів, духовенство оплачувалося з рахунків державного бюджету. Всі наступники Константина, за винятком Юліана (361-363), були християнськими імператорами.

Водночас едикт започаткував еволюцію християнства під протекторатом державної влади в панівну релігію. Зрівнявши у правах усі віри, документ позбавив язичництво статусу офіційної релігії. Через 67 років після підписання едикту імператор Феодосій проголосив християнство державною релігією.

Визнання християнства державним культом поступово переходить, особливо після перемоги Константина над Ліцінієм (325), у визнання його домінуючою релігією. Ряд законів формує привілейоване і юридичне становище кліру та започатковує юрисдикції єпископів, сприяє посиленню їх політичного значення. Імператор Константин допомагає об’єднанню і організації Церкви уже самим фактом об’єднання імперії, а ще більше своїм особистим ставленням до Церкви. Зокрема, він розглядає себе, як «єпископ від зовнішніх». Отже, втручається не тільки у справи стосовно організації Церкви, але й у догматичні богословські суперечки, скликає собори (зібрання), особисто головує на них, керує дискусіями, визначає рішення, не дивлячись на те, що прийняв хрещення тільки перед смертю (337).

Сталося так, що саме на смертному одрі імператор Константин побажав прийняти хрещення. Хотів він це зробити у річці Йордан, однак сили його вже залишали. Тому ласкаво попросив одягнути себе у стихар неофіта. Коли єпископ Никомидійський Євсевій його охрестив, то імператор ледве прошепотів: «Сьогодні я направду щасливий. Бачу світло Боже». Його тіло перенесли в Константинополь і помістили в золотому саркофазі у збудовану ним же церкву Св. Апостолів.

Урочистості ж, присвячені Міланському едикту, розпочалися у жовтні 2012-го. 28 жовтня 312 р. імператор Константин отримав перемогу під час битви біля Мільвійського моста поблизу Рима. Цю дату донині вважають днем його навернення у християнство. Богословські та наукові конференції  з нагоди ювілею Міланського едикту відбулися у багатьох країнах Європи. У лютому 2013 р урочисті заходи організували на батьківщині Св. імператора Константина у сербському Ніші.

До слова, сучасники Константина Великого (напр., перший історик Церкви Христової Євсевій Кесарійський (бл.240-340) невдовзі після кончини імператора називали його блаженним і святим. Могила Константина Великого у візантійському храмі Св. Апостолів стала місцем особливого пошанування. З цього почину і в інших народів, зокрема й українського, перші державці, які запровадили християнство на заміну язичництва, стали отримувати імена «рівноапостольних» і «святих». Спершу пошановувати пам’ять Константина Великого почали греки і народи грецької культури, як-от: сицілійці, неаполітанці. Згодом – єгиптяни, сирійці, англосаксонці, чехи. Римляни пізніше інших внесли ім’я імператора Константина у свій мартиролог… Згодом і на Заході він також був зачислений до лику святих. Пам’ять Св. рівноапостольного Константина та його матері рівноапостольної Олени вшановуємо в Україні щороку 3 червня (за григоріанським календарем).

 

Оксана БОРУЦЬКА,
магістр історії

Фото: Українська Католицька енциклопедія