Іван Виговський – це постать, яка хвилювала багатьох політиків. Про нього багато вигадували. Для прикладу, у відомій Історії русів сказано, що Виговський – природний поляк. Насправді ж, він не був ніяким поляком. Виговський – представник старої шляхти трохи українського, трохи білоруського походження, але православний.  Однак поляків православних не буває. Це навіть чукча знає. Виговський представляв український рід, який, як багато шляхетських родів, ополячився.

На той момент, коли розпочалася велика війна під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, Виговський  воював у польській армії. Під Жовтими водами Хмельницький його взяв у полон, але відразу зорієнтувався, що то своя людина. При Хмельницькому Виговський стає генеральним писарем.
Посада генерального писаря – це цікава, специфічна, трохи екзотична посада в козацькій Україні. Не випадково Хмельницький, мудра голова, мудрий політик, помітив Виговського і зробив його генеральним писарем. Як правило, генеральний писар ставав потім гетьманом.

Козацька рада скинула Юрія Хмельницького та обрала за гетьмана Івана Виговського, генерального писаря. Такою була козацька традиція до того і після того.

Виговський належав до епохи, яка називається періодом Руїни. Навіть приказка була українська: Від Богдана до Івана не було гетьмана (від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи – авт.).
Насправді, це дуже важкий період в історії України, але Виговський зовсім не вписується у цей період Руїни. Мабуть, після нього треба починати «руїну», бо якраз гетьман Виговський був дуже позитивним і дуже продуктивним. Є така формула, трохи гумористична, але дуже серйозна: Добрі наміри нікого не цікавлять, усіх цікавить добрий результат.

Виговський давав на диво добрий результат. Коли він сів на гетьманський престол, у 1657 році, відбулися дуже важливі події. Виговський укладає в Гадячі, на Полтавщині, договір із Польщею, і Україна знову входить у Річ Посполиту. Це був різкий  поворот, який, на мою думку, слід оцінювати дуже спокійно. Тоді Польща була, просто кажучи, «витріпана». Адже перед тим, у 1655 – 1656 роках, українські козацькі війська разом із трансільванськими ввійшли на територію Польщі і захопили обидві польські столиці: Краків і Варшаву. А шведи найшли з півночі і захопили теж велику частину польської території. Водночас зі Сходу наступала і російська армія, яка захопила Білорусію і Литву. Польща перестала існувати, і поляки мусіли втікати на Сілезьку (німецьку) територію. Отож, це вже була така Польща, з якою можна знаходити спільну мову. Виговський підписав договір із поляками, за яким польське військо не мало права бути на території України, тільки за домовленістю з гетьманом. В Україні мали право бути тільки козацькі війська, адміністративні посади мали право займати тільки православні люди, люди українського походження. Поляки не мали на це права. Отож, це був досить вигідний договір.

Другий добрий результат Виговського – це договір із шведами у Корсуні у 1658 році. Виникає запитання: що ж українці шукали у Швеції? Я ж запитаю: яка ж теща найкраща? Швеція була така теща для нас. По-перше, Швеція далеко «живе», і ми не мали ніяких територіальних суперечок, як із сусідом – чи з поляками, чи з росіянами, чи з кримськими татарами, чи з молдаванами. Нам був дуже вигідний союз із шведами. Шведи ворогували з поляками та росіянами (нашими політичними противниками). Швеція тоді була в стані розквіту, дуже розширювалася і полізла на південні береги Балтійського моря де польські землі захоплювала. Політику, щоб із шведами підписати мир, почав Хмельницький. Пізніше таку політику продовжив Іван Мазепа, а потім Пилип Орлик.

Тоді, коли Україна від’єдналася від союзу з Росією і приєдналася знову до союзу з Річчю Посполитою, Україна була фактично окрема держава, яка називалася Королівство Руське у рамках Речі Посполитої.
Є цікаві документи – звіти московських воєводств. Наприклад, путивльський воєвода (Путивль тоді був у складі Росії, на кордоні з Україною, тепер це Сумська область) і ще кілька воєвод, які цікаво писали про Україну – Королівство Малоросійське. Вони, бачивши, у якому статусі перебуває Україна, вважали її королівством, окремою державою. Це дуже важливо.
Отож, реакція Росії була зрозумілою. Вона оголосила Україні війну. Величезна російська армія (тільки кавалерії було 30 тисяч) увійшла в межі України. 8 липня 1659 року, у Конотопі (тепер Сумська область) відбулася відома Конопотська битва. З одного боку воювало російське військо, а з другого боку – українське військо Виговського, до якого приєднався кримський хан та деякі польські полки.

Козаки в битві були цікаві тим, що вони вміли видумувати такі фокуси, які ніхто інший не вмів. Під Конотопом теж був такий фокус. Невідомо, хто його придумав: чи Виговський, бо він був добрим войовником, чи хтось із його полководців. Конотоп – це Чернігівське полісся, рівна територія. Біля Конотопу тече річка Соснівка. Береги невисокі, бо це низина болотиста і мокра. Хтось із козацьких лідерів побачив, що 30-тисячна московська кавалерія розташувалася на мокрому березі коло річки, дав команду (хто саме її дав, ми вже не будемо знати) негайно рубати ліс і загачувати річку. Через годину річка піднялася і весь берег біля річки був затоплений, ставши болотом. Кінь задніми ногами стрягне у болоті, а ще, якщо вершник з якоюсь зброєю, з якимось тягарем, то це безнадійно. Так що поки московська кавалерія вилізла з цього болота, то битва закінчилася, і вся московська кавалеристи тоді пропали – або були вбита, або потрапили в полон.

Так закінчилася Конотопська битва – найбільша битва в історії українсько-російських стосунків, у якій перемогу здобули українці. Але, як то часом буває: людина виграє на полі бою (і не тільки людина, а король, імператор, гетьман, цар), але програє на полі дипломатії. Після поразки у Конотопській битві Москва почала велику підпільну диверсійну роботу. Вона шукала своїх агентів в Україні, підкуповувала їх. У результаті не пройшло і року після славної Конотопської битви, як на козацькій раді Виговського знімають із гетьманської посади. Сумно це було. Якби ж Виговський далі був гетьманом, то давав би такий й же результат для українських інтересів. Однак його скинули з гетьманської посади, і тоді насправді почалася руїна. Гетьман за гетьманом з’являвся на престолі, а потім стали два гетьмани – правобережний і лівобережний. Був такий рік, що в Україні було п’ять гетьманів. Це був тяжкий час. Однак сама епоха Виговського – недовга, але дуже цікава в українській історії, і належить до однієї із золотих сторінок історії України.

 

Записала Ганна Врублевська