Відкриваючи збори, архієпископ Олексій, наголосив: «У Києві зовсім не може тепер наш народ святкувати цієї 950-ої річниці прийняття християнської віри від греків, тому на нас тут лежить особливий обов’язок найурочистіше відсвяткувати цей ювілей всенародний 950-ліття православної віри і Церкви в українському народі від часів Рівноапостольного князя Володимира. Це наше зібрання, маючи такий високий в історії народу предмет до обговорення, носило б цілком радісний характер, коли б радість ця не була захмарена тими вістками та повідомленнями, що йдуть майже щодня до єпархіальної влади з приграничних, у повітах Кременецькому, Здолбунівському і Рівненському, парафій православних про широко тепер вже відому акцію римо-католицьку по наверненню православних на католицизм. Тому належить цьому надзвичайному зібранню Mісійного комітету і цю акцію та протиакцію їй обговорити, як нам, гідно своєї віри і свого народу, зберегти і захистити насліддя від Великого Володимира – святу Православну віру».

На зборах було ухвалено відсвяткувати 950-ліття хрещення України-Руси 12-14 серпня п. р. у м. Володимир-Волинському та Зимненському Свято-Успенському жіночому монастирі (с. Зимне знаходиться у 5 км на південь від Володимир-Волинська, тут діють відновлений за роки незалежності України жіночий монастир та Успенський собор (1495) – на Різдво Христове-2013 святині відвідав Президент України Віктор Янукович – О. Б.).

Відтак ювілейні урочистості мали відбутися у всіх повітових містах, містечках і селах у дні, залежно від місцевих обставин, упродовж серпня – жовтня 1938 р. До складу Виконавчого комітету з організації та відзначення ювілею увійшли 7 осіб: член Консисторії о. Юрій Григорович, секретар Консисторії Іван Власовський, настоятель Володимирського собору о. Євген Коноплянка, посли Сейму Сергій Тимошенко і Степан Скрипник, голова Товариства ім. митрополита Петра Могили Михайло Ханенко та місіонер о. С. Казновецький.

До речі, галицьке видання «Діло», подаючи добірку матеріалів «З волинського українського життя», під рубрикою «До ювилею хрещення Руси-України» опублікувало анонс згаданої події: «Дня 21-го березня має відбутися у Крем’янці засідання Єпархіального комітету в поширеному складі, на якому мають обмірковувати справу святкування на Волині 950-ліття охрещення святим Володимиром українського народу»//Діло. -1938, 18 бер.

Згодом, редакція видання повідомила читачів про чинний перебіг 28 березня п.р. засідання Волинського єпархіального комітету у Кременці, учасники якого прийняли ухвалу про відзначення 950-ліття хрещення Руси-України //Діло. -1938, 10 квіт.

9 червня 1938 р., у митрополичому домі Почаївської лаври під головуванням митрополита Варшавського і всієї Польщі Діонісія (Константин Валединський) продовжилося обговорення підготовки до ювілею 950-ліття хрещення Руси-України у серпні 1938 р. У нараді взяли участь архієпископ Олексій, посли Сейму С. Тимошенко, С. Скрипник, М. Бура, сенатор М. Маслов, секретар Консисторії І. Власовський, юрист-консультант, адвокат В. Первенцев, церковний староста Кременецького собору М. Мінаков.

Нарешті, собор єпископів Православної автокефальної церкви в Польщі 16 липня 1938 р. у Меморандумі відзначив 1938 рік, “як ювілейний рік нашого хрещення, що повинен бути для нас щасливим і радісним”. Меморандум підписали – митрополит Варшавський і всієї Польщі Діонісій, архієпископ Віленський і Лідський Феодосій, архієпископ Поліський і Пінський Олександр, архієпископ Волинський і Кременецький Олексій, єпископ Гродненський і Новогрудський Савва, єпископ Острозький Симон, єпископ Луцький Полікарп.

А в той самий 1938 рік на українських землях Холмщини та Підляшшя, що перебували у складі Польщі, здійснювалася кампанія насильного навернення православних українців у римо-католики. За даними посла-українця до польського сейму Степана Барана, станом на 1 серпня 1914 р., тут було 389 православних церков, а на 1 вересня 1939 р. залишилося лише 51.

Влада разом із римо-католицьким кліром анексували 149 православних святинь і перетворили їх на римо-католицькі костели, а 189 православних церков піддали знищенню. «Діялося це при розпучливому плачі і голосних лементах місцевої української людності. …Виносили з церкви церковні образи, книги, ризи та інше церковне начиння, скидали те все на купу… …Нищили неодноразово старий цвинтар біля церкви та церковну огорожу, зрізували дерева і всю площу зрівнювали з землею та засівали травою, щоб по церкві не залишити ніякого сліду. Бували випадки, що …приїжджали не тільки з поліцією, але ще й із поліційними псами, щоб відганяти православних селян і селянок від церкви. При нищенні церков не цуралися знущань над тлінними останками православних, що їх часто викидали з найбільшою наругою з могил. Православним не дозволено ставити ні каплиць, ні молитовних домів на місце забраних, замкнених або знищених церков» (І. Власовський).

До речі, станом на 1938 р., на теренах Волині на один римо-католицький костел припадало 2 320 вірних, а на одну православну церкву – 2 350 вірних /Діло. -1938, 26 лют. У згаданому Меморандумі ще раз наголошувалося: «Стогін і гіркі сльози обездоленого народу, який очима своїми бачить знищення своїх святинь, ріками до нас течуть і готові нас затопити. І поділяючи журбу наших вірних, ми, архіпастирі Православної Церкви в Польщі, зв’язуємо нині наш смуток і біль зі смутком нашого народу…» (І. Власовський).

Антилюдську, антиукраїнську, антиправославну акцію у Польщі засудила міжнародна громадськість, уряди багатьох країн світу, глави Церков. Навіть уряд СРСР, зокрема, радянський посол у Варшаві зробив гостру заяву-протест у Міністерстві закордонних справ Польщі, посилаючись на відповідні постанови Ризького договору (1921) про охорону релігійних і національних прав українців у Польщі. Хоча… Конституція (Основний Закон) СРСР (1936), ст. 124 залишала громадянам лише право на «відправлення релігійних культів». Лише «свобода відправлення релігійних культів» також визнавалася за всіма громадянами Конституцією (Основним Законом) УРСР (1937), ст. 104.

За перші десять років радянської влади з України вислали або арештували 42 800 священиків, насильно припинили діяльність 2 800 церков /Мета. -1937, 5 груд. Станом на 1937 р., в СРСР залишилося 11 чинних католицьких церков (у 1917 - їх було 410 !) та 10 католицьких священиків західного обряду на волі. Не стало жодного священика католицького східного обряду /Мета. -1937, 5 верес. Як «контрреволюційну релігійну організацію” визнав радянський суд у м. Орлі (Росія) православного єпископа Інокентія, 20 священиків, 2 монахів та 15 світських людей /Мета. –1937, 7 лист. Згідно радянського законодавства, публічне приготування “пасхи” каралося 6 місяцями арешту, військовикам (червоноармійцям – О. Б.) заборонялося в уніформі відвідувати сакральну установу – церкву /Мета. -1937, 8 серп.

Нагадаю також, що Конституція (Основний Закон) РСФРР (1918), ст. 13 визнавала за всіма громадянами свободу релігійної пропаганди, а Конституція УРСР (1919) за всіма громадянами визнавала «право пропаганди різних релігійних вчень». 15 січня 1938 р. відділ культів при НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) СРСР оголосив, що його місцеві відділи отримали право припиняти діяльність церкви, якщо 1) у ній збираються «ворожі державі» елементи, 2) коли за вживання церкви вірні не платять належного, 3) коли в даній місцевості панує епідемія, 4) коли місцеве населення домагається закриття (?! – О.Б.), 5) коли вежі або бані стали б пристановищем “ворогів”…

У лютому 1938 р. у Радянській Україні заарештовано митрополита Василя Липківського, якого згодом заслали на Соловки… Упродовж 9 місяців 1938 р. на теренах СРСР засуджено 238 священиків. Радянський уряд заборонив будувати на кладовищах нагробні пам’ятники релігійного характеру.

В Україні до 1941 р. уціліло 3% православних парафій від їх кількості у 1917 р. У багатьох індустріальних областях діючі храми були повністю відсутні //X FILES Секретные материалы XX века. -2011. -№ 9. У Чернігові перетворено Преображенський собор (XI ст.), в якому похований князь Ігор, на склад бочок з маслом і рибних консервів; церкву св. Трійці – на магазин харчових продуктів; церкву св. Бориса (X ст.) – на сушарню ярини. В Одесі діяла лише одна церква, у Києві богослужіння відправлялося у двох храмах (3 священики і один диякон).

До речі, до 1917 р. тут було 1750 храмів і монастирів. Станом на січень 1939 р., в Україні не залишилось жодного православного єпископа. У Радянському Союзі розстріляли 250 архієреїв. 1936-го - арештували 20 єпископів, а 10 – звільнили на покій, 1937-го арештували ще 50 архієреїв, на покій звільнили 3, а семеро померло. Залишилося лише 4 – місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Московський і Коломенський Сергій (Страгородський) (відбув три арешти), керуючий справами Патріархії архієпископ Ленінградський Олексій (Сіманський), архієпископ Дмитрівський Сергій (Воскресенський) і українець архієпископ Новгородський і Псковський Миколай (Ярушевич) (відбув арешт). До речі, у 1939 р. розстріляли келійника митрополита Сергія (Страгородського) та арештували сестру владики Олександру.

Ще кілька єпископів перебувало на покої або служили настоятелями храмів. Інші були ув’язнені (переважно за так зване шпигунство), 16 - перебували на засланні (серед них - майбутній архієпископ Сімферопольський і Кримський Лука (Войно-Ясенецький), видатний хірург і вчений, нині святитель Лука Кримський, сповідник (1961) (пошанування – 29 травня – О.Б.).

Деякі владики, не витримавши репресій, зреклися духовного сану. Розстріляно або ув’язнено чимало священнослужителів, зруйновано тисячі храмів. На теренах СРСР продовжували діяти близько 100 православних парафій, постійних обмежень у релігійно-церковній практиці зазнавали їх миряни.