Часу на знайомство із містом було вкрай мало. Тому натхненні шекспірівськими сюжетами, ми цілеспрямовано подались  на пошуки славнозвісного балкону Джульєтти, «романтичної Мекки» усіх туристів, які прибувають до Верони. Під час пошуків ми намагались по-максимуму захопити місцевих краєвидів та закарбувати їх у пам’яті і спонтанних кадрах.

Прихопивши із собою  карту, ми все ж прямували за вказівними пальцями мешканців міста, які скеровували нас у потрібному напрямку і завжди усміхались, чуючи наше питання: «Де ж жила Джульєтта?».

Опоетизований та увіковічений шекспірівським пером балкон «ховався» від нас в павутині веронських лабіринтів. Вулиці тут такі ж вузенькі, як у Венеції, такі ж затишні і так само перехоплюють подих своєю красою. Будинки тісно туляться один до одного, чим  і стирають усі межі приватності, місцеві ж рятуються дерев’яними ставнями на вікнах, які ми побачимо і в решті італійських міст, незалежно від ширини вулиць та архітектурних масштабів.

В результаті за скеруваннями поштаря, поліцейських, продавця краму і місцевих ми нарешті досягли пункту призначення.

Двір, в який виходить балкон Джульєтти зустрів нас гамірно і людно. У звуковій гамі:  клацання фотоапаратів, сміх, бурління емоцій …і стукіт швейної машинки. Тут в невеличкій крамниці виготовляють пам’ятні серця із тканини, на яких кожен охочий може вишити своє зізнання, або ж унікальний напис. Двір заповнений людьми молодого віку, які розмовляють різними мовами, різної расової приналежності, але всі вірять в любов. Заряджені життєвим оптимізмом  і енергією, залишають листи, фотографуються з Джульєттою, скульптура, якої тут знаходиться.

Стіни під’їзду, який веде у двір, рясно вкриті зізнаннями. Тут безліч мов, тисячі почерків,  які висловлюють одне почуття і зберігають енергетику тих, хто їх вкарбовував сюди.

Близько обіду, ми були змушені попрощатись із камерною та жвавою Вероною, аби відправитись до Флоренції.

Дорогою, у думках сплітались щойно зафіксовані кадри Верони та фрагменти із стрічки «Листи до Джульєтти». Місто, яке здавалось таким непримітним на в’їзді, настільки зачарувало на прощання, що пам’ять досі береже гарячі барви будинків і тамтешній настрій.

Частина ІІ.

Накопичені враження та емоції не встигали «адаптовуватись». Короткого проміжку –дороги до наступного пункту призначення, для цього не вистачало.

Отож, ми прибули до Флоренції. Міста-музею, міста-галереї, колиски епохи Відродження, яка закумулювала стільки ренесансних дивовиж, що за ними можна вивчати історію.
Відтак, Флоренція викликає асоціацію «машини часу», адже ступивши на територію міста, стаєш свідком того, наскільки можуть розмиватись часові межі. Наскільки близьким здатне бути минуле, вкарбоване рукою майстра у камінь.

Культурний «родовід» Флоренції об’єднав найяскравіших майстрів, геніїв епохи Відродження, які тут творили: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Боунаротті, Рафаель Санті, Джотто, Лоренцо Гіберті. Із тисячі видатних європейських художників нашої ери, 350 пов’язані із тосканською столицею.

Літературні скарбниці поповнили творіння Данте Аліг’єрі, Джованні Боккаччо, Франческо Петрарка, Карло Колоді, які писали у Флоренції.

Це місто справжній культурний мікрокосмос, де кількість пам’яток на одному кілометрі квадратному вражає. Не випадково із Флоренцією пов’язують «Синдром Стендаля», коли ритм твого серця прискорюється, а тиск піднімається від надлишку краси.

«Коли я виходив із церкви Святого Хреста, мені здалось, що життєві сили покидають мене, я йшов, боячись, упасти на землю. Я бачив шедеври народжені енергією пристрасті, після чого все стало безглуздим, мізерним, обмеженим, так, наче вітер пристрастей перестає надувати вітрила, які штовхають вперед людську душу, коли вона позбавлена пристрасті, а значить і пороків та достоїнств», – описав свої хвилювання та враження письменник.

Всі краєвиди буквально «поглинають» глядача, не залишаючи часу, аби отямитись.

Історичний центр Флоренції занесений до спадщини ЮНЕСКО, це музей під відкритим небом. Зокрема, на Пьяцца дела Синьйорія у Лоджії Ланци знаходиться колекція скульптур різних епох і стилів: античність, ренесанс, бароко. Кожна із них має свою історію. Поруч із Лоджією палаццо Веккіо (розташовується ратуша з магістратом міста Флоренції). Тут же на площі знаходиться резиденція Медичі.

Затамувати подих змусив кафедральний собор Санта-Марія-дель-Фьоре (Собор Діви Марії із лілією в руці), який вражає своєю архітектурною величчю та грандіозними масштабами. Собор спроектований таким чином, аби вмістити під своїм дахом усе місцеве населення. На момент будівництва собору, кількість мешканців Флоренції налічувала 9000 осіб, проте в його стінах поміщається 30 000 людей.

Тривале будівництво собору ( а його зводили впродовж 175 років) наклало відбиток різних стилів на архітектурний ансамбль – за конструкцією собор готичний, але за духом-ренесансний. Фасади собору облицьовані різнокольоровим мармуром.

Купол собору став символом Флоренції і водночас однією з найбільших архітектурних таємниць. Коли стіну собору були збудовані, постала проблема, як заповнити 45-ти метрову пустоту, яка зосталась. Необхідно було звести купол. Відтак, у Флоренції оголосили конкурс, в якому переміг архітектор Філіппов Брунелескі. Архітектор висунув несподівану пропозицію: зробити купол не сферичним, а стрілчастим, витягнутим вгору і ребристим. Вісім ребер куполу повинні були перейняти на себе основне навантаження. Багатьом ця ідея здалася фантастичною, але Брунеллескі зумів переконати у своїй правоті колег і міську владу Флоренції. Діаметр купола Флорентійського собору складає 42 метри.
Над цією конструкцією «ламали собі» голови не одне покоління майстрів. Брунелескі здійснив чудо, яке не могли не те, що перевершити, але й повторити архітектори. Всі дані автор тримав у голові, записував мінімум.

Встановленням куполу займалась майстерня Андреа Веротті, учнем якого на той час був Леонардо да Вінчі. Відтак, да Вінчі міг ознайомитись із всіма тогочасними проектами.  З Флорентійського собору бере свій початок нова архітектурна епоха, він став своєрідним кордоном епохи Середньовіччя  Відродження. Окрім величних архітектурних ансамблів в екстрер’єрах будівель на кожній вулиці є скульптурки Богородиці та святих.

Попри ренесансну гру кольору, Флоренція таїть у собі певну поважність та серйозність. Її мешканці амбітні та честолюбні. І якщо вірити, що кожне місто має свою музику, то у Флоренції вона звучить як гра органу. Велично і пронизливо.

Отож, на мапі подорожей Флоренція виділена як обов’язкий пункт «must be», бо потрапляючи сюди, ви проживаєте ще одне, наче додаткове життя.