Actress "R.I.P" (2012)

Новий Actress продовжує шурхотіти небезпекою свого мінімал-техно чітко вписуючись у футуристичну підступність та космічне піонерство 70-х.

Атакуюче прозрівання страху у пустотливих пустотах космосу ("Marble Plexus") намагається відбиватись від небезпечного футуризму ("Holy Water") спогадами про щось світле та веселіше ("Jardin") і ледве не доходить до спейс-диско ("Ascending").

Психоделічність такої часової ситуації шукає підтримки на дисках електронних класиків 70-х ("Glint", "N.E.W.") з дещо заглітченим ефектом ("Tree Of Knowledge").

У даному випадку перестрілка з вмираючою надією ("Serpent") лише елемент підкорення дарковій пульсації космосу ("Shadow From Tartarus"), що так мінімалістично (без жодних зусиль) замотує піонерів Всесвіту у дабстепові хіти переможного саспенсу ("Caves Of Paradise").

 

Keane "Strangeland" (2012)

Традиційний піано-рок Keane зі спробами повернення до досягнень перших альбомів без відчутного ефекту.

Ангельське відсторонення романтичних британців на "Strangeland" вже десь на таких хвилях екстазу, що навіть на поличках ІКЕА буває цікавіше. Їх оди радості та балади про усе головне прагнуть до єдиного стандарту, де відрізняти одну пісню від іншої навіть не бажано.

Мелодійність тримається традиційних маршрутів, але хітових зразків так і не сягає. Keane все більше узагальнюються для супермаркетових динаміків ненабридання. Їх цнотлива романтика застаріла навіть для нових романтиків 80-х ("Sovereign Light Cafe").

Імітація переслідування щастя спроможна лише на декоративні зміни ("Disconnected", "The Starting Line") у загальній політиці партії, що веде усіх до загальної благодаті ("In Your Own Time").

У таких параметрах Keane все більше наближаються до емо-стилістики з її трагедійною вихолощеністю ("Black Rain"). Штучність їхнього екстазу закономірно повертається до оплакування (замаскованого під екстаз) старих досягнень, де навіть згадки про a-ha ("Neon River") не рятують цих радісних некрофілів від потойбічного і такого символічного спокою.

 

Santigold "Master of My Make-Believe" (2012)

Другий альбом Santigold страшно та весело поєднує можливе з неможливим.

Подібність на співачку M.I.A не настільки важлива за такої звукової щедрості, де кислотне еренбі може параноїдально перерости у ритуальні хороводи мавок а-ля Даха Браха (обидва треки з Karen O).

Santigold настільки ефектно підчищає тренди, що на "Master of My Make-Believe" немає жодного зайвого треку. Еренбі тусить з інді-попом як на мікстейпах The Weeknd ("God From The Machine"), де ритуальні марші набувають особливої сили, зважаючи на присутні реггі та денсхол.

Маршова трайбальність дає необхідної містики для колективного похмілля від того ж The Weeknd ("This Isn’t Our Parade") і завертається у 80-ті шугейзом ("The Riot’s Gone"), щоб навіть перебратись у 90-ті з їх IDMом ("The Keepers"). У таких трендових міксах гітари мають бути як у The xx на альбомі у Дрейка ("Disparate Youth").

Наздоганяння дабстепових трендів дає більш іронічні результати, коли Santigold застосовує вже абсолютно комічну вобблу на "Fame".

Реггі-ф'южн змагається з футуристичним еренбі ("Pirate In The Water"), а швидкострільність денсхолу ("Look At These Hoes") автоматично намагається заповнити собою усі дабстепові порожнечі та паузи.

Показна цнотливість у ритуальних актах ("Never Enough"), ніщо інше, як пастки для недосвідчених душ від потойбічних мавок, які на рани можуть посипати навіть вонкі.

 

Brasstronaut "Mean Sun" (2012)

"Mean Sun" стартує з елегантних варіацій на творчість пізніх Talk Talk ("Spirit of Eden" 1988-го), щоб так хвацько вивернутись на прифанкованість "The Colour of Spring" 1986-го у "Francisco".

Далі міжжанрові Brasstronaut знову вже обробляють території пізніх Talk Talk. Прог розвертає джаз, амбієнт відчуває тривожність мінімалізму. І тому на горизонті можуть виникнути віддалені згадки про Sigur Ros.

Прог постійно шукає меланхолійного спокою у навколишній хиткості ("Moonwalker"), а звернувши до фолку, падає на мінімалізм Гласса. Пам'ятаючи про ранніх Talk Talk, їх "Falklands" звучить так, ніби це один з альбомів The Whitest Boy Alive.

І це велике чудо поміж сучасних альбомів – залишити найкращий трек на фініш ("Mixtape").