Розмова з Народною артисткою України, режисером-постановником Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Аллою Бабенко.

В Заньковецькій зараз грають багато молодих акторів, стало більше прем'єр. З чим це пов'язано?

По-перше випускається курс в університеті, а педагоги там наші колеги – Богдан Миколайович Козак, Таїсія Литвиненко. І ймовірно, вони намагаються лишити всіх тих, хто закінчив їх курс. Вони намагаються лишити їх в театрі і це дуже добре. Дуже добре,що молоде покоління йде сюди, бо це абсолютно нові люди і з ними легше. От Стригун зараз працює тільки з молоддю. З нею набагато легше працювати.

Кажуть, що Вашому театру чогось не вистачає, бо до сучасного його не віднесеш, а з Оперним його навіть бояться порівнювати. Чого на Вашу думку бракує?

Я думаю, що статусу театру, бо розумієте, це Національний театр і театр Академічний. Ну Академічний, бог з ним, перш за все Національний. В нас немає експерименту, немає можливості експериментувати. Я гадаю, що бракує саме цього. Хоча ми експериментуємо, наприклад, ставимо вистави на фестивалях, просто не граємо їх тут. От і все.

Все ж ми дістали гран-прі в Ялті за Чехова. І на неймовірно важкому, престижному міжнародному фестивалі "Золотой Витязь" ми минулої осені дістали Срібний приз. До речі, ми ніяк не маємо часу, але дуже хочемо подякувати послу РФ Зурабову. Нам профінансувало посольство Росії поїздку на цей фестиваль. Мене викликали в консульство і вручили конверт з доларами на поїздку, в нас навіть лишилося ще на один фестиваль.

Але тут ми цього не граємо, бо перш за все потрібно задовільнити той рівень публіки, яка приходить до Заньковецької. А рівень... От я говорила зараз з актором про 95-й квартал. Ви ж бачите в телевізорі, що робиться: аншлаги і на кожне слово реакція. Це ж таке падіння смаку в народу, що я далі навіть не уявляю, що може бути нижче.

Та все ж Ви відносите себе до Національного театру?

Ну, це... так, Національний театр. Ви розумієте, от наприклад Comedie-Française – єдиний Національний театр у Франції, він ставить тільки класику, виключно. На жаль в них була відпустка, я нічого не бачила, але репертуарно – там тільки класика, тому що це Національний театр. В Росії – один єдиний національний театр – Малый і вони ставлять тільки класику.

Ви ставите класичні вистави і як режисер Ви очікуєте від молодих акторів певної самостійності у грі, очікуєте, що вони принесуть щось нове у спектакль чи даєте їм чіткі настанови?

Справа в тому, що нічого нового вони принести не можуть, бо вони зараз мало бачать. Якщо раніше, за совєцької влади тут безкінечно були гастролери і активно гастролювали ті актори, які зараз є основою театру (Козак, Литвиненко, Стригун), то закономірно, що вони багато бачили і знали рівень інших театрів. Сюди безкінечно приїжджали поляки, ми дивилися усі вистави краківського театру, а зараз молодь, хіба, що в інтернеті може щось подивитись.

От якщо розглядати виставу, до прикладу "Ромео і Джульєтта", то ця вистава списана з тодішніх часів. Зараз час інший і актори інакше її розуміють. Вони можуть зіграти її так, як бачать?

Ой, не знаю, тому що для акторів повинен бути постійний тренаж на класиці. Постійний, а у нас його дуже мало. От я зараз ставлю Шиллера, так це дуже важко витягнути навіть до рівня трагедії. Дуже важко, це майже неможливо.

Зараз школярів примусово водять в театри. Чи не здається вам, що це продовження славної комуністичної традиції?

Їх завжди водили примусово, завжди...

Так, але зараз в нас ніби незалежна держава, незалежні громадяни. Кожен мав би мати право на власний вибір: йти чи ні.

Я думаю, що це нормально, тому що потрібно залучати якось дітей, до театрального мистецтва. Знаєте, як страшно, от в мене зараз є племінниця, яка виросла в районі, де не було ніколи театру і в неї немає бажання ходити на вистави тому, що її змалечку не привчили і це так страшно.

Немає просто бажання піти в музей або на виставу. А людей, котрі живуть в місті де є багато театрів, я думаю, що потрібно примусово водити до Заньковецької, в Курбаса, до Федоришина. Просто водити примусово.

Але для дітей похід в театр асоціюється з чимось страшним, нудним і похмурим. Вони тримаються за стільчики та парти, лиш би їх не тягли в те жахливе місце. Чи не вважаєте Ви, що такі походи, які здавалося б мають дуже благородну ціль – привити дітям почуття смаку та духовності, мають абсолютно зворотні наслідки.

Я не знаю, бо я ж також колись в школі вчилася і мене водили примусово. Зараз це напевно важко, бо є телебачення, є комп'ютери, інтернет. Не знаю... От скажімо так, держава опікується лише одним-двома театрами у всьому світі – це національними, а решта всі – живуть. І театру, в принципі, немає. Є експериментальні театри, що їздять на фестивалі та знаходять кошти. От в нас є експериментальний "Театр у кошику", де Данильчук і Волицька режисери. Вони їздять тільки на фестивалі. Таких театрів є багато в світі і вони існують за рахунок спонсорів,за рахунок фестивальних грошей.

Тобто, театри зараз вимирають?

Так. Я думаю, як це не сумно, але так.

Сучасна драматургія, зараз, у так званій "кризі". Навіть робили фестиваль заради її порятунку. Хто на Вашу думку винен у її занепаді: режисери чи драматурги?

Як вам сказати. Я не знаю сучасної української прози, чесно вам скажу. Але ми хотіли поставити хотіли поставити п'єсу "Валентинов день" надзвичайно цікавого російського автора Вирипаєва. Він там зараз, просто така культова фігура. Але він нам таку суму закатав, а в театру просто немає таких можливостей платити.

От наш Огородник пише сучасні п'єси і дуже великим успіхом його "Криза" користується чи, наприклад, п'єси Ковалик. Та просто експериментальна драматургія не йде і тут йти не може, оскільки в театрі Заньковецької велика, а не камерна сцена. А на великій сцені, якщо на 2-3 виставах немає людей – все спектакль не йде. Такий закон, ринок.

Я, власне, була на цьому фестивалі і там багато говорили про те, що винні режисери. Що вони просто хочуть показати себе і ставлять не так, як написано, а так, як хочуть.

Значить погані режисери. Бо режисер повинен відкривати автора, перш за все. Це ж вторинна професія, яка має відкривати автора. Так було у всьому світі, а зараз, я не знаю. Я не можу відповісти на це питання. Я ж вже немолодий режисер, тому в мене поняття про режисуру свої, такі які були у класиків, того ж Брука чи Товстоногова. Вони вважали, що режисер повинен прочитувати автора.

Тому, якщо взяти Чехова, то його зараз ставлять у сучасних костюмах і взагалі, роблять з нього бозна-що. Я багато років займаюсь Чеховим. Щороку ми вистави возимо на фестивалі Чехівські і дай нам Боже осмислити та зрозуміти, те що написав автор. А так зробити це все по-своєму, це ж найпростіше. Одягнути в сучасні костюми.

Тобто, самодіяльності Ви не визнаєте?

Ну, якщо б це було дуже цікаво. От, наприклад, вистава Федоришина на ходулях "Вишневий сад". Я її не бачила, але вона на всіх фестивалях дістає Гран-прі. І в захваті від неї, не те, щоб найкращі, а найстаріші чеховознавці Росії. В захваті, від цієї вистави, бо там щось є цікаве.

А якою є ціль Вашого театру? Що Ви хочете донести до людей через свої вистави?

Ну, я думаю, що політикою театру займається Стригун. В мене своя мета, в нього для театру своя мета. Я думаю, що треба нести людям "добре, світле, чисте".

Можливо, театр тому й помирає, що на кожен період часу мають бути свої цінності, які відповідають світу в якому ми живемо, а театрали ніби зациклились і не хочуть відпускати "те, що вже минуло"?

Ні, я думаю, що люди, які ходять до Заньковецької, шукають щось дуже їм близьке і те, що про них. Мова йде про вже згадану "Кризу" Огородника чи п'єси Н. Ковалик.

Вони про тих людей, які ходять в театри і вони дивляться з задоволенням своє життя на сцені. Інша справа, що людей потрібно піднімати, потрібно давати духовне. Знаєте є таке поняття вертикаль і горизонталь. Люди зараз живуть всі горизонтально, тобто матеріально. Для людей зараз найважливіше матеріальні цінності і гроші. А театр повинен давати духовне, повинен давати вертикальне. Витягати людей, призвичаювати, нагадувати їм про це. Це раніше заміняло релігію.

Акторові освіта допомагає чи заважає?

Можна навчити тільки талановитого, безталанного ніхто вчити не буде. Але з вулиці людина не може прийти і грати. Повинен бути талант і школа. Колись в Україні була дуже гідна школа. У будь-якому випадку після того, як я поступила в Москві, то нічого в мене не змінилось, я була тим, що я дістала в театрі Заньковецької.

Щоб Ви хотіли побажати молодим режисерам, бо на фестивалі Драма UA драматурги вмовляли не йти дорогою такої безнадійної професії, як драматургія. Чи можете Ви молодим режисерам сказати подібне?

Режисура – це невдячна справа, яка забирає абсолютно все здоров'я та всі сили. Дуже мало хто витримує до кінця. Переважно спиваються хлопці. Починають пити і на тому все закінчується. Але якщо вже йдеш, то по-перше потрібно все знати, все бачити і не придумувати велосипед, а знати, де він вже винайдений. Шукати щось своє і експериментувати.

фото: zankovetska.com.ua