Amy Winehouse "Lioness Hidden Treasures" (2011)

Посмертна компіляція Емі з купою каверних стандартів та повною розслабленістю. Більше заточене ностальгійно, ніж хітово (що й недивно).

Той голос Емі з'являється десь на 3-му треці повністю розслабленої версії "Tears Dry on Their Own" з "Back to Black" (2006). На той ж альбом озирається й стартовий кавер Ruby & the Romantics.

До фінішних результатів там далеко, але навіть в такому стані Емі звучить краще, ніж та комерційна корова Адель.

Більшість треків занадто правильна, як на Емі в свої соульних стандартах та олдових оркестровках ("Half Time", "Wake Up Alone"). І якщо розсписуватись в парафіях щирості та комерції, то "Best Friends, Right" та "A Song For You" більше повідомляють про саму Емі, ніж просто добротний трек з Тоні Беннетом ("Body and Soul"). Навіть саспенс з Насом швидко вивітрюється ("Like Smoke").

Пофігістична безбашеність Емі майже повністю розкривається на стьобних котячостях "The Girl From Ipanema", яка, як зрозуміло, й виконується більше в пародійному плані та кавері "Valerie" трохи шизоїдних британців The Zutons.

Усе ж щастя "Lioness Hidden Treasures" повністю зосереджене в кавері "Will You Still Love Me Tomorrow". Емі піжонськи вивертає цей багаторічний (і вічний) стандарт ніжності закоханою шкірою всередину та перетворює його на марш закоханих бомбардувальників. Пофігістично встигає ще й гвинтами поточити ляси, бо ж що таке бомбардування ніжністю, як не атака боєм, де підійдуть будь-які засоби та методи.

І якщо можна про ідентифікацію Емі на підставі тих чи інших рис характеру чи фішок вдачі, то серце справжньої Вайнхаус саме у такому кавері (оригінальному ставленні до життя, яке перед тобою проживали мільярди людей).

 

Swod "Drei" (2011)

Третій альбом впізнаваних Swod з їх елегійним міксом модернової класики, джазу, мінімалізму, амбієнту, IDM та musique concrete.

На "Drei" все більш відчутно, що цей смуток – це похідна прозріння, неможливості втілення нездійсненного. А неможливість втілення у Swod – дуже конкретна та прозора за формою.

За спиною "Sans Peau" чітко відчутний трайбальний транс ритуальних мавок. Їх гіпнотизуюче (повторюване) наздоганяння невтіленого. Не дивно, що у таких віддалено фолкових асоціаціях вгадуються українські веснянки. Неможливість загіпнотизовує й на джазових розгортаннях океану "Largo", щоб на фініші тривожністю віяло від криків (одомашнених?) птахів ("Intro 2").

Присутній на "Drei" й вже знаний сексапіл жіночого вимовляння німецької з все тим ж усвідомленням (прозрінням) незворотності. В жіночому – формально все більше і більше пауз та очікування застиглого часу ("Insel", "Gemein", "Oktober"). Все більше побутових дрібних деталей завдяки musique concrete, через які й відкриваються якісь важливі переживання ("Liebling").

Чоловіче за формою – групується навколо агітпропного наростання радості стаханівськими темпами, де згадуються фільми Дзиги Вєртова. Чоловічі хроніки індустріалізації ("Hellerau", "I Am Here") – не чекають, а біжать назустріч бажаному, такі схвильовані, наче діти. І як ті ж діти дуже радіють, коли ця зустріч нарешті відбувається.

Проблеми починають виникати тоді, коли у цю впорядковану систему, що завдяки райхівському мінімалізму ("The Pilot") так стремить до вічності, щось ірраціональне та велике раптово кидає камінь, кола від якого не можуть розійтись вже який рік.

 

The Black Keys "El Camino" (2011)

The Black Keys невтомно продовжують дивувати і стають все більш ближчими до народу своїм блюз-роком. Завдяки продюсуванню Danger Mouse тут все більше хітових мелодій, частину яких він підслухав на проекті з Daniele Luppi – "Rome" (2011).

За хітовістю "El Camino" The Black Keys знову ж таки перекрили не тільки усі проекти Джека Вайта, але й навіть перескакали BRMC в патлатих олдскулах ("Stop Stop").

Їм вже тісно в блюзах й гаражному році, і вони можуть хорове голосіння а-ля Animal Collective в іронічній вестернізації "Dead And Gone" чи напустити панківської шизи Suicide в "Gold On The Ceiling".

Особливо пізнавальним в музичних географіях The Black Keys може бути трек "Sister" з його диско-орієнтацією на залізобетонній дорозі до пекла від якого лячно може стати усім учасникам MGMT. Не відстає від нього й дивне і так заточене під коледжне інді чудо на ім'я "Nova Baby".

А поза експериментами – блюз та гараж, звичайно, що вперто пруть танком, змітаючи усе на своєму шляху ("Mind Eraser", "Hell Of A Season", "Run Right Back", "Money Maker"). І куди ж без зеппелінів на баладі "Little Black Submarines".

Контрольним в голову на ще одному з кращих дисків 2011 буде неземна життєрадісність "Lonely Boy".