Цього разу у проекті Відділення НОК України у Львівській області «Відверто з #lvivNOC», поспілкувались із Анастасією Горловою – Майстром спорту міжнародного класу, неодноразовою чемпіонкою та призеркою Чемпіонату України, чемпіонкою Європи, бронзовою призеркою Чемпіонату світу.

— Привіт, Анастасіє! Розкажіть нам, будь ласка, де ви зараз перебуваєте.
— Привіт! Зараз я в Туреччині на зборах. Ми тут сидимо цілу зиму тому, що тут відкрита вода, а в Україні дуже мало місць, де зараз є змога тренуватися. Діти, юніори та молодіжна збірна зараз сидять у Львівській області в Добротворі. Там є теплий канал, де вони тренуються. А ми тут в теплі сидимо зараз.
— Як у вас відбуваються тренувальні збори?
— Ми тренуємося 2-3 рази на день. Зараз в нас активна підготовка до Кубку України, на якому будуть відбирати склад команди для підготовки на Олімпійські Ігри. Ще місяць і 8 квітня в нас в Дніпрі будуть ці змагання.


— Тренування у вас повністю на воді чи бувають різні, змішані?
— У нас в основному 1-2 тренування на день – на воді, а третє – зазвичай в залі. Це ми зазвичай качаємось, «робимо штангу», якісь вправи з власною вагою, інколи бігаємо, качаємо прес. Тобто розвиваємось всесторонньо.
— Так, у вас такий вид спорту, що, мабуть, руки мають бути дуже сильними ?
— Ні, всі так думають, що ми веслуємо руками. Насправді руками ми тільки передаємо імпульси, а так, ми працюємо спиною, поясницею, ногами. Тобто нам потрібно, щоб повністю все тіло було сильним. Взимку ми деколи тренуємося на лижах, їздимо на лижні збори, але не на гірські, а саме на бігові. Інколи ігрові види спорту застосовуємо – баскетбол, футбол. Тобто в нашій підготовці задіємо дуже багато різних видів спорту.


— Ви випробували стільки видів спорту і чому саме зупинилися на веслуванні?
— Насправді, це цікава історія. В мене дідо – тренер з веслового слалому – це спуск по воротах на гірських річках. Коли ж мені було 10 років, він мене відправив в Наварію у Львівській області, де ми маємо школу веслування, щоб я просто навчилася правильно тримати весло в руках і щоб мене трохи навчили техніки. Ось так я там і залишилась. В мене все почало виходити, вже деколи мене навіть не відпускали на слалом. Ну і так досі треную техніку (посміхається). Як першого разу я прийшла на тренування, з того часу так і жодного тренування в житті я не пропустила без поважної причини. Не було ще такого, щоб я просто не пішла.
— Яка періодичність тренувань у вас?
— Почну з річного циклу: 11 місяців – це тренування, між якими бувають змагання, і 1 місяць в році у нас відпустка, після основних останніх змагань. В місяць – це 3 тижні збори і тиждень відпочинку. Хтось цей тиждень відпочиває повністю, хтось якісь легкі заняття для себе робить.
— Чи не буває у вас такого бажання, коли дуже хочеться піти кудись на дні народження, свята, погуляти, а вам потрібно бути на зборах?
— Та звісно хочеться! Ми і свої дні народження святкуємо на зборах. Одного разу навіть було таке, що Новий рік на зборах святкували. Це теж є такий свій «прикол», бо командою не завжди вдасться так зібратись, а тут всі разом. Цікаво!
— Тоді, мабуть, атмосфера в команді має бути якоюсь такою, дружною дуже, особливою.
— Звичайно, ми всі між собою спілкуємось. Хтось між собою – друзі, хтось – вороги, але коли зустрічаємось за загальним столом, то всі між собою нормально ладнаємо.
— А вороги – це між собою в житті чи швидше на спортивній арені?
— Це скоріше на спортивній арені. В нас навіть нема такого, як «бабовщина, дідовщина».


— Це добре! Під час пандемії дуже багато видів спорту, можна сказати, просто зупинилися. Як у вас було із тренувальним та змагальним процесами?
— Все дуже погано. Не так погано, як у плавців, бо їм останнім дозволили плавати в басейнах, але також у нас були заборони, не дивлячись навіть на те, що наш вид спорту – на свіжому повітрі, дистанція між човнами велика, бо тільки весло має більше двох метрів в довжину! Все одно я чула, що заклеювали елінги (місце, де зберігаємо човни на вулиці) і не дозволяли виходити. Тобто повністю забороняли нам тренуватись.
— А коли вже відновилися повноцінні тренування?
— Це було за місяць до Чемпіонату України. Десь приблизно в червні, точно не згадаю.
— Після Чемпіонату України були більш серйозні змагання?
— Особисто в мене не було, тому що я, можна сказати, цей Чемпіонат України дуже погано прозмагалась. На карантині просто себе запустила, не буду цього приховувати. Тобто я і вагу набрала, і тренувалася так, в півсили. Тому вважаю, що Чемпіонат України пройшов в мене просто, як тренувальний, в мене навіть мандражу не було. Відповідно, я цього року так нікуди і не потрапила. Але команда їздила на Кубок світу і досить непогано там виступили. А я їздила ще на командний Чемпіонат України. Там вже трохи золотих медальок назбирала (посміхається).
— Ви кажете, що запустили себе трохи на карантині. А як у вас взагалі з харчуванням. Дуже стежите за цим, за вагою чи все-таки дозволяєте собі час від часу поїсти всього, чого хочеться?
— Я взагалі себе не обмежую. Єдине, що цього літа перестала вживати м’ясо. Яйця, молоко – я їм, а от суто м’ясо – курку, телятину,свинину – я перестала вживати і тепер себе краще почуваю. А загалом, можу собі і солодке дозволити, і кока-колу інколи можу випити. Тобто таких суворих заборон я на себе не накладаю.
— А чому відмовились від м’яса?
— Я захотіла спробувати. В мене одразу стало чистіше обличчя, я схудла і почала себе якось легше почувати. Мені зараз подобається цей стан. І я не те, щоб відмовилась від нього назавжди. Для мене це поки що експеримент. Коли відчую, що я хочу м’ясо, то попробую. Але поки що ще не було такого. Хоча ні,в перший місяць, напевне, хотілося бульйону курячого, потім сала (в нас є таке легендарне волинське сало, яке хлопці привозять) (посміхається).
— Я підозрюю,що ви просто не знаєте смаку чи запаху печених ребер з львівської «Реберні під Арсеналом», якщо так легко змогли відмовитись від м’яса))
— Оо, я багато разів їх їла, це дуже смачно. Пам’ятаю цей смак! Але, якщо чесно, не хочеться. При тому, що я завжди була дуже м’ясоїдом. Але якось так вирішила, що поки що пробую так і, до речі, знайшла для себе дуже багато нових смаків. Наприклад, баклажанів я ніколи не їла, а тепер їм, багато видів риби спробувала. Мені подобається.
— А щось з екзотичного любите?
— Та ні, я з нашою українською кухнею нормально. Вареники з картоплею люблю (посміхається).
— А зараз на зборах вам готують їсти чи, можливо, ви самі собі готуєте?
— В нас тут звичайний ресторан, шведський стіл. Тобто кожен приходить і набирає собі, що хоче. Є пасти, макарони, рис, деколи картопля, тушкована в духовці, багато видів риби, м’ясо, на яке я навіть не дивлюся (посміхається), салати, сири. Загалом є все, щоб нормально харчуватися.
— Ще щодо тренувальних зборів: вам їх повністю забезпечують чи частину оплачуєте ви самі?
— Міністерство нас забезпечує. І тренувальні збори, і виїзди на різні змагання також.


— Тепер про ваші тріумфи. Ви – чемпіонка Європи, бронзова призерка Чемпіонату світу. Яка з цих медалей для вас є більш цінною?
— Напевне, все-таки, бронзова медалька Чемпіонату світу. Тому, що рік перед цим, якраз тоді, коли я стала чемпіонкою Європи, ми приїхали на Чемпіонат світу повні сил і були готові заїжджати в призи. Але за декілька метрів до фінішу сталася біда і ми перевернулися. Тобто ми не фінішували. У фінішному протоколі ми були, але за місцями – просто ніякого залікового місця. Тому наступного року нам хотілося не просто фінішувати, а фінішувати з медаллю. Тому ця медаль – набагато цінніша. Ну але звісно, Чемпіонат Європи, ще й золото – це завжди дуже і дуже висока нагорода.
— Чи отримуєте ви вже ліцензії на Олімпійські Ігри?
— У нашої країни вже є 5 ліцензій. З 2019 року наші дівчата вже вибороли їх. Ці ліцензії не іменні і будуть розігруватись на Кубку та Чемпіонаті України. І ще, я точно не впевнена, але, здається, ще одну ліцензію для нашої країни можемо вибороти на ліцензійному Чемпіонаті Європи.
— Гаразд, тепер про невдачі. Що вважаєте найбільшою поразкою для себе або таким найбільш курйозним моментом (не враховуючи того, що перевернулись на Чемпіонаті світу)?
— Ось те, що ми перевернулись якраз і є моїм таким найбільшим фейлом і найбільш жахливим, що було в моєму спортивному житті. А окрім цього, це, мабуть, таки мої післякарантинні змагання. Я вважаю їх найгіршими, бо сама себе запустила і дуже за це себе картаю.
— Тоді зараз вже потрібно трохи реабілітовуватися)
— Сподіваюсь! Буде видно. Наперед не буду нічого загадувати, але побачимо вже на змаганнях.
— Ще трохи про той переворот на Чемпіонаті світу. Що тоді все-таки трапилося?
— Невідомо, що тоді трапилося. Це була дистанція 200 метрів. Вона дуже швидкісна. Ми її долаємо менше, ніж за 40 секунд. Рекорд у нас був 36 секунд. Ця траса досить темпова, тобто дуже високий темп самого веслування і щось пішло не так. Що саме – неможливо знати. Були версії, що там нам якийсь трос натягнули або ми в щось врізалися, але це просто неможливо. Там на цих доріжках нічого такого не буває.
— Які перші думки виникали після цього?
— Перша думка була, що ми встигли перетнути фінішну лінію і увійшли в залік. Але, на жаль, коли покрутили головами і побачили, що до нас їде рятувальний катер, то вже зрозуміли, що не фінішували. А ще «дуже весело» було, коли дивилися відео, де нас знімають, коли катер до нас під`їхав і рятувальник мене по голові гладить, пожалів мене (сміється).


— Весело! Тепер наші читачі запитують, які 3 речі вам найбільше подобаються у Львові?
— Це моє рідне місто і я обожнюю туди повертатися. Мені подобаються наші вузенькі вулички, колорит, як себе поводять мешканці міста. Загалом трьома речами я тут не обійдуся. Я просто люблю своє місто, своїх людей.
— Що чи хто для вас є головним мотиватором?
— Взагалі для мене слово мотивація – трохи незрозуміле. Що мене штовхає вперед? Це тільки моє бажання. Тому я не можу сказати, що мене хтось мотивував. Я передивляюсь, як тренуються чоловіча або жіноча байдарка з різних країн-лідерів. Дивлюся на них і щось для себе з цього беру корисне. Єдина мотивація для мене – це просто моє бажання. Я вважаю, що якщо людина не хоче, то її неможливо якось змотивувати.
— Чи маєте ви якогось кумира у своєму виді спорту?
— В нас є олімпійська чемпіонка Ліза Керрінгтон з Нової Зеландії. Вона поки що в нас непереможна. Виграє у всіх більше секунди, а це дуже багато в нашому виді спорту. Вона крута!
— Як зазвичай боритеся зі стресом?
— Навіть не знаю, що сказати. Ніяк. Я просто намагаюсь від нього якось абстрагуватися: слухаю музику, сиджу в соціальних мережах, спілкуюся з друзями, з рідними. Стараюсь просто його від себе відсторонити.


— Чи є у вас якийсь такий своєрідний ритуал перед кожним змаганням?
— Це швидше не ритуал, а така необхідність – обов’язково треба помити весло перед стартом. Тому, що воно може бути жирне, з потом, ще щось. Обов’язково милом відмити весло там, де ми його тримаємо.
— Як рідні ставляться до вашого виду спорту?
— Як я вже казала, мій дідусь – тренер, хоча з трошки іншого виду спорту. Мої мама з татом також в спорті познайомилися. Тому всі мене підтримують, вболівають і дуже добре ставляться до цього.
— Як у вас на особистому фронті?
— У мене є хлопець. Ми вже 7 років разом живемо. Ще не одружені. Він спортсмен. Зараз тут, разом зі мною на зборах в Туреччині.
— Що побажали б 20-річній собі?
— На карантині в 2020 році себе не запустити (сміється). А так, вважаю, що в мене в житті все йде поступово і навіть не знаю, що собі побажала б. Мені все подобається, я ні про що в житті не жалкую, тому скажу, що я просто молодець (посміхається).


— А якою ви бачите себе через 10 років?
— Сподіваюся, олімпійською чемпіонкою! Діти, собака, я, якась прекрасна робота (ще не думала яка, хоча мене часто питають). Займусь цими думками, коли закінчу кар’єру.

Спілкувалася Василина Чіх,
ексклюзивно для Відділення НОК України у Львівській області