Андрій Іонов – президент Львівського ізоляторного заводу — єдиного в Україні підприємства, яке спеціалізується на випуску скляних ізоляторів для всіх повітряних ліній електропередач. Підприємство „Львівський ізоляторний завод” засноване ще 1961 року, свого часу завод був одним з найпотужніших підприємств Львівщини. У 1996 році через перебій із постачанням комплектуючих і зниженням платоспроможності споживачів Львівський ізоляторний завод призупинив роботу. Чотири роки завод практично не працював і втратив свої позиції на ринках збуту, знецінилися більшість активів, морально та фізично застаріло обладнання, збільшилися заборгованість по заробітній платні перед працівниками.

Пане Андрію У 1996 році завод зупинив виробництво, а через 4,5 роки відновив. Яка ситуація зараз? Які обсяги виробництва?

Завод зупинив виробництво і для нас це була клінічна смерть. Тому що, коли підприємство не працює, то кваліфіковані спеціалісти не затримуються на підприємстві, а йдуть і починають шукати нову роботу. Обладнання теж не працює, машини, які стоять, ржавіють і виходять з ладу. Крім того, тяжко стримувати процес розкрадання і тому після 4,5 років зупинки завод собою практично нічого не являв.

Але на заводі залишився кістяк колективу, саме з цими відданими заводу працівниками після реорганізації Львівського ізоляторного заводу в Львівську ізоляторну компанію, вдалося запалити в 2002 році дві скловарні печі. Одна піч випускає підвісні ізолятори, а друга – штильові. Між ними є певна різниця. Підвісні ізолятори вимагають подальшої комплектації і додаткових операцій, а штильові ізолятори з печі виходять вже готовими. Сьогодні після модернізації старого обладнання, що вціліло та залишилося нам у спадок, часткової автоматизації на певних ділянках, обсяги виробництва по перерахунку на стандартний 70 ізолятор складає більше 100 тисяч ізоляторів на місяць — це підвісна група, та орієнтовно коло 40 тисяч штильових ізоляторів.

Раніше завод продавав свою продукцію на весь колишній СРСР. Яка ситуація з ринками збуту тепер?

Розумієте, за Радянських часів на заводі було 9 печей, а зараз працює дві і вони забезпечують функціонування всього підприємства вже протягом трьох років. Справа в тому, що кожна піч — це надзвичайно велика конструкція і вона споживає в місяць приблизно 1 млн. кіловат електроенергії і півмільйона кубів газу. Вона не може працювати по принципу включив-виключив, а мусить працювати у безперервному режимі. Загалом побудова сучасної скловарної пічки є ділом складним, матеріало- та ресурсно-затратним. Будь-які модернізації її конструкції потребують великих коштів та багато часу. А результати нововведень неможливо побачити та оцінити відразу, для цього потрібно півроку і більше. Отже чим більше вона працює, тим більш вона економічна. Наступного року Львівська ізоляторна компанія планує провести тільки холодний ремонт пічки штирьової групи ізоляторів.

До 1996 році продукція ізоляторного заводу була досить відома у світі, але продавалася вона виключно через Москву, бо таке тоді було законодавство.

В умовах жорстокої конкуренції, використовуючи старі зв’язки працівників колективу, постійно шукаючи нові, підприємству вдалося відновити географію експорту львівських скляних ізоляторів до тридцяти країн світу, серед яких Росія, Білорусія, країни Балтії, Північної та Західної Європи, Африки, Азії та близького Сходу. Є контакти і з В’єтнамом, Алжиром, Марокко, Єгиптом, тощо.

В часи відновлення своїх позицій на ринку підприємству було досить важко. Щоб досягти сьогоднішнього рівня, ми „йшли” на ринку на рівні собівартості. В нас була ситуація, коли податкова каже: сплати нам усі податки, бо ми тебе заарештуємо, за електроенергію рахунок стоїть — електрики кажуть ми вам її відключимо, газовики заявляють, що коли ти нам не заплатиш, то ми газу не дамо, а робочі кажуть, що в них борг по заробітній платі вже місяць — страйкуємо. Тому ми в першу чергу платили заробітну плату, за газ і за електроенергію і пройшли цей період.

Крім того, нетреба було забувати про конкурентів: на території СНД існує ще одна велика компанія, що спеціалізується на виробництві скляних та фарфорових ізоляторів. Це Южноуральський арматурно ізоляторний завод, який в принципі більш потужний ніж львівській — і по кількості ізоляторів (на 40%) і по кількості працюючих (в нас працює 600 чоловік, а в них 2,5 тисячі). Кожен з нас мав свої конкурентні переваги. Ми працюємо в Європі, а вони знаходяться на Уралі. І це, треба розуміти, велике транспортне плече. Поки ми стояли — вони працювали, активно постачаючи свою продукції як у країни СНД (включаючи Україну) так і на експорт.

До речі про Южноуральський завод, відомо, що наприкінці минулого року між цим підприємством і львівським були певні конфлікти, які у вас стосунки тепер?

Конкуруючи гостро за присутність на вітчизняних і на експортних ринках збуту певних країн світу, ми прийшли до висновку, що для нормальної роботи у ринкових умовах, необхідно від конкуренції перейти до стратегічного партнерства. Така логіка розвитку економічних відносин, це більш сучасний, світовий шлях розвитку електротехнічного бізнесу.

Нове партнерство звільнило обидва заводи від конкуренції, и привело до певної так званої „позитивної кооперації”. Дозволило підприємствам впевнено рухатися вперед, не витрачаючи сили на боротьбу, зміцнити свої позиції на ринках. А додаткові зусилля,що вивільнилися, сконцентрувати на розвитку ізоляторного бізнесу, розширенню асортименту, покращенню якості продукції.

Які плани з розвитку підприємства? Можливо ви плануєте ще якесь нове виробництво?

Зараз на майданчику ми починаємо будувати нове підприємство, яке буде здійснювати гаряче оцинкування. Це нам дуже потрібно, бо немає на території України жодного підприємства, яке би цим займалося. Це є дороге виробництво, оскільки воно є високотехнологічне і вимагає інвестицій. Проте, воно буде створювати нові робочі місця. Проблема ще полягає в тому, що ми питання будівництва півроку узгоджували в міській раді. А час іде і підприємство не може стояти. Тому потрібно, щоб влада реальніше підходила до потреб підприємців, оскільки це не легка робота.

Зараз тема номер один — резонансні вбивства львівських підприємців, що, на Вашу думку,  є причиною такої ситуації?

Я не вважаю, що в цьому винне суспільство. Просто в нас у державі є системна криза пов’язана з тим, що є дві нові влади: влада Президента і влада Прем’єр-міністра, а між ними є вакуум. Але найголовніша проблема, що ми живемо в державі, в якій немає ідеології розвитку. Ми не знаємо куди рухаємося і що будуємо: якщо капіталізм, то якої моделі? Європейської? Чи може російської? А може ми будуємо соціалізм? Який наш шлях? Що нас об’єднує? Які в нас найбільші цінності? Якщо взяти нашу конституцію, то там просто написано, що ми хочемо жити добре, але як, яким шляхом, що для цього потрібно — цього немає. І через це йдуть постійні турбуленції в суспільстві. А те, що відбувається, пов’язане з перерозподілом власності. В нас не відбулася демократія, бо вона штука дорога — це дорогий суд, дорога прокуратура , мається на увазі високооплачуваний адвокат і міліція. Наш дільничний інспектор не повинен отримувати 750 грн. в місяць, бо в нього двоє дітей і дружина, а він капітан міліції. Ну хто буде за такі гроші працювати і щось розслідувати? Ну хіба професіонали будуть працювати в міліції? До кого ви звертаєтеся? Вони ж не тримаються там, нема грошей. І це системна криза, бо на сьогодні ще не відбувся перерозподіл.

Інша річ, як з цим боротися? За 10 років Кучмівського президентства він нічого не зробив, щоб сформулювати державну мету. Треба було створити якісь спеціальні інститути, можна було проводити якісь референдуми, опитування, тобто рухатися. Якщо конкретно, то події, які зараз відбулися — це жах. Я вважаю, що потрібно щось робити і повинна бути добра ініціатива. Я дуже поважаю Романа Федишина, він є мій товариш і ціную, те що він створив фонд. Вони будуть оплачувати роботу не тільки органів внутрішніх справ, а й детективні структури. Міліція тоді буде розслідувати справи, бо знатимуть, що за це їм платять гроші, вони будуть в день і вночі рити носа і будуть певні результати. А нам потрібні кардинальні зміни.