Майже не спала дві ночі. І далеко не через вибори. Читала новий роман «найписючішого» письменника нашої сучасної літератури, автора 37 книг Андрія Кокотюхи - «Червоний», що вийшов друком 1 жовтня цього року і розповідає про антирадянський спротив на Волині у 1947-1948 років. А головний його герой, Данило Червоний, увібрав в собі найкращі риси повстанських командирів УПА.

Автор, з яким знайома з часів «Книги року в Україні-2009», особисто подарував мені примірник роману під час зустрічі з ним у Нововолинській центральній бібліотеці. Наша розмова виявилась бурхливою, тим більше, що поряд були консультанти Кокотюхи у написанні роману – письменник детективного жанру Сергій Бортніков з Луцька і генерал-майор СБУ у відставці Олександр Булавін, родом з Володимирщини. Обоє волиняни. Здивовані? Я теж спочатку подивувалась такій співпраці, а потім зрозуміла: кому ж тоді підказувати письменнику під час опису спецоперацій НКВС у волинських лісах як не кадровому працівнику спецслужб, який свого часу мав доступ до архівних матеріалів, вивчав партизанську тактику у спецакадемії? Тим більше, що розповідь у романі ведеться від трьох осіб, двоє з яких представники радянської влади – міліціонер Михайло Середа та чекіст-єврей Лев Доброхотов.

Андрію, легко передам емоції від прочитаного – чудово написано! Легко і... страшно. Проте сліз, як під час читання роману Василя Шкляра «Залишенець», у мене не було. Була лють. А яка саме емоція змусила тебе взятись за таку складну, ще не досліджену, а для деякої частини населення України – провокаційну тематику? Свідомо кажу «населення», бо для мислячих людей, які цікавляться історією, факт існування УПА, її право на збройну боротьбу не викликає жодних сумнівів.

Можливо, теж лють. Мій шлях, як письменника і журналіста, до сприйняття вояків УПА як героїв України, був довгим і складним. Мене зацікавило, чому моя мала батьківщина, Чернігівщина, не опиралася більшовикам так, як це робили Волинь і Галичина? До «Червоного» я ніколи не писав історичних романів, тому тут прагнув розібратись у багатьох питаннях національної історії, бо я народився в краю, де не було УПА. Нас, радянських школярів, виховували, що бандерівці – це вороги. Перший сумнів закрався у свідомість коли я прочитав книгу Миколи Далекого «По живу та мертву воду», 1977 року видання. Там головна героїня, радянська розвідниця, потрапила у сотню УПА.

Повстанці чомусь підривали німецькі ешелони... Мені було лише 13 років, але достатньо щоб замислитись: чому вороги радянської влади воюють із фашистами, теж ворогами радянської влади? Відповідь отримав лише у зрілому віці, коли «совєти» нарешті гавкнули... Тепер я знаю, що українські повстанці були героями, які воювали з окупантами на два фронти, тому й задумав цю книгу. Про Данила Червоного у моєму романі розповідає троє людей, які є справжніми «продуктами» радянської влади, проте під впливом харизми повстанського ватажка, хай і полоненого, дещо змінили своє світобачення, своє життя. Бо мені цікаві люди, котрі, як і я сам, готові прийняти іншу точку зору.

Данило Червоний – саме той, хто змінює чужий світогляд. Усе, що написано у романі «Червоний» – це моя громадянська позиція. Коли дописав, то дав прочитати рукопис консультантам – Сергію Бортнікову, Олександру Булавіну, Миколі Дмитрієву, теж волинянину.

Дуже хвилювався, бо раніше такого не робив. Потім роман прочитав Іван Патриляк, котрий фахово займається історією УПА – його відгук був теж схвальним.

Мав я і несподіваного консультанта-однокурсника, який зараз сидить у Лук’янівській тюрмі, я впевнений, через непорозуміння. Він радив щодо нюансів тюремної атмосфери. А останню крапку поставив журналіст, редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані, котрий уточнив декілька моментів, згадавши деталі, які точніше передають епоху, а також написав вступне слово. Тепер книга живе своїм власним життям, її вже не перепишеш, її долю визначати читачам. Я ж працюю вже над кількома іншими історіями.

Твій роман офіційно вийшов друком 1 жовтня. Читала, що за місяць він посів четверте місце у рейтингу продаж мережі книгарень «Є». А хто на попередніх сходинках?

На першій – Надійка Гарбіш «Теплі історії до кави», далі – Мирослав Дочинець, автор книги «Многії літа, благаї літа», на третій «Триста поезій» Ліни Костенко. Наразі я на четвертій. Але впевнений, що писатиму ще – усе, окрім мелодрам і фантастики. Бо я мужчина, мислю не серцем, а головою. Якщо ж у літературі тільки жіночі романи, то така література неповна, як і сім’я, де дитину-читача виховує лише мати. Таке виховання недостатнє, неправильне. Мій роман – виражено чоловічий, героїко-пригодницький.

Тепер зрозуміла, чому не заплакала у найтрагічніших місцях роману – ти побудував його не на історії кохання, а на історії боротьби Данила Червоного. Про його палку любов до лучанки Уляни Волощук ми дізнаємось лише з розповіді енкаведиста Лева Доброхотова, чоловіка далекого від романтики, який зробив кар’єру на тому, що таки спіймав повтанського командира «на жінку»...

Я писав для широкої аудиторії, щоб про УПА прочитало якомога більше людей. Зараз мені майже 42 роки, у які маю стійке переконання – проти більшовизму, комунізму та інших диктатур треба боротися. Цим мені і близькі вояки УПА. Я пропоную художній твір, своє авторське бачення подій 1940-х років в Україні, а про різні нюанси, що, поза сумнівом, виникали всередині УПА, нехай пишуть фахові історики.

Що для тебе означає книга, писати романи?

Книжки знімають мені фізичний біль. У дитинстві хотів стати бібліотекарем, але мама вчасно пояснила, що це не прибутково (сміється). Пишу з семи років, почав із зошита у клітинку... Моїми творами у тринадцятирічному віці були власноруч ілюстровані казки. Це були бойовики про лісових звірят. Зайченя, Олененя, Лисеня, Тигреня та Бегемотик захищали від піратів свій український ліс зі зброєю в руках.

Чи то лапах. Досі не можу збагнути, що робили бегемотик і пірати у наших лісах? (сміється). Знаю одне: казка лежить в основі будь-якої книги, казка – це основа. Бо у казці усе правильно, добро перемагає зло, це правда про розвиток світу. Головний герой має звільнити кохану принцесу, рідне царство, світ... Чоловік має допомогти жінці. У казці завжди є місце подвигу – за що я їх і люблю. Казка, як правило, закінчується створенням сім’ї, продовженням роду.

Моя книга «Язиката Хвеська» - це переспів українських народних казок. Я народився у СРСР, де книга була у дефіциті (хоч і коштувала недорого – авт. статті). Тоді більшість вчителів у радянських школах були чоловіки. Так як часи були понурі, то чоловіки часом запивали, принаймні, так було у моїй школі, у Ніжині. Урок зірвано, що робити? Викликали до дошки мене, де я 45 хвилин розповідав прочитане у книгах. Спочатку в чужих, а потім почав видумувати своє.

Ти любив радянські фільми про школу?

Ні, бо це була суцільна брехня. Усі ходили там «по лінійці» і «за ручку». Реальність у радянській школі кардинально відрізнялась від екранізованої. Я, наприклад, виріс на робочій околиці, а старостою у моєму класі традиційно був фізично найсильніший учень. Якось підходить цей здоровань і каже: писатимеш нам з хлопцями твори, а ми зробимо так, щоб тебе не били... Забігаючи наперед скажу, що мене дійсно не били, але чи то був збіг обставин, чи просто не було за що бити – не знаю. Це як «Євро-2012»: українці були гостинними, дякуючи партії регіонів (посміхається).

Потім підійшли ще чертверо громил з паралельного класу, мовляв, своїм пишеш, і нам давай. Довелось писати вже вісім творів, голова йшла обертом, я зовсім вибився із сил. Це ж треба було якось викручуватись, щоб твори не повторювались, а всі ж на одну тему! Я звернувся до свого старости: так і так, рятуй, бо загнусь і не буде ні вам, ні їм. Староста «порішав» і я став писати лише чотири твори – своїм. Моя «криша» таки захистила мене. Це була підневільна, але дуже корисна літературна практика, під час якої я навчився не повторюватись. У мене сьогодні 37 книжок, жодна з них не схожа на іншу.

Якось у 2006 році написав дві книги під різними псевдо і надіслав на конкурс. В результаті мені дали і першу, і другу премію, тобто я переміг сам себе... Тепер вже не впевнений, що це правильно. Бо має бути творча конкуренція. На жаль, в Україні сьогодні ще не має достатньої кількості письменників –белетристів.

Андрію, сьогодні у Нововолинську ти подарував півсотні примірників роману. Звідки така щедрість?

Подарунок – добра воля мого консультанта Олександра Булавіна, генерал-майора СБУ у відставці. Саме Олександр Олександрович і вирішив подарувати роман тим, для кого він написаний – читачам. Я ж роздавав автографи. Кому не дісталося – запитуйте у книгарнях, але там вже треба буде купувати.

У романі «Червоний» навіть енкаведисти і в’язні воркутинських таборів розмовляють українською...

Так. Хоч консультанти мені казали: давай, хай вороги говорять російською, а позитивні герої – українською. Я відмовився. Ганна Герман і Тарас Чорновіл теж розмовляють українською, але ж друзями України вони від того не стають. Не треба цієї двомовності, вона нікому не потрібна, й так логічно зрозуміло, хто у ті часи на якій мові розмовляв. Мої книги мовнооднорідні, а суржик є лише у прямій мові. Бо мої герої – переважно прості люди, не мовознавці, часто – без вищої філологічної освіти...

Ти казав, що співпрацюєш з мережею книгарень «Є». Лише з нею? До речі, у Володимирі-Волинському, вона теж є. Це єдине маленьке місто в Україні, де відкрився така солідна книжкова крамниця.

Бо у цій книгарні майже на сто відсотків представлений український сигмент літератури. Інші часом кажуть про українську книгу: не купують. Тоді я запитую: а ви пробували її продавати? У нас сьогодні обмаль книгарень. Якби ж то їх було стільки, як виборчих дільниць.

Уривки з роману Андрія Кокотюхи «Червоний»

Про життя у сталінських таборах...
Можете повірити моєму досвіду: суки завжди співпрацюють із владою. А влада – тільки з суками. У цій країні змінювалося багато чого - тільки ця форма лишалася без змін. Знаєте, що найгірше? Життя триватиме, напевне, зміниться влада. Але оце, на жаль, не зміниться: з владою працюватимуть лише суки...

Про тих, хто одягає вишиті сорочки...
Нарешті я зрозумів, точніше відчув усю, як то кажуть, стратегію молоденької, але затятої вчительки: правильніше славити владу і товариша Сталіна у національному одязі. А що – хай усі бачать, знають та розуміють: радянська влада поважає національні традиції і не лише буржуазні націоналісти, а й звичайні радянські школярі хай вдягають вишиті сорочки. І на партзбори варто ходити у вишиванках! Я б навіть таке правило увів: тоді бандерівцям не буде чим крити, а з часом повиростають ці діти і зовсім не розділятимуть владу робітників і селян та її ворогів за тим, що її вороги, націоналісти, вдягають сорочки, а комуністи – ні. От ще б порадити Лізі, нехай дівчатка вдягнуть на свої вишиваночки червоні піонерські галстуки...

Про висоту слова «громадянин»...
- Тоді поясни мені, Михайле Середа, чому всюди, де нема комуністів, називатись громадянином і мати громадянські права – це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав. Ніколи не думав про це, друже Михайло?
Коли ти вірний владі, то ти для них – товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш – ти громадянин. Лише громадянин! – він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. – Без прав, поза законом. Вимазаний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян – дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля.

Запитаю: як вам? Не нагадує сьогодення?..