Любка славиться і своєю громадською діяльністю. Був одним  із організаторів акцій під час Помаранчевої революції в Ужгороді. На президентських виборах у Білорусі в 2006 році був спостерігачем на виборах та одним із групи радників кандидата в Президенти Аляксандра Мілінкевіча. Беручи участь в акціях протесту, просидів 15 діб у білоруській в’язниці та був висланий з країни. Щодо студентської активності, у 2006–2008 роках очолював Студентський Парламент Ужгородського Національного Університету.

Приємний титул Андрій отримав 2012 року – читачі порталу «Мукачево.нет» відкритим голосуванням обрали Андрія Любку «Найзавиднішим женихом Закарпаття». Відвертий у віршах, замріяний у прозі, універсальний у житті – все це про Андрія Любку. Сьогодні говоримо з ним про три «П» – правду, політику і поезію...

Андрію,  скажи, як поет з чим римуєш правду. Який відтінок для Тебе носить це слово. Чи віриш у те, що є обмани заради «благих намірів»?

Почнімо з того, що я не великий прихильник римування, тому правду би «заримував» із лісом. Слово як слово для мене немає жодного відтінку – я до всіх слів ставлюся однаково. Але стилістично все ж знаю, що чим більше вживаєш слово «правда», тим менше довіри, тим більше пафосу. Тобто, хто багато говорить про правду, той переважно бреше. Так званий макіавеллізм, тобто обман заради добрих намірів – це хороший знак, що твоя прекрасно вистелена дорога веде до пекла.

Чи римується правда з політикою (українською)?

Будь-яка політика, в тому числі українська, слабо римується чи співвідноситься з правдою, але так було завжди, тому ми у цьому далеко не оригінальні. Знаєш, раз це розмова про три «П» (правда, політика, поезія), то я спочатку думав, що тут зайва правда, потім – політика, але зараз розумію, що найбільш непотрібною є розмова про поезію. Є інше слово на «П», про яке можна говорити безкінечно і не занудьгувати. Але воно не зовсім цензурне (усміхається).

Усіх тривожило питання про те, чи буде життя після виборів. Вибори відбулися. Чи бачиш життя? Чи слідкуєш за політичними перегонами?

Цікавлюся політикою, маю таку слабкість. Я вже не такий політично активний, як колись, але стежу за новинами і часто мої колонки – саме на політичні теми. Зрештою, йдеться про те, якою є Україна. Якщо конкретно про вибори, то я вважаю, що вони – як і прогнозувалося – були сфальсифіковані, визнавати їх не можна. Але це передусім справа народу, а не політики.

Кажуть, як пишеш, так і живеш. У Тебе так? Що трапляється частіше: прожив — написав чи написав — прожив?

У мене це – не буду приховувати – дуже пов’язані речі. Зрештою, мистецтво і є спробою через себе побачити людину як таку, собою пояснити світ. Я намагаюся не заграватися із реальністю і власним життям, є речі, котрі хочеться залишити приватними, хай вони будуть тільки мої. У моїй прозі, наприклад, на 90% – все вигадане, це для мене можливість помріяти і поуявляти інші життя. Часто писання – це можливість побути кимось іншим, прожити інше життя. З віршами – важче, там або ти справжній, чесний аж до болю, або краще не писати.

Поезія Андрія Любки часто (якщо не завжди) кидає виклик творам класиків – спостергіаємо  нецензурну лексику й досить інтимні одкровення. Це те, що турбує Тебе чи зважаєш на смаки сучасного читача?

Це запитання трохи тенденційне. Ну хіба матюками когось здивуєш? Для кого лайка – це виклично?! Це ж буденно. Зрештою, в житті я матюкаюся значно частіше, ніж у віршах. Я пишу тільки те, що не можу не написати, смаки сучасного читача настільки непередбачувані, що це хибний орієнтир. Словом, варто писати те, про що було б цікаво прочитати тобі самому.

Андрій Любка поет і Андрій Любка прозаїк гармонійно співснують. Чого все таки у тобі більше?

Скажімо так: свою прозову книжку – «Кілер» – я написав як експеримент, мені було цікаво побавитися з прозовими формами. А вірші мені приходять самі по собі, треба просто не лінуватися їх записувати. Тобто я значно природніше почуваю себе саме як поет, інші амплуа – невід’ємні додатки, але вони все ж не визначальні.

Чи є щось таке, про що хотів написати, але якось не вийшло (муза заблукала).

Такого більшість. Написане – тільки незначна видима частина айсберга, під водою ще цілий материк задумів та ідей. Найчастіше муза якраз і блукає – ось ти вигадав якийсь сюжет, але не мав часу сісти його й розписати, а вже за місяць він тебе не «пре», тож махаєш рукою й забуваєш. Придумав класне речення, яким було б гарно розпочати оповідання чи розділ роману, але запостив його у Фейсбук – і відчув сатисфакцію, більше писати не хочеться. Це тема окремого дослідження – як Фейсбук убиває літературу (усміхається).

Чи впливають музи на Твою роботу?

Якщо йдеться про мене, то я вживаю це слово в однині – муза. Ага, впливає: нервує й не дає спокійно жити (усміхається).

Знаю, що займаєшся й перекладами. Що цікавого переклав?

Часом перекладаю вірші. З останнього – переклади польських поетів Конрада Войтили й Богдана Задури. До речі, у видавництві «Піраміда» вийшла книжка моїх перекладів із Задури – це вибране останніх років, переклади з чотирьох його найновіших збірок.

Книжка називається «Нічне життя». Nocne zycie, night life, нічне життя. Клуби, дискотеки, музика, коктейлі, фари автомобілів на трасах, порожні вулиці, але також і старече безсоння, вогник цигарки в темному вікні, роздуми й спогади, розпач і гірка іронія. У кожного своє уявлення про нічне життя, а особливо в 67-річного поета, якого називають наймолодшим і найвикличнішим письменником сучасної Польщі. Дуже-дуже раджу цю книжку, бо Задура – один з небагатьох поетів, який пише все краще і краще.

А як щодо перекладу Твоїх книжок? Якими мовами, окрім української, можемо почитати Андрія Любку?

Найбільше перекладено польською – цією мовою перекладено 90% того, що я написав. І «Кілер», і «Тероризм», і «Сорок баксів», залишилося дочекатися видання окремими книжками, а це рік-два. Німецькою перекладені мої вибрані вірші, в Австрії вийшла книжка «Notaufname». Окремі вірші перекладені португальською, англійською, чеською, словацькою, угорською, сербською. Велику добірку віршів на російську мову переклав російський поет Ігор Бєлов. Найближчим часом можна чекати перекладів на італійську мову. Але це не так важливо, я значно більше чекаю не перекладів, а часу, коли мені багато писатиметься. Як у молодості (усміхається).

Дякую за розмову і нових Тобі звершень. Дякую, за те, що ПИШЕШ і за те, ЩО пишеш.

Андрій Любка люб'язно погодився продовжити нами розпочате:

Коли мені було 15... я вчився у військовому училищі, але найбільше думав не про війни, а про дівчат. У зв’язку з тим, що жив я в казармі, а в училище вступив добровільно, можна зробити висновок, що я воював – із самим собою.

Зміг би зробити будь-що, окрім... дуже не люблю чистити картоплю.

Мене завжди питають про... поезію, натхнення і муз, а я завжди не знаю, що відповісти, щоб не виглядати придурком.

А хотілось би, що запитали про... щоб самі все розуміли, не треба питати (усміхається). Ну або про риболовлю. Про улюблені пісні і улюблений алкоголь. Щоб щось кумедне питали.

Найцінніше в моєму житті... невідомість того, що буде за місяць. Цікаво жити!

Я вірю у те, що... якщо добре виспатися – і настрій буде хорошим, і життя виглядатиме привабливішим, і вдасться більше.

Буду вдячний читачам за... читання того, що я пишу. Це ж найважливіше для письменника – щоб його читали. Дякую своїм читачам за таку подаровану мені розкіш.

Фото: sumno.com