У рамках проекту «Залучення громадськості до формування культурної стратегії Львова» Центр культурного менеджменту продовжує серію інтерв’ю з людьми, думки яких важливі нам у процесі реалізації проекту. Сьогодні ми розмовляємо з Андрієм Павлишиним, головним редактором проекту "Західна аналітична група", істориком, видавцем, учасником та ініціатором багатьох видавничих проектів у Львові, які є для нього, насамперед, засобом формування інтелектуального простору та окультурення міського середовища.

Андрію, що таке культура у твоєму розумінні?

Культура – це дуже широке поняття. Генетично воно походить від латинського слова, яке означає обробіток землі, ширше – опрацювання і облагородження простору, в якому ми живемо. Саме так широко я її й розумію. Йдеться і про культуру побуту, і культуру торгівлі, і культуру міжлюдських стосунків. Це також культура у вузькому сенсі, так звана висока культура – творіння таких речей, які, за аналогією з наукою, можна віднести до теоретичних фундаментальних студій.

Висока культура не завше зрозуміла великій кількості людей, але вона творить фундамент, вічні цінності людства. Вона може бути зрозумілою і всім, якщо всі цього захочуть, але люди часто не змушують себе робити таке зусилля, і найчастіше вони користуються плодами масового мистецтва або ж інтерпретації досягнень високої культури в повсякденному житті.

Візьмімо, наприклад таке досягнення культури, як гіпермаркет. Це ж елемент дуже широкого поєднання практик, які людство накопичило в процесі свого розвитку, використання досягнень психології, культури комунікації і культури донесення інформації до людей, культури впливу на їхнє враження за допомогою кольору, звуку, середовища, простору, пропозиції їм певної свободи, яка є дуже важливим елементом культури.

А якщо перейти до стану культури у Львові і спробувати змоделювати позитивне культурне майбутнє міста – міста, яке любиш, у якому живеш і до якого завжди повертаєшся?

Коли ми моделюємо якісь перспективи, то згідно з популярно витлумаченою концепцією дискурсу Фуко, двояко впливаємо на майбутнє – за допомогою того, що ми ніби витворюємо каркас майбутнього, омовлюючи його і, відповідно, таким чином ніби витворюючи його завдяки тому, що ми омовлюємо. Люди спочатку формулюють семантичні символи, а відтак засновуються на цих символах у проектуванні майбутнього.

Себто, ми вводимо наші абстрактні уявлення в дискусію, бо люди реалізують плани відповідно до того, як вони "назвали" світ, причому роблять це в дискусії, в конфлікті, іноді в запереченні того, що зробили інші. Отож, говорити про майбутнє дуже потрібно.

Щодо Львова дилема полягає в тому, щоб говорити про те, що б хотів тут побачити, чи відштовхуватися від того, яка в нас ситуація? Ідеально чи реально? Якщо не станеться якесь диво, яке б допомогло цьому місту вчинити прорив, то нічого доброго для Львова у майбутньому я не ворожу. Чудо, звичайно, може статися. Може відбутися якесь велике наукове відкриття. Ну хто би там цікавився, наприклад, Норвегією, де землі, яку освоїли люди, яку обробляють і на якій живуть, десь 3 відсотки, а решта – дикі скелі, ліс і т.д. Але там є нафта, яка сьогодні вирішує все. У 18 столітті ця нафта нікому не була потрібна.

Отож, треба опинитися в потрібному місці і в потрібний час. Маленькі Монако чи Ліхтенштейн створюють гральні центри, і туди з’їжджаються мільйонери з усього світу. Сінгапур створює унікальні умови для інвесторів, які вже ніхто інший створити не може, бо саме там є необхідна комбінація суб’єктивних і об’єктивних передумов, і ця місцина розвивається. Культура може вирости тільки на ґрунті добре розвиненої суспільної комунікації, а зараз такої у Львові брак.

І ще одна річ – явища одного і того ж ряду залежно від контексту можуть оцінюватися по-різному. Нещодавно блискуча хорватська письменниця Угрешич, яка живе в Голландії, опублікувала есе про одного дивака, 24-річного шахтаря, який взяв кредит у 800 євро і в сербському селі, де мешкають 84 особи, поставив на пагорбі величезні літери «HOLYWOOD», копію напису, що є в передмісті Лос-Анджелеса. Тільки дописав ще кириличними літерами «Сербський».

Зробив фото, запустив в Інтернет, воно відоме, але, як пише письменниця, якби це зробив модний сербський концептуальний художник, то його би цитували, інтерпретували як сатиру на сербську мегаломанію, бачили би в тому якісь геополітичні конотації, казали, який він сміливий. А якби це зробив Енді Воргол, то це би виставили в музеї як зразок дуже сміливого прориву в поєднанні різних комунікативних систем, кирилиці і латиниці, як зразок геніального мистецтва тощо. У цьому ж конкретному випадку сприймають як виглуп сільського "хлопського філософа", хоча дія у всіх трьох описаних випадках абсолютно однакова. Все залежить тільки від того, хто це зробив, як це було зроблено, як було подано, в яке комунікативне середовище потрапило.

Треба чесно собі сказати: Львів перебуває на маргінесі цивілізації. Він не може похвалитися ані таким ранньосередньовічним минулим як французький Каркасон з його прекрасною фортецею, ані такими прекрасними ренесансними і готичними будівлями як міста Італії та Франції, ані такою сецесією, як Барселона. В ньому всього потрошки, властиво, потрошки. Це такий провінційний дядечко, який багато всілякого нагромадив.

Призбиране можна "продати" (не у прямому сенсі, а як туристичну принаду), але не за дуже дорого, тому туристам ні за чим сюди тягнутися. Діти цього міста, великі люди, які за нього зачіпалися, його покидали, вони реалізувалися в інших середовищах.

Це місто має майже повністю зруйновану історичну інфраструктуру і зв’язок із минулим. Це свого роду український Калінінград. Тут було фізично знищено стотисячну групу євреїв, які розмовляли на їдиш, сповідували певний тип релігії і мали унікальне культурне середовище. Звідси вигнали поляків, які століттями формували культурне обличчя цього міста.

Тут фізично винищили також групу української інтелігенції. Зараз великою мірою ми починаємо на згарищі, в місті, в якому вибухнула нейтронна бомба, в якому майже немає тих людей, які б пов’язували його культурно з кількасотлітнім минулим. Може набереться кілька тисяч людей, які мають кількасотлітні львівські корені, але вони найчастіше не мають цих коренів у сенсі акультураційному. Вони не конче працюють у середовищі культури. Тому і цей ресурс у нас дуже обмежений.

Економічних можливостей тут також немає. Багатії в цій державі взагалі мало цікавляться культурою. Вони поки що дикуни, допомогти культурі не можуть (не мають у цьому потреби) і не фінансують високу або фундаментальну культуру жертовно і свідомо, без очікування на прибутки. Відповідно, вона не може бути екстрапольованою на масову чи прикладну культуру. Тому через бідність загалу ми змушені користуватися ерзацами масової культури Заходу. Це, звичайно, має наслідки і для міського життя, для міської культури.

 

Якщо застановлятися над тим як покращити ситуацію у Львові, то що слід було би зробити?

У Львові оптимально було би сформувати генеральний план міста так, щоб з історичної частини, якою б відносно убогою вона не була у порівнянні з великими центрами європейської цивілізації, вивести транспорт, який руйнує це історичне середовище своїми викидами, вібрацією тощо. Залишити тільки електротранспорт, розвозити товари, туристів на машинах із велетенськими шинами, які б не тиснули надміру на поверхню. Це би дуже оздоровило місто.

Варто було б також звільнити історичний центр міста від банків, підприємств, навіть значної частини закладів торгівлі, створити львівський аналог Дефансу – зони модерної комунікації, в тому числі ділової, десь поза центром міста чи біля міста, як це зробили в Парижі.

Потрібно загалом змінити державну політику, правове поле в галузі культури. Є багато пропозицій, як це зробити, чимало груп працювало над цим, але за ці рішення в парламенті голосувати нікому. Люди, які приймають рішення, найчастіше вороже налаштовані до Львова. Західна Україна немає свого автентичного політичного представництва. Взагалі, виборці заходу України складають десь біля десяти відсотків населення, і вони ніколи не зможуть ефективно лобіювати свої інтереси через політичний механізм. Тому державні ресурси завжди будуть скеровуватися на інші міста, аніж Львів.

Крім того, у більшості власть імущих, принаймні постсовєцького покоління, є неприязнь до "націоналістичного" Львова, відверта чи прихована, як до міста, яке колись виступало ініціатором руйнування імперії. Вони через нього отримали масу менінгітів і клопотів і змушені були цю незалежну Україну облаштовувати. Нові еліти розбагатіли на цьому, вони скористалися з незалежності, але забути свого минулого страху не годні. Королі першими вішали своїх рятівників і тих, завдяки кому вони розбагатіли – відома історія з тамплієрами. Так і тут, Львів, якому Україна завдячує своєю незалежністю, новими горизонтами, можливостями, буде ще довго крайнім і чужим в Україні.

Львів належить за типом культурної спадщини до латинської цивілізації із дуже потужним вкрапленням грецьких, а також східних (єврейських, вірменських) елементів, але не до цивілізації російської – специфічної, унікальної, абсолютно цікавої, фантастичної, але інакшої. Він "чужинець" для багатьох мешканців нашої держави.

Можливо, якби більше уваги приділялося в загальноукраїнському суспільному дискурсі традиції І Речі Посполитої, традиції культурних контактів із Західною Європою, специфіці культурної спадщини Центрально-Східної Європи, це би поступово щось змінило у суспільній свідомості. Але в це треба вкласти багато коштів, над цим треба дуже багато працювати на рівні ланки середньої, вищої освіти, фундаментальної науки. А коштів саме на це брак. Постійно ми повертаємося до того, що потрібно було би якесь диво, яке б допомогло Львову вчинити прорив...

І все-таки, що могло би живити наше місто, дати йому шанс?

 

Діти цього міста, найкращі і найцікавіші, в сучасну добу їдуть звідси. Воно затісне для них. Можливо, шанс Львову дасть глобалізація. Вона уже частково його дає, бо сюди приїжджають, скажімо, кінознімальні групи з Китаю, Росії і інших країн, щоб знімати цікаву для них натуру, яку вони не знаходять в інших місцях. Це шанс, аби про нас дізналися в світі – перший крок до прориву. Але для того, щоб глобалізаційний шанс став повноцінним, треба багато попрацювати над культурною інфраструктурою міста, різними її аспектами.

У нас немає повноцінного великого концертного залу для масових дійств, немає достатньо інституційно забезпеченої мережі музеїв, але одна з найбільших катастроф – у нас майже зникли бібліотеки. Формально вони існують і отримують бюджетні кошти, але вони зникли з фокусу суспільної уваги. Вони не є центрами громадського життя. Туди ще ходять якісь невеликі групи пенсіонерів, учнів чи домогосподарок, а між тим бібліотеки могли б стати тим локомотивом, який би витягнув і це місто, і культуру в Україні загалом, і ще дуже багато речей. Бібліотеки – це дуже важливий нервовий вузол у системі масових комунікацій.

У Польщі, ще більшою мірою у Британії (либонь і в інших країнах, але говорю про те, що бачив на власні очі) це помітно, бо поляки почали переймати цей досвід у британців: бібліотеки мають вільний доступ до Інтернету і замінили собою пошти, клуби, місця перегляду фільмів. Там здійснюється багатофункціональна комунікація. За користування книжками, творами мистецтва в бібліотеці автори отримують додаткові гонорари, і це дозволяє їм жити і творити.

Для того, щоб бібліотеки почали відігравати роль вузлів у нервовій системі суспільства, потрібно прийняти відповідні закони, забезпечити їх бюджетними коштами, раціонально перебудувати їх мережу, захистити від ласих до приміщень рейдерів. У нас бо відбувається дике розхапування приміщень, винищення фондів, непоповнення їх, маргіналізація людей, які працюють в цьому середовищі, і взагалі маргіналізація явища бібліотеки як місця ефективного окультурення суспільства.

На жаль, у нашій державі існує багато спокус скерувати гроші туди, звідки їх буде легше вкрасти. Наприклад, у розвиток масової кінематографії. Насправді кінематографія дасть собі раду сама. Створіть ринкові умови в цій галузі, дотримуйтеся уже прийнятих законів, і вона запрацює. Це хороший бізнес. Держава, звісно, повинна підтримувати продюсерування фільмів українською мовою, але загалом кінематографія в стані сама собі дати раду. Бібліотеки самі собі раду не дадуть, бо це суто бюджетні установи.

Так само і музеї. Вони повинні виконувати іншу роль, аніж зараз. Вони повинні бути не кладовищами, де поховані твори мистецтва, а живими центрами суспільної комунікації. Місцями, куди люди прийдуть у вихідні попити кави, поспілкуватися, задовольнити культурні потреби, придбати альбоми, книги, твори сучасного мистецтва. Тобто музеї повинні стати багатофункціональними і, звичайно, естетично досконалими, а не облупленими, потрісканими, холодними. Цієї функції музеї зараз не виконують.

Якщо ми додамо всі чинники, що існують паралельно в інших галузях, то перспектива вимальовується дуже сумна. Немає позитивної мотивації для молодої людини займатися культурою. Вона на цьому ані швидко не розбагатіє, ані не здобуде слави героя-аскета, бо тут відсутні механізми, як, скажімо, в церкві. Вимивається середовище тих, хто займається культурою. Терплячим фанатам рано чи пізно уривається терпець, і найбільш динамічні їдуть туди, де культурне життя відбувається бурхливіше. На місці залишаються ті, хто тягне лямку, але не має позитивної мотивації для розвитку. Сумно, все це страшенно сумно, але ми повинні принаймні чітко усвідомлювати поточний діагноз, бо без росту культури ми не зможемо розвивати громадянське суспільство. Некультурна людина – поганий громадянин, змарнований елемент людського капіталу.

А за які культурні успіхи міста тішишся найбільше?

У Львові розвивається маса чудових ініціатив. Подвижників у цьому місті не бракує. Є кілька блискучих музичних фестивалів сучасної та старовинної музики, є чудові виконавці й композитори, цікаве середовище художників, для яких, втім, серйозним ударом стала остаточна ліквідація кераміко-скульптурної фабрики, а не її, скажімо, реорганізація. Є абсолютно унікальний Форум видавців, що успішно функціонує завдяки подвижництву директора Катерини Шевченко.

Я не знаю, чи він залишиться в культурному просторі, коли втома здолає цю унікальну жінку... Але чи так багато хто у Львові розуміє вагу цього заходу для міста? Форум починав із напівпідвального приміщення і далі тулиться в ньому, різниця тільки в тому, що за ці роки підлоги зігнили і провалилися... У цьому місті є цікаві літератори, цікаве університетське середовище, блискучий проект Українського католицького університету.

Потенціал у міста ще є. Але на інституційному рівні не все гаразд, бо ключові установи недостатньо фінансовані і не диспонують засобами, необхідними для сучасних культурних процесів. На рівні законодавчому – катастрофа. На рівні суспільної свідомості – пустеля.

На рівні комунікації в суспільстві, свого роду кровообігу в цій системі, поки що також не найкраще – уражені ми склерозом, закупоркою судин в сенсі відсутності розмови, взаємодії, обміну інформацією між різними середовищами.

Бракує у Львові засобів масової інформації, які б адекватно займалися цим на гідному рівні, за унікальним винятком справді безпрецедентного в масштабах України рівня відділу культури «Львівської газети». Масових мереж для пересічного читача не існує на такому рівні, і я боюся, що й там може щось статися, і щось переграють, і здомінує попса, пластик, ерзац. Як завше, ми стоїмо перед викликом. Майбутнє відкрите. Яким ми його сформуємо, залежить і від Бога, і від нас.

kultura.org.ua