Основна квінтесенція балканського конфлікту припадає на кінець ХХ ст., в часи розпаду Югославії і появи двох конфедеративних об’єднань: хорвато-мусульманської Федерації Боснія та Герцеговина і Республіки Сербської, які входять до складу республіка Боснія та Герцеговина. Конфлікт, який привернув увагу аудиторії всього світу закінчився здобуттям незалежності двох держав та розпадом Югославії. Ця історична подія дала стимул новим претензіям на визнання незалежності. Найбільш грунтовна і рішуча претензія на незалежність з часів розпаду Югославії, появилась в жителів Косово, яка до сих пір вважається невирішеною.

О 3-й годині дня 22 липня 2010 року Міжнародний суд у Гаазі офіційно оголосив своє консультаційне рішення щодо Косова – «проголошення незалежності Косова не порушує міжнародного права». У Косові це рішення було сприйняте як велика перемога — остаточне підтвердження законності та легітимності незалежності.

Відразу ж вся світова громадськість розділилася на два табори «за» і «проти» незалежного Косово. Серби не покидали спроб зберегти територію, апелюючи на рекомендаційний характер такого рішення, водночас не роблячи радикальних дій для збереження території Косово. Сербів активно підтримувала частина світової спільноти на чолі з Росією, однак цього залишалось замало для втримання Косово в складі Сербії.

Основним аргументом сербських політиків, та й взагалі прибічників цілісності Сербії виступає постулат консультативної теорії міжнародного права про визнання держави. Вона полягає в тому, що виникнення держави не рівнозначне виникненню суб’єкта міжнародного права. Без процедури визнання неможливо уявити членство такої держави в міжнародних організаціях, підписання нею міждержавних дво- або багатосторонніх угод, здійснення торгово-економічної діяльності, що, фактично, ізолює її на міжнародній арені.

В міжнародному праві і снує ще одна теорія, яка протилежна за змістом до консультативної теорії – теорія декларативна. Відповідно до неї, держава є суб’єктом міжнародного права з часу свого виникнення, і визнання це не наділяє державу міжнародною правосуб’єктністю. Прибічники цієї ідеї пропонують орієнтуватися на Конвенцію Монтевідео (1933 р.), у ст. 3 якої визначається, що «політичне існування держави незалежне від визнання її іншими державами». Це опосередковано підтверджується й тим фактом, що ніде в міжнародному праві не закріплене положення, котре б визначало, скільки країн мають визнати незалежність новоствореної держави, аби вона вважалася повноцінним суб’єктом міжнародного права.

З кожним роком збільшується кількість країн, які визнають Косово незалежною державою. У 2010-у році 69 держав визнали Косово незалежним, у тому числі США і 22 із 27 країн – членів ЄС. Серед тих, котрі не визнали, – Греція, Кіпр, Іспанія, Румунія та Словаччина – кожна з власних внутрішніх причин. Цього року держава Ємен стала 100-ю державою, яка визнала незалежність Косово, а це вагомий аргумент в бік визнання Косово незалежною державою на основі консультативної теорії.

Однак, навряд чи в найближчих кілька років ми зможемо бачити незалежну державу Косово. На це впливає багато факторів, як внутрішніх так і зовнішніх. Перш за все це неспроможність вступу в ООН чи в іншу міжнародну організацію в силу свого статусу. Відчутна залежність держави від держав-покровителів, перш за все США та тиск з боку прихильників сербської позиції. Однак, вже зараз можна говорити про незворотність процесу незалежності і як наслідок існування невирішеного конфлікту.

Претензії сербів

На тлі відділення Косово від Сербії та ще свіжих в пам’яті спогадів про здобуття державами незалежності на Балканах, Республіка Сербська, яка займає приблизно половину території країни Боснія та Герцоговина, від самого початку прагне до формальної незалежності. Звичайно, що це прагнення особливо посилилось після від’єднання земель Косово, однак цьому також передує і релігійне протистояння.

Деяку ясність та тимчасову заспокоєність принесло рішення Європейського Союзу від 2011р. щодо питання від’єднання Сербів, в якому ЄС дало чітко зрозуміти, що бажає бачити державу Боснія та Герцоговина тільки незалежною та єдиною. Для підтвердження рішучості своєї позиції європейські політики робили кілька раз реверанс в бік Боснії та Герцоговини, надаючи останній шанс стати членом ЄС, однак всі рази одіозна держава їх так і не змогла використати.

Однак, схоже, що спроби приєднати цю країну до європейської співдружності на тому не закінчились. І багато хто говорить, про можливість застосувати в майбутньому до Сербії та відколотого від неї Косова (не визнаного частиною членів Євросоюзу). Одночасне надання європейського членства Белграду та Приштині, можливо, дозволить у майбутньому уникнути складних переговорів про визначення статусу Косова та поки що безрезультатних зусиль переконати сербів змиритися з втратою цієї території. Та чи зупинить це конфлікт між двома державами?