Про нашого Генія сказано чимало. Однак пропонуємо Вам думки істориків дисидента Валентина Мороза та директора Львівської обласної наукової універсальної бібліотеки Івана Сварника.

Валентин Мороз: Шевченко - це магічна формула, яка людину пробуджувала і робила її українцем

У ці березневі дні про Шевченка буде говоритися багато. Особливо у нас, на заході України, у Львові. Бо десь там на Донбасяччині чи Одесяччині ще про Чапаєва люблять говорити, а ми вже говоримо про Шевченка твердо, ясно і вже незмінно.

Отже, Шевченко - то не просто поет. Якби він навіть не був поетом, то він би був помічений в українській історії як художник, бо малював знаменито. А також як педагог, бо написав перший український буквар. Але Шевченко - це магічна формула, яка людину пробуджувала і робила її українцем.

Йому судилося жити на світі, коли на Україні був найтяжчий час. Бо дев'ятнадцяте століття в Україні для мене, історика - це найглибша яма в українській історії, коли навіть нації сказали, що вона не існує, і мову заборонили.

Якраз тоді Бог нам дав Шевченка - того, хто створив сучасний імідж України. Тарас Шевченко не одного збудив від національної байдужості, притягнув з чужого світу в свій, і багатьох чужих зробив українцями.

Я хочу розповісти один цікавий аспект і таку історію, яку розказав мені Антоненко-Давидович, коли він ще жив. Той спогад називається "Поручик Олєнін". При чому тут Шевченко? Зараз побачите, про що мова.

1917 рік. Почалася спонтанна бурхлива українізація, і то не тільки в цивільному житті, але й у війську, де було багато українців. В окопах чи в казармах почався жвавий рух за створення спочатку українізованих батальйонів, а потім полків, а далі під командуванням Скоропадського навіть був створений перший українізований корпус.

У тому полку, у якому було більше українців, забирали неукраїнців і доповнювали українцями і тоді він вважався українізованим. Офіцери були українізованими теж. Та був серед них поручик Олєнін. Він каже: "А кто я такой?" А ті кажуть: "А ви звідки?" А він відовідає: "Я із Харківської губернії". - "Ясно, що українець". "Але я ж Олєнін?". Тут йому відразу придумали таку версію, що була у нього прабабуся на ім'я Олена. У неї не було чоловіка, та був син.

Тому його називали Оленин, а потім став по-російськи Олєнін. Чи повірив у цю версію молодий військовий чи не повірив, але якщо він був з Харківської губернії, то, зрозуміло, що він був трошки українського походження. Адже половина тих, як кажуть росіяни, помєщиків, а ми кажемо дідичів, були українського походження, а значить були породжені вже з українцями.

А, отже, українську мову Олєнін розумів. Він згодився з тією ідеєю українізації і каже: "Дайте мені граматіку". Йому кажуть: "Граматики у нас нема, а от "Кобзар" є". Як він прочитав "Кобзар" Тараса Шевченка, і назавжди став українцем, хоч був Олєніним.

Три роки він воював в Українській армії, і в останніх боях у листопаді 1920 року над Збручем, коли Українська армія вже покидала територію Східної України, переходила на територію, окуповану поляками, коли припинила існування Українська Народна Республіка, загинув.

Три роки чоловік, який мав неукраїнське прізвище, який спочатку не вважав, що він українець, але прочитавши "Кобзаря", відразу став українцем і три роки воював за Україну і загинув за Україну.

От такий реальний приклад, як Шевченко своїм Кобзарем зробив чужу людину українською. І таких прикладів було багато, тому що Шевченко - це магічна формула пробудження українства, яке було тоді приспане. Це, мабуть, найголовніше в його постаті.

Іван Сварник: "Кобзар" Шевченка - це те, що має читати кожен українець

У Галичині почали відзначати дати до дня народження і дня смерті Тараса Шевченка ще з 1862 року. До цього дня у нас готували всілякі імпрези, переважно пов'язані з культурними явищами, концертами, літературними вечорами, читаннями і т.д.

Шевченко реалізував себе і в поезії, і в мистецтві як видатна особистість України. Для нас Шевченко більше відомий як поет. Однак він також художник. Твори Тараса Шевченка ставлять його в один ряд із видатними митцями його часу.

В альбомах Шевченка 1845 року, коли він був художником археографічної комісії в Києві та їздив по Україні як художник комісії, виконуючи історичні замальовки історичних об'єктів, пам'яток народної архітектури. Видно одразу, що Шевченко вже в той час був дуже добрим художником. Видно цю впевнену руку, академічну освіту Петербурзьку, яка згодом зробила його славним художником.

У 1973 році (у наступному році буде кругла дата) було виключено з Львівського університету групу студентів (серед яких був і я) за те, що вони по Львові розклеювали листівки з протестом проти заборони святкувань Шевченківського ювілею. Це був перший випадок в Радянському Союзі, зокрема в Радянській Україні, коли пробували заборонити святкувати ювілей Шевченка.

Це вилилося у протести інтелігенції, студентів, молоді, усіх людей, кому не байдужа доля української культури. Для мене і для моїх колег це закінчилося сумно, бо нас вигнали з комсомолу, з університету, забрали до війська. І помінялося моє життя - я став не археологом, як мрів, а став археїстом і пропрацював і цій галузі понад тридцять років.

Шевченко був за натурою революціонер, борцем за свій народ, за його волю, за звільнення України. І він цього не приховував.

У Львівській обласній бібліотеці є унікальне табірне видання "Кобзаря" Шевченка. Але це табірне не радянського табору, але табірне видання з таборів так званих переміщених осіб. Це виконане на друкарській машинці і потім якимось напівкустарним способом розмножене видання "Кобзаря".

Палітурка набрана нормальним шрифтом, а усередині весь текст - на друкарській машинці надрукований "Кобзар", який люди з пам'яті відтворили, а потім поширювали. Може, десять було примірників цього Кобзаря, може, п'ятнадцять. Поширювали його на території Німеччини у табори інтернованих - тих людей, які не хотіли повертатися в Радянський Союз.

Частина цих українських вояків потім потрапила в Великобританію, а далі емігрувала в Канаду, в США. Коли ми робили Шевченківську виставку, то я з великим трепетом взяв це видання, яке на поганому папері, слабо читається, однак це є "Кобзар" - це те, що, вважали, має читати кожен український військовополонений у цих таборах, кожен українець.