У сільському клубі

Шлях до цього села зі Львова пролягає по Стрийській трасі, попри автовокзал і новий стадіон «Арена-Львів». Неділя, 17 червня. Пообідня пора. До стадіону прямує величезна кількість людей: хто – з німецькою символікою, хто - з датською, хто вдягнув футболки нашої національної збірної і розмалював у синьо-жовту барву обличчя. Як казав один телекоментатор, всезагальна шизофренія продовжується.

Поки наші та європейські вболівальники в очікуванні матчу п’ють на стадіоні пиво, поки вся Україна знову завмерла біля телеекранів і уже вкотре дивиться на рекламу цього пива і слухає заклики «Шаленій!», у невеличкому сільському клубі – повнісінько людей. Зайняті усі сидячі місця і навіть стати уже немає де. Єдине причинене вікно не рятує від спеки, але ці люди сидять тут, у клубі, а не біля телевізорів. Таке враження, що футбольна глобалізація сюди не добралася. Здається, що ми потрапили в інше століття, в той час, коли українську культуру формували не футбольні фанати в рогатих шапках, а просвітянські гуртки художньої самодіяльності, сільські актори-аматори, які ставили на сцені всю українську театральну класику. І на цьому виховувались цілі покоління.

Йде вистава «Сватання на Гончарівці». У залі гаряче аплодують акторам – односельчанам. Їх же ж усіх тут знають! Після уривку з вистави на сцену виходить чоловічий ансамбль, який виконує спочатку козацькі, а потім повстанські пісні. Їх змінює дівочий ансамбль, співають усі разом. Розповідають про історію козаччини і відтворюють сцени героїчної боротьби воїнів УПА проти двох окупантів одночасно. Юнак, хвилюючись, зачитує клятву вояка Української Повстанської Армії, інші учасники ансамблю відтворюють цей хвилюючий момент прийняття присяги. Знову звучить лірична пісня про кохання і обов’язок воїна захищати рідний край. То нічого, що голоси цих співаків ще не зовсім злагоджені, що десь проривається не та нота, зате пісні звучать щиро і задушевно. А коли виконували пісню про Степана Бандеру, увесь зал слухав її стоячи.

«Ініціатором цього концерту є мешканка нашого села Леся Штиюк, яка уже десять років живе і працює в Італії. Вона щоліта приїжджає у відпустку – на два-три тижні, і за цей час разом із завідуючою Будинку культури Галиною Марущак та художнім керівником Марією Петришин встигає підготувати для односельчан ось таке свято, – каже сільський голова Юрій Проць. – Ця тема дуже близька пані Лесі, бо її мама була зв’язковою підпілля, відбула за це заслання до Сибіру».

«Я уже десять років живу далеко від дому і не знаю, коли повернуся назовсім, як і багато інших наших заробітчан, але ця відстань, ця постійна ностальгія за рідним краєм робить мене ще більшою українкою, – ділиться думками пані Леся. – Ми, українці, на чужині підтримуємо наші традиції, гуртуємося в українські громади, ходимо до церкви. Там я керую церковним хором, виступаю на концертах. Коли приїжджала до Вовкова у відпустку минулого літа, то ми теж готували концерт. Тоді він називався «Козацькому роду нема переводу», а цього разу – «Ми – великі українці». Назва народилася якось спонтанно. Відповідно, розширили тематику, додавши пласт повстанських пісень. Я свідомо не вносила до репертуару тих пісень, які є популярними, які усі знають, а шукала інші, маловідомі. З деяких пісень я пам’ятала лише куплет, з деяких – всього кілька слів. Ці пісні співали колись мої батьки. Довелося напружувати пам’ять, щоб їх відновити, деякі шукала в Інтернеті. А задум концерту був такий, щоби поєднати в ньому усіх односельчан, усі покоління».

І цей задум вдався. Концерт підготували всього за два тижні. Зараз на календарі літо, та пора, коли «літній день рік годує», в селян багато роботи, але усі охоче ходили не репетиції. Іноді вони затягувались допізна, але це ще більше здружило сільську громаду.

А після концерту усі щиро вітали художнього керівника Марію Петришин, яка рівно двадцять п’ять років тому розпочала у Вовкові свою працю музичним керівником після закінчення музично- педагогічного училища. З того часу вона не розлучається із баяном.

«Вважайте, що цей концерт - наша відповідь творцям нового мовного закону», - каже, підійшовши до нас, чоловік у вишиванці. Хай не думають, що присплять нас всілякими шоу, футболом, відвернуть нашу увагу і запровадять другу державну. Не присплять, бо ні мені, ні нашій Лесі, що стільки років гарує в тій Італії, ні нашій молоді не байдуже «як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені»

Село-скансен

Село Вовків має надзвичайно багату історію і дуже цікаве розташування. Річка Зубра, на якій воно лежить, робить тут велику петлю, утворюючи широку заплавну долину. На цій петлі, на пагорбі, колись був давньоруський город Волоков. У центрі Вовкова зберігся трикутний, ще «домагдебурзький» ринок. Деяким тутешнім будинкам уже років по двісті. Розташовані вони по периметру ринкової площі, і вже отим творять своєрідну оборонну лінію. Навіть не віриться, що за якихось п’ятнадцять кілометрів від Львова можна зробити таке перевтілення в часі. Ті старі глиняні хати просто вражають – справжній скансен, – музей під відкритим небом. У старій частині колишнього міста збереглася школа з ХІХ століття і приміщення Народного дому. На пагорбі при в’їзді в село видно давній шедевр модернізму, а нині закинутий костел, збудований у 1920-х роках. А справжньою окрасою села є стара дерев’яна церква Введення, яка збереглася ще з початку ХVІІ століття, і плебанія – помешкання священика, у якій зараз знаходиться музей видатного громадського і релігійного діяча ХІХ століття, одного з провідників українського відродження, пароха цього села Миколи Устияновича, і його сина, відомого художника Корнила Устияновича.

«Родина Устияновичів залишила великий слід в українській культурі. – розповідає директор музею Наталія Смоляна. – Микола Устиянович був близький до Маркіяном Шашкавеча, адже навчався разом з ним у семінарії, входив до гуртка «Руська трійця». Трійця» – це символічна назва, адже до гурткова входило коло двадцяти осіб. Микола Устиянович теж був активним у цьому гуртку: друкував вірші, редагував видання. Так сталося, що Шашкевич рано помер, Вагилевич і Головацький зійшли з цієї дороги, а Устиянович продовжував цю справу. Він написав свій перший вірш народною мовою «Сльоза на гробі М. Гарасевича», що й зблизило його з Маркіяном Шашкевичем, але більш відомі широкому загалу його вірші, які уже стали народними піснями «Верховино, світку, ти наш», «Гей, браття опришки, налийте горілки, докиньте ще дров».

Микола Устиянович був ініціатором «Собору Руських Учених», одним із засновників «Просвіти», послом до Галицького Сейму, виступав за єдність Галичини і Наддніпрянщини, Окрім поезії, він писав прозові твори: «Старий Єфрем», «Месть верховинця», «Страсний Четвер».

Тут, у Вовкові, народився син Миколи Устияновича Корнелій, який більше відомий як художник, але він був різносторонньо обдарованою людиною, проявив себе як письменник, поет, драматург, публіцист і гуморист, як громадський діяч. Проте, найціннішою є діяльність Корнелія Устияновича в галузі образотворчого мистецтва. Саме тут найповніше виявився його талант, саме тут його найбільші заслуги в розвитку української культури».

Про усе це можна довідатися, відвідавши плебанію-музей. Це місце теж вражає якимось особливим шармом, присутністю духу Устияновичів. У музеї-плебанії збережений інтер’єр двохсотлітньої давності, а на подвір’ї – тогочасні господарські приміщення, криниця, старий сад. То нічого, що Корнелій Устиянович сидить там на лавочці, вилитий у бронзі.

На початку цього року музей Устияновичів, до відкриття якого багато причинився львівський поет, відомий громадський діяч нашого часу Роман Лубківський, відсвяткував своє двадцятиріччя. Тут весь час щось цікаве відбувається: приїжджають гості, туристи, молодь навчається давніх ремесел. Ось зараз на «полі Устияновичів» росте жито. Коли воно досягне певної зрілості, його будуть жати, як колись, вручну серпами, в’язати у снопи, складати у копиці. Приїде майстер, який навчатиме молодь виготовляти покрівельний матеріал для хати – стріху. «Хочемо відродити це ремесло, – каже директор музею. – Добре , що знайшлася людина, яка поділиться з нами цими секретами. Таких людей стає усе менше, а технологія дуже потрібна. Й не лише для музеїв. Чому б зараз не використовувати те, що добре служило нашим предкам? То ж вдягайте лляну сорочку і приїжджайте до нас на жнива».

Сюди справді хочеться приїхати знову і знову. Село приваблює якимось своїм особливим шармом, чудовою природою, лелеками, які виють тут гнізда на кожному кроці, своєю багатою культурою і надзвичайно щирою душею, справді українською.

А недалеко від Вовкова є хутір Грабник – унікальний куточок природи з двохсотлітніми липами, старовинними грабами, буками, дубами і пам’ятним знаком, який нагадує про те, що тут колись відпочивали Іван Франко, Михайло Павлик, письменник з Великої України Володимир Самійленко, польський поет Ян Каспрович, чеський художник і етнограф Людвік Куба, ще один чеський етнограф Францішек Ржегор… Про усе це можна дізнатися під час екскурсії в музеї.

А ще ми побувала на місці колишнього Вовківського замку, Підзамча, дитинця давньоруського города, старої Стрийської дороги, якою колись возили сіль. У Вовкові збереглася гребля, старий брід. Здається, ось-ось затарохкотить віз, завантажений дрогобицькою сіллю, і коні обережно ступатимуть у брід.

Фото Йосипа Марухняка