З кожного вчинку чи події він виносить урок та рухається вперед. Каже, що у житті було всяке: і радощі, і клопоти, захоплення і розчарування. Найбільшим досягненням у житті вважає не статус чи карєру, а ставлення до себе як до людини. Звісно, усім не догодиш, однак авторитет Богдана Щура досить великий. На досягнутому Богдан Щур не зупиняється. Життєва енергія, бажання до вдосконалення, віра у людей є стимулами до майбутнього.

Сьогодні Богдан Володимирович відзначає день народження. а це – хороший момент, щоби проаналізувати пройдений шлях та малювати перспективу. Саме про це в інтерв’ю з генерал-майором міліції Богданом Щуром.

Богдане Володимировичу, як людина, яка практично все життя працює в органах МВС і досягла чималого кар'єрного успіху, що є перепоною повної довіри громадян до міліції? Чому такий низький рівень довіри і які фактори на це впливають найбільше?

У міліції я працюю не все життя, а з 1989 року. В органах МВС вже 23 роки. Чи шкодую, що вибрав такий шлях? Ні, не шкодую. Бо моя дорога – допомагати людям. У міліцію люди звертаються дуже часто, особливо, коли в них якась біда чи горе. І ми просто зобов'язані не лише реагувати на той чи інший сигнал, а реально, своєю працею, допомагати. Це основний принцип міліції і моє життєве кредо. Так для мене було завжди і, прийшовши на посаду на Волинь, пріоритетів не змінив: людина, пересічні громадяни, допомога у вирішенні їхніх проблем. Постійно спілкуюся, веду прийоми людей, зустрічаюся з трудовими колективами, повністю володію проблематикою регіону, оперативною обстановкою. І саме такий ритм задаю особовому складу. Бо повторюю: людина – понад усе. Адже від того, як ставитимемося до людей, таким буде ставлення до міліції.

Ви поставили запитання: чому такий низький рівень довіри до міліції? Відповідаю: довіра визначається ставленням до людей, чесним виконанням своїх обов’язків? Щоправда, за останній період часу рівень довіри до органів МВС має тенденцію росту. Це бачу по зверненнях громадян, повідомленнях про скоєні правопорушення. Якщо люди більше звертаються до нас, значить вони починають нам більше вірити. Хоча працювати у питанні довіри є ще над чим.

В органах МВС Ви працювали на різних посадах в Івано-Франківській, Львівській, нині Волинській областях. В основному ‒ це західні регіони. Чи відрізняється специфіка роботи в кожній області і чи можна говорити про якусь структурованість, ознаки злочинності, скажімо у тій же Західній Україні?

Службу я розпочинав на Львівщині, у Золочівському райвідділі внутрішніх справ, потім був Івано-Франківськ, далі Львів, сьогодні – Волинь. Звичайно, злочинність повсюду практично однакова. Якщо взяти територіально, то на Івано-Франківщині злочинність є менш складною, аніж на Львівщині. Львівська область – це специфічний регіон, більша територія, більша кількість населення, суттєвіші фінансові потоки, більше багатих людей, кордон, митниця. Тому чимало нечесних людей цим користається, через те і злочинів скоюється більше, починаючи із вбивств, розбоїв, грабежів, крадіжок, економічних порушень. Станом на сьогодні, я бачу позитиви у розкритті злочинів на Львівщині. Не хотів би вдаватися до аналізу справ на Львівщині, бо нині я працюю начальником Волинського УМВСУ, а з керівником Львівської міліції Олесандром Рудяком у нас давно склалися хороші стосунки.

Коли мене призначили на Волинь, то треба було дещо виправляти ситуацію у регіоні. Не буду казати, що вже зроблено багато, але рівень розкриття злочинів поліпшився. Наведу лише один приклад: якщо в 2011 році, на Волині, за п’ять місяців, було зареєстровано 22 навмисних вбивства, то у нинішньому лише 8, і всі вони розкриті.

Багато сьогодні говорять про корупцію в міліції. Вам особисто пропонували хабарі? Якщо так, як Ви поводилися у такій ситуації?

За стільки років роботи в міліції було різне. Але завжди спрацьовував людський фактор. Не керівника, не посадовця, а саме фактор людини, яка покликана і відповідає за боротьбу з хабарництвом. Тому, я далекий від таких спокус і застерігаю своїх підлеглих. У міліції створений підрозділ внутрішньої безпеки, який покликаний викорінювати хабарництво, є СБУ, яка теж за цим слідкує. Звісно, випадки цього ганебного явища є. За час мого перебування на Волині таких фактів хабарництва і корупції виявлено і задокументовано чотири. Тобто, це два хабарі і два адміністративні протоколи про корупцію. Хабарництво має людське обличчя і боротися з цим ганебним явищем непросто, адже важко передбачити поведінку кожного міліціонера, який працює в органах МВС. У кожну голову не заглянеш і не прочитаєш намірів.

Наскільки вмотивований сьогодні працівник міліції, особливо молодий, щоб відмовитися від спокуси нечесного заробітку? Чи може сьогодні міліціонер чесною працею бути корисним для себе, для сім’ї та суспільства?

Нещодавно, проводячи кадрову комісію, де йшлося про призначення, звання, перестановки на посади, зі ста чоловік, дев’ять написали рапорти на звільнення. Це лейтенанти, старші лейтенанти, капітани, які закінчили вищі учбові заклади системи МВС, прослужили в органах 5-7 років. На моє запитання про причину звільнення, шість працівників відповіли однаково: через низьку заробітну плату. Сьогодні середня зарплата молодшого начальницького складу на Волині на рівні 2000 гривень. Безперечно, для сім’ї, де дружина не працює, і двох дітей – це не гроші. Але, повірте, якщо працювати у сільському господарстві чи будівельній галузі у Волинській області дві тисячі в місяць заробити непросто.

Вірю, що ситуацію із фінансуванням для міліціонерів зміниться, бо і Президент України, уряд, міністр МВС і керівництво міліції виступають за збільшення зарплат. Якщо взяти мою зарплату, то вона становить 9 тисяч гривень, і є на 2 тисячі нижчою, як була у Львові. Чому так? Там Головне управління міліції, тут просто управління, бо Волинська область і за територією, і за населенням є меншою.

Думаю, що поступово, ми дійдемо до того, щоб працівник міліції почувався самодостатньо і не думав, як би заробити кошти у якийсь інший спосіб.

Тортури, про які сьогодні так багато говорять, як пересічні люди, громадські організації, та й самі міліціонери. Як і чи реально взагалі побороти це зло?

Сьогодні цей негатив усувається, бо основне завдання, яке стоїть перед міліцією не кількісні показники, а ставлення до людей. Нині працівники органів МВС є більш освіченими, є більше методів, технічних, у тому числі, щоб не вдаватися до такої ганьби, як тортури. Доводити вину злочинця чи підозрюваного необхідно цивілізованим шляхом доказової бази, відповідно до Кримінального, Кримінально-процесуального Кодексів.

Процес, коли треба довести вину, є непростим, бо дуже рідко громадяни, які скоїли злочини, особливо важкі злочини, самі зізнаються. Тому працівник міліції, щоб заробити галочку про розслідування злочину вдається до неправомірних, протизаконних методів. Сьогодні і міністр і керівництво нашого відомства ставлять інші завдання: розкриття жодного злочину не буде заохочене, якщо результат отриманий шляхом тортур. Зараз не існує ніяких планів чи процентних відношень щодо розкриття злочинів. Якщо ми будемо більшими гуманістами, ставитимемося до людей, як до себе, тоді й буде довіра, тоді не існуватиме такої аморальщини, як тортури і побиття.

Буває так, що людина вчинила злочин з необережності, випадково, або навіть не усвідомлюючи чи не знаючи Закону. Це здебільшого стосується економічної сфери. Чи можна такій людині дати ще один шанс, адже розуміємо, що, побувавши за гратами, більшість повертається втраченими людьми?

Знаєте, я давно є прихильником такої позиції. У житті є різне. Якщо розібратися в категоріях злочинів, то вони поділяються на легкі, середньої важкості, важкі та особливо важкі. Звичайно, якщо наперед усвідомлюючи, людина скоює важкий чи особливо важкий злочин, забирає у іншої людини життя, здоров’я, вона повинна бути ізольована та відбувати покарання у місцях позбавлення волі.

Коли говорити про економічні злочини, які не становлять великої небезпеки, не завдають надзвичайної шкоди для держави, відповідно до нового Кримінально-процесуального Кодексу, намагаємося не вимагати суворого покарання. На це ми налаштовуємо слідчі групи, а суди і прокуратура також це підтримують. По лінії економічних злочинів дедалі частіше впроваджуються методи застави майна, адже збитки, нанесені державі чи суспільству мають бути повернуті. Громадянин, що скоїв неважкий економічний злочин має зробити відшкодування та отримати шанс повноцінно жити і працювати далі.

Робота міліціонера досить небезпечна. Чи багато разів Вам погрожували?

Я людина відкрита і не буду приховувати: за 23 роки в міліції були і такі випадки, бо доводилося затримувати і дуже «серйозних» злочинців. Звичайно, що були і шантажі, і погрози. Тим паче, що я уже у другій за рахунком області очолюю обласне управління міліції. Всяке траплялося… Але, переконаний, якщо людина боїться розкривати злочини, роблячи добро для інших, такий працівник не достойний носити погони.

Страшно не було?

Якщо чесно, то тільки немудрий чоловік може сказати, що не було страшно. Страх є в усіх людей, але він буває різним. Найбільший, як на мене, страх ‒ це страх перед Господом Богом. Коли цей страх є, то людина не є втраченою!

Якщо говорити про Вас особисто. Чому Ваш вибір припав саме на міліцію. Що було визначальним при виборі цього фаху?

Скажу відверто, у дитинстві не було мрії стати міліціонером. Щиро: ніколи не думав, що працюватиму в органах МВС. Так сталося, у 1989 році мій, на нині вже покійний, товариш підбив мене, тодішнього головного інженера колгоспу у Перемишлянському районі, іти на роботу в міліцію. Тоді якраз був брак кадрів. Згодом, за переконанням свого товариша, що сільське господарство це не моє, влаштувався у службу, яка тоді називалася ОБХСС. Спочатку працював оперпрацівником Золочівського райвідділу. Маючи вищу сільськогосподарську освіту, далі вступив до Харківської Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого. У міліції пройшов шлях від старшини до генерала. Ось таке воно життя: інколи думаєш про одне, а виходить по-іншому. Але, вважаю, що все відбувається так, як накреслено Господом Богом. І це – правильно. Я віруюча людина, ходжу до церкви, дякую Всевишньому.

Чи змінили б Ви щось, якби час повернути назад?

Напевно, це доля. Якщо б повернути цих 23 роки назад, то вибрав би той самий шлях, який вже пройшов.

У творчих людей існує таке поняття як «школа»: «школа журналістики», «школа поезії». За цим, звісно, стоїть ім’я якогось вчителя. Чи існує таке поняття «школи» в міліції і чи є люди, яким Ви вдячні за підтримку чи поради?

Ніхто одразу не стає професіоналом. Певна річ, що після закінчення школи та двох вишів, я мав багаж теоретичних знань. Але практики треба було навчатися. Нині, як науковець, розмежовую теорію і практику, бо практика приходить з досвідом. Коли розпочинав роботу у Золочівському райвідділі міліції, керівником тоді був полковник Слюсаренко Михайло Іванович, з яким дружимо по сьогодні. Порядна людина, завдяки якій я пізнав перші ази міліцейської справи.

На Івано-Франківщині, де пропрацював п’ять років, також багато щирих людей, які допомагали практичними порадами і навиками. Серед них ‒ колишній начальник УМВСУ у Івано-Франківській, Рівненській областях, згодом керівник Волинської ОДА, Герой України Анатолій Йосипович Француз. Прийшовши до Львова багато почерпнув від Богдана Михайловича Шкаради, який був тоді начальником УБОЗу. Одним словом, було чимало людей, яким вдячний. Знаєте, я належу до категорії тих, які не соромляться запитати про те, чого не знають, чи не розуміють, завжди прагну вчитися і вдосконалюватися. Можу навіть попросити поради в лейтенанта, і це не є для мене якимось приниженням чи незручністю.

Міліцейське середовище, у професійному плані, досить таки закрите. Там існують свої стандарти поведінки та спілкування. При цьому, а, може, мені так видається, багато важить питань довіри. Чи багато Вас зраджували люди, яким Ви довіряли. Як Ви реагували: прощали, мстили. Взагалі, вмієте прощати?

Яку би галузь не взяли, завжди за цим стоїть колектив, люди, які підтримують один одного. Я з Вами дещо не погоджуюся, бо міліцейський колектив не є закритим, чи якимось специфічним. Нині міліція працює зовсім по-іншому, бо люди хочуть бачити не карателів, а партнерів у вирішенні їхніх проблем. Люди хочуть відчувати підтримку працівників, які носять форму, інколи просто просять поради. До мене також звертаються з питаннями, які не належать до міліцейської компетенції. Маю чимало товаришів, хороших приятелів у Львові, на Волині, в Києві, в Харкові, де навчався, закінчував аспірантуру, докторантуру, захищав кандидатську та докторську десертації.

Завжди займаю чітку життєву позицію: треба поступати так, як велять Закони Божі. Є 10 Заповідей і маємо їх виконувати. А в житті було багато випадків. Мене зраджували люди, яким дуже довіряв, приділяв багато уваги. Я не маю брата, є дві сестри, тому дехто був за рідних братів. Бували підлості… Знаєте, дуже важко таке переношу, як правило, в собі, в серці, в душі. Але все минає і зла не тримаю. Нікому не мстив і робити цього не хочу, бо є рука Божа, яка все розставляє на свої місця. Господь все бачить і віддає кожному по заслузі.

Які цінності і життєві пріоритети на першому місці. Чим могли б пожертвувати заради когось?

Без сумніву! Де б не працював, чи в Івано-Франківську, чи на Львівщині завжди допомагав. Прийшовши на Волинь, я сказав, що прагну не наслідити, а залишити хороший слід. Не хочу переходити дорогу, ховаючи від когось погляд. Такий мій принцип. А жертвувати заради інших – найбільше досягнення, яке може мати людина. У мене є сім’я, донька, якій незабаром виповниться 20 років, і я не хочу, щоб хтось за спиною казав, що її батько непорядний чоловік.

Що в житті у Богдана Щура на першому місці: робота, кар'єра, сім’я, відпочинок. Як реагують рідні на часті переїзди, на постійну зайнятість на роботі?

Я не кар’єрист, ніколи не ставив перед собою завдання бути великим начальником чи генералом. Просто працював. Виріс у селі, батько помер. Я і сестри залишилися з мамою. І так сталося у житті, що чогось вдалося досягти, завдяки праці, повазі до людей. Робота займає дуже важливе місце, вона важка, вимагає віддавати їй і день, і ніч, без вихідних у суботу чи неділю. Звичайно, сім’я, дружина, донька, мама, сестри – це святе. Не завжди приділяю їм достатньо уваги, але намагаюся спілкуватися частіше, чим можу допомагаю. Ви розумієте, що кожна нормальна сім'я хоче жити разом, вкупі сідати до вечері. На жаль, у нас це не виходить. Я офіцер, людина у погонах, і маю виконувати накази. Де нести службу не вибираю. У дружини є повне розуміння, вона – молодчинка, дуже розумна, завжди прагне мені допомогти. Розумію, що моїй сім’ї не солодко через мою постійну відсутність, але вони морально мене підтримують.

Ваше хобі?

Люблю рибалку, полювання. У мене є зброя, подарована зброя. Я нормальна людина, хочу відпочити, як кожен живий чоловік. Але, на жаль, за останній рік не був ані на рибалці, ні на полюванні, ні у відпустці. Якщо викроюється кілька годин, то хочу побути з рідними та друзями, провідати маму. У липні маю намір піти у відпустку, думаю, відпустять. Телефон, як завжди, повинен бути увімкнений, його не відключаю ніколи.

Рано чи пізно робота в органах закінчиться. Ким Ви себе бачите поза міліцією.

Посади зберігаються, міняються люди на посадах. Ми не вічні. Рано чи пізно прийде час уступити місце і до цього готовий. Над питанням свого майбутнього думав: піду в науку, займатимуся науково-педагогічною діяльністю. Я завідую кафедрою кримінального права Львівської комерційної академії, є заступником голови спеціалізованої ради Львівського Національного університету імені Івана Франка, професор кафедри Луцького Національного університету імені лесі Українки, є членом спеціалізованої докторської вченої ради Харківської Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого. Троє моїх учнів вже стали кандидатами юридичних наук, ще вісім працюють над десиртаціями. Так що, повірте, є над чим працювати. В бізнес не піду.

На Львівщині Ви користуєтеся великим авторитетом. Більше того, про Вас говорять як про одного з найуспішніших керівників міліції області.

Дякую Вам, працівникам мас-медіа, пересічним громадянам, мешканцям області це видніше. Повірте, було нелегко на Львівщині, але я справді намагався робити усе, щоб не було соромно за свої вчинки, рішення, роботу підлеглих. Не все вдавалося, та завжди поводився щиро і був відкритий до спілкування.

Щоб Ви побажали собі особисто і людям, які Вас оточують, які є найближчими? Тим паче, що у Вас день народження?

З кожним днем народження ми старіємо. Але це свято, і я намагаюся проводити його в колі сім'ї та друзів. Собі, я бажаю здоров’я, витримки і жити з Богом. Людям, які мене оточують зичу того ж. Щоб вони завжди поступали так, як їм підказує розум і серце. Нехай щастить.