Bohren & Der Club Of Gore "Beileid" (2011)

Німецький дум-джазовий бенд продовжує розсипатись співчуттями усьому живому. Мінімалістичний "Beileid" вирулює лінію "Dolores" (2008) в розкопуванні звуків 70-х.

На "Catch My Heart" панахидить сам Майк Паттон і тільки там розсипчаста перкусія повертає порох до пороху. Змішується і розчиняється, допомагаючи в існуванні новим формам життя.

Хоча, все починалось не настільки аж похоронно-сумно. Зомбівський блюз на старті іронізує маятником у вічності і це особливо фантастичний прикол. 70-ті рулять на чолі з форевним Клаусом Шульце.

Ностальгія з таким незвичними саксом дає ту абсолютну остаточність, таку вивірену та закриту назавжди, яка ще більше підсилює силу іронії. Іронії з-під пошарпаної стелі підвалу.

1. Zombies Never Die (Blues)
2. Catch My Heart
3. Beileid

Gang Gang Dance "Eye Contact" (2011)

Нью-йоркські товариші джазують перетіканням у різні форми, щоб тільки не зупинитись на чомусь одному, а там – й померти. Усе це театральне дійство можна назвати пригадувальною психоделією, колажною формою буття.

Gang Gang Dance стрибають від психо-попу а-ля Lucio Battisti до пост-року з афробітом і дабстепом та реггі. Поки дівчинка так глибоко страждає в піднебессі ("Adult Goth"), може проскочити амбієнтова замальовка, або ворлдбіт з етногалопом.

За вже звичною японською свінгувальністю з райдужною радістю ("MindKilla"), пост-рок падає в характерну лаунжевість з наелектризованим кун-фу та перкусійною япона-мамою ("Sacer"). Згадуючи про 70-ті, окрім Lucio Battisti, Gang Gang Dance можуть дати ню-джазовість, орієнтуючись на Kool & the Gang, звідки рукою близько до модернових психо-космонавтів MGMT. Особливою космозапливністю вирізняється стартовий психо-дідуган "Glass Jar", за яким і йде уся наступна поп-музика.

1. Glass Jar
2. ∞
3. Adult Goth
4. Chinese High
5. MindKilla
6. ∞ ∞
7. Romance Layers
8. Sacer
9. ∞ ∞ ∞
10. Thru and Thru

LOL "Me Me" (2011)

Банда LOL паралельно до творчості канадців The Weeknd дає стіну ностальгії за ранніми 90-ми на якій шугейз та дрім-поп підсідає на дабстеп та гіпногоджик.

На хвилях останніх ностальгій, безперечно, більш актуальним є гіпногоджик, що й підтверджують такі штучки, як радіо-врізки чи перемотка аудіокасети. Дабстеп (і трохи грайм) лише, як модна данина тріп-хопу ("Trophy Wife" та особливо "Quarter Life Crisis").

Вповільнена корекція пустот відбувається акцентовано вокальними алюзіями з відстороненого сінті-попу ("Pinch Me") та закономірно розходиться ехами інтровертного шугейзу ("White Noise"), що стремить до деформації ("Hello Hell").

Світлий бік такої душевної спорідненості, розпочинається з перверзійної грайливості у житті механічних ляльок з мультиків кінця 70-х ("Squeeze Me") і хітово фонтанує піком альбому на дрім-попі "Dare Me", де усі згадки про Кокто Твінс вливаються у ту ж (салют The Weeknd) вповільненість чуда, де мить щастя сконцентрована у прозрінні, де нірвана схоплена та втримана за руку. І де, одночасно, усвідомлюється уся небезпека нестійкості такого моменту, де телефон так матрично дзвонить в Уявному десь з підземелля.

І вже з цього матричного Уявного й народжується гіпногоджуваність "Face Me", де диско втоплене в екстазі, паралелиться з ефектами How To Dress Well. Звідси й відвертий реверанс славним часам шугейзу ("Degrade Me"), що переливається по вінця у власній зацикленості. І вже зовсім не дивно, що на "VHS" з’являється бадаламентівський бас з Твін Піксу, що сигналізує про матричну небезпеку щастя (екстазу), де темно настільки, наскільки зацикленим буде устремління до патології. Про деформацію вже було у салюті пеклу.

1. Trophy Wife
2. Quarter Life Crisis
3. Squeeze Me
4. Pinch Me
5. Dare Me
6. Face Me
7. Degrade Me
8. VHS
9. White Noise
10. Hello Hell