«Бойчукізм сформувався в Парижі. Його основоположником став Михайло Бойчук. Доля митця була доволі цікавою: з однієї сторони – поблажлива, вона робила йому цікаві подарунки, з іншої – декілька разів поставилась до нього як мачуха і, власне, це відношення й закінчилось 37-мим роком. (У 1937 році Михайла Бойчука розстріляли як буржуазного націоналіста, примітка Вголосу).

Якщо говорити про сюрпризи долі, то визначальним було те, що хлопчина з глухого села Романівка, (яке, проте, на кінець 19-го століття мало «Просвіту», бруковану дорогу, поважні муровані) потрапляє на навчання до Львова у майстерню видатного художника.

Це сталось так: вчитель, який навчав Бойчука, розгледівши у ньому задатки, написав у львівську газету «Діло», що в Романівці є дуже талановитий хлопець і чи хтось із художників не хотів би ним заопікуватись. У Львові ця інформація потрапила на очі Юліану Панькевичу (митцеві, якому належала ідея в кінці 19 столітті знаціоналізувати релігійні сюжети; він зобразив Богородицю та Ісуса у вишиванках. До речі, ця українізація мала вплив на Бойчука).

Отож Панькевич зголосився взяти Бойчука до себе. Таким чином хлопець потрапляє до Львова. Це було в 1897 році. Бойчуку тоді було 15 років. В 1898 році він вступає як стипендіат НТШ до Краківської академії мистецтв. Навчається в Леона Вичулковського, одного із стовпів польського живопису кінця 19 століття. Академію Бойчук закінчив із срібною медаллю, в рік його випуску золотої медалі нікому не дали. Згодом Бойчук продовжить навчання у Мюнхенській академії, яка була доволі консервативним закладом, що не дуже імпонувало хлопцеві. Проте навчання перериває служба у війську. По ній Бойчук вмовляє свого мецената продовжити йому стипендію не в Мюнхені, а в Парижі.

Тогочасний Париж (початку 20 століття) – це своєрідна Мекка для художника. Митці з усіх країн мріяли сюди потрапити. Французька столиця «кипіла» від імпресіонізму, постімпресіонізму, тут весь час народжувалось щось нове, мистецьке життя вирувало. З однієї сторони, маємо імпресіоністів, ревізіоністів, які здійснювали свої технічні експерименти, тут з’являються: Тулуз Лотрек, Гоген, Ван Гог. Середовище було настільки цікавим, що молодь марила сюди потрапити.

У 1907 році Анрі Матіс вже започатковує фовізм, вже відбулось кілька виставок авангардного мистецтва, Пабло Пікало вже вивішує своїх «Авіньйонських дівчат», розпочинається період аналітичного кубізму. Тож мистецтво авангарду має свої зрушення.

У Парижі Бойчук не виявив бажання вступати в Акдемію мистецтв, він вирішив навчатись у приватній академії Рансон, у майстерні Поля Серюзьє. Це був один з набістів (набісти – це група художників, які захоплювалися Гогеном і були його послідовниками).

У своїх роботах Серюзьє сповідує такі художні принципи як декоративність, певний примітивізм, площинність. У цій академії Михайло проявляє себе досить активно як учень і художник, який вже має за плечима Краківську академію мистецтв, низку ікон, декілька портретів. Тут він починає формувати довкола себе цікаве середовище. Перший з ким він здружується це Микола Касперович, вихідець з Чернігівщині.

Обоє юнаків опиняються разом в українській громаді в Парижі, яка була дуже потужна. При цій громаді діяв хор, і Бойчук разом з Касперовичем були його учасниками: виголошували лекції з історії українського мистецтва, займались активним життям.

Обоє митців поселились на Монпарнасі, на вулиці Campagne Premiere. Тут вони організували своє ательє. Двері в двері з ними мешкали три панночки-польки, які приїхали з Петербурга. Це були Софія Сегно, Софія Налепінська та Софія Бодуен де Куртен. Кожна з дівчат походила з аристократичної родини. Ці три панночки, які пройшли школу відомого польсько-російського імпресіоніста Ціонглінського у Петербурзі також почали відвідувати академію Рансон. Невдовзі компанія Михайла Бойчука, Миколи Касперовича, трьох Софій, до якої ще приєднуються Йосип Пеленський, Євген Бачинський, Гелена Шраммувна та Яніна Леваковська, творять свій мистецький осередок. Центральною фігурою та лідером цього осередку стає Михайло Бойчук.

Він зацікавлює колектив ідеєю нового мистецтва, яке можна було б створити на базі старого. Група, яку він сформував отримала назву «Відновлення візантійського мистецтва». Основою виступає візантизм, який пройшов через Україну, через давньоукраїнську церкву, а пізніше трансформувався у барокову. Бойчук зорієнтувався, що на фоні загального захоплення олійним живописом, звернення до техніки темпери буде цікавим, оригінальним і нетрадиційним.

Митці самі виготовляли пензлі, стругали дошки, покривали їх левкасом, готували фарби. Оскільки це було відновлення візантизму, воно відбувалось крізь призму українства. Бойчук зумів зацікавити цих польських панянок українством. На фоні цього навіть розгорівся скандал, що сільський хлоп раптом закрутив голови трьом панночкам аристократкам.

Попри це молоді люди на чолі з Михайлом Бойчуком, яких Гійом Аполлінер охрестив неовізантстами, у 1907 році на «Осінньому салоні» виставила в «Гранд Паласі» свої роботи.

У той час у газетах писали, що їхні твори дуже відрізнялись від решти презентованих полотен. Це дало митцям поштовх до ідеї створення візантійського монументалізму, ідеї колективності. Відтак, в квітні 1910 року на «Салоні незалежних» було виставлено 18 колективних робіт. Преса багато про них писала. Із схвальними відгуками виступив і Гійом Аполлінер, до думки якого прислухались у мистецькому середовищі.

Отож молоді митці досягли певного рівня слави, їм запропонували стати членами міжнародної Спілки художників і письменників. Власне, це стало започаткуванням нового стилевого напрямку, який назвали неовізантизмом. Вже в пізніших описах, спогадах Бойчука прозвучало, що неовізантизм – це лише термін для легшого розуміння. «Врешті ми маємо на це право, у себе вдома ми називатимемось інакше», – говорив тоді художник.

Ідея неовізантизму була ідеєю національного мистецтва, ідеєю відтворення конкретного українського мистецтва. Найцікавішим було те, що Бойчукові вдалося українізувати всю цю компанію: одних більше, інших менше. Але він їх українізував своєю творчістю, своєю юнацькою педагогічною діяльністю і своєю харизматичною особистістю.