Нещодавно стався неприємний міжнародний інцидент: болгарський парламент прийняв критичну заяву щодо української внутрішньої політики, а саме засторогу щодо планів України по-інакшому поділити територію Болградського району Одеської області (історична Південна Бесарабія) і цим зменшити можливості болгарської національної меншини, яка проживає в цьому районі компактно, провести своїх кандидатів на наступних виборах. Принаймні такі застереження є в болгарської сторони. Цей інцидент цікавий і показовий у двох аспектах: 1) геополітично Болгарія є стратегічно важливою державою для України як ключова країна Чорноморського басейну, і тому будь-які загострення та погіршення стосунків із нею є небажаними; 2) ця офіційна заява вищої болгарської влади, як і десяток попередніх, зроблених у такому ж негативному дусі, інспіровані групою українських політиканів-українофобів на чолі із народним депутатом Антоном Кіссе, етнічним болгарином, послідовним прихильником «русского мира» в Україні, колишнім активним діячем Партії регіонів та подібних до неї за духом та спрямованістю громадських і політичних організацій.

Тож ми проаналізуємо ці два аспекти значної проблеми в розрізі того, наскільки ця ситуація є загрозливою і дошкульною для нашої держави.

Спочатку історична довідка. Болгарська меншина з’явилася в Україні історично як поступова міграція етнічних болгарів із Добруджі (теперішня територія Східної Румунії між нижньою течією Дунаю і Балканами вздовж берегу Чорного моря), де вони жили віддавна. Добруджа входила до складу Болгарського царства ще від Середньовіччя (VІІ—Х ст.) і лише протягом ХVІІ—ХІХ ст. була поступово заселена етнічними волохами (майбутніми румунами), а потім внаслідок 2-ї Балканської війни 1913 р. приєднана до Румунії. На територію Південної України болгари проникали переважно в ході впертих і кривавих російсько-турецьких війн ХVІІІ—ХІХ ст., утікаючи від турецьких репресій.

Зараз в Україні проживає бл. 200 тис. етнічних болгарів, переважно в Одеській, Миколаївській, Запорізькій областях. Найгустіше вони розселені в Болградському, Арцизькому та Тарутинському р-нах Одеської обл., в зоні історичного Буджаку або Південної Бесарабії, поблизу нижньої течії Дунаю. Офіційним центром болгарської меншини є м. Болград, де є болгарсько-українська гімназія, низка болгарських культурних організацій. Відділення болгаристики відкриті в кількох університетах України: Одеському, Ізмаїлському, Бердянському. Діють різні болгарські культурологічні та просвітні організації, фестивалі, видавництва, тощо.

Середньовічне Болгарське царство, яке проіснувало протягом майже 7-и століть (з перервою в ХІ – ХІІ ст.) як наймогутніша держава на Балканах, вічний суперник Візантійської імперії, було розгромлене і покорене в ХІV ст. турками-османами. Відтоді і до 1878 р., коли була проголошена відновлена Болгарська держава, болгари терпіли жорстокий політичний, соціальний, культурно-національний гніт з боку турків і фактично були поставлені на грань етнічного виживання. Від середини ХVІІ ст., передусім завдяки діяльності й пропаганді грецьких церковно-політичних агентів, на Балканах почав ширитися ідеологічний міф про визначальну роль Московського православного царства у визволенні всіх християн півострова від мусульманських завойовників-гнобителів. Від доби Петра І Російська імперія, справді, почала геополітичну і військову боротьбу з Османською імперією за панування на Чорному морі. Протягом ХVІІІ—ХІХ ст. відбулося більше десятка російсько-турецьких війн, внаслідок яких турки спочатку покинули українське Причорномор’я, потім Крим, нижню течію Дунаю, Молдову й Бесарабію, врешті почали відступати в усіх краях Балканського півострова під тиском національно-визвольної боротьби хорватів, сербів, волохів, албанців, греків і болгарів. Особливо запеклими були російсько-турецькі війни в Болгарії, де погинули тисячі російських солдатів (дуже часто етнічних українців, яких найбільше рекрутували до південно-західних частин російської армії).

На початок ХІХ ст. Росія вже розпрацювала свою цілісну геополітичну доктрину експансії в простір Чорного моря й Балканського півострова. Центральними ідеями цієї доктрини були такі ідеї: 1) Російська імперія закономірно має домінувати в усій зоні Східної Європи (тоді ще не було поняття Середньої Європи, чим є, власне, Балкани); 2) всі православні народи повинні єднатися довкола Росії; 3) лише Росія може принести повноцінне національно-культурне визволення слов’янським народам, які тоді всі, крім крихітної Чорногорії, були бездержавними, тому спільною їхньою ідеологією маж бути слов’янофільство (пенаславізм) як ідеологія єдності слов’янства проти мусульманства і гурманства; 4) Турецька імперія повинна цілком піти з теренів Європи; 5) «відвойований» Константинополь (Стамбул) має стати новою столицею об’єднаного слов’яно-православного світу на чолі з Росією (куди мали подітися народи, які не були слов’янами, як угорці, румуни, албанці, греки, чи православними, як багато несербів і неболгарів, не пояснювалося в цій доктрині).

Росія, справді, вкладала великі кошти в культурне відродження всіх слов’ян Європи, організовувала спеціальні видання, етнографічні експедиції, проводила наукові конгреси, вела велику пропаганду панславізму. Вона вперто проводила політику на руйнування Османської імперії як головної перешкоди на шляху визволення слов’ян і православних, а також вела, але прихованіше, антиавстрійську політику, аби витіснити Дунайську імперію з простору Середньої Європи. Це, зрозуміло, викликало великі симпатії серед поневолених народів Балкан, особливо серед сербів та болгарів. Однак поступово балканські народи почали вбачати в діях Росії не тільки щедрість і жертовність щодо інших, поневолених, народів, а й захланність та цинічну прагматичність її імперіалізму. Першими це побачили румуни, які спочатку зіткнулися з російською політикою централізації, асиміляції та вузького егоїзму (шовінізму) в Басарабії та Молдові, а потім відчули її цинізм, коли та у 1821 р. відмовилася підтримати чергове румунське повстання проти турків під проводом Тудора Владиміреску, з розрахунком вичікуючи, поки обидві сили знекровляться, щоб тільки Росія виглядала тріумфатором і доленосним гравцем. Згодом щось подібне прережили греки, які були найактивнішою антитурецькою силою на півострові, серби, дотично хорвати й угорці, нарешті, болгари. Всі вони зрозуміли російську логіку дій: Росія щиро підтримувала національно-визвольні рухи поневолених народів на початковому етапі, при їх формуванні; на наступному етапі вона прагнула підпорядкувати собі головних лідерів цих рухів, осідлати провідні ідейно-політичні течії; на завершальному етапі Росія переходила до повного домінування, нав’язування своєї ідеології, намагаючись повністю контролювати визвольний рух народів, тобто панславізм перетворювався на панрусизм. Тому почався опір такій підступній політиці «північного брата».

Усі балканські народи не стали маріонетками Російської імперії тільки тому, що в них вчасно розвинувся потужний націоналізм

Певним винятком на Балканах стала Болгарія. Політична, культурна, моральна допомога Росії цій країні, дійсно, була значною, на що склалися об’єктивні причини, передусім та, що Болгарія розташовувалася на шляху до Константинополя. Росія жертовно воювала проти Османської імперії в кількох війнах, особливо у війні 1877—1878 рр., в якій загинули кілька тисяч російських солдатів і добровольців. У Болгарії до сьогодні зберігаються десятки меморіалів, окремі з них  –  дуже величні, на честь спільних перемог болгарів і росіян над турками. Це є могутнім фактором з плекання ідеї болгарсько-російської дружби, з формування візії геостратегічного зближення між Софією і Москвою.

З російського боку теж сформувалося своє особливе ставлення до Болгарії, там існують сталі уявлення та інтенції щодо неї. А саме: це найближча за духом країна до Росії, це зона історичних впливів Росії, це культурно споріднена нація, це держава, яка завжди має бути союзною Росії. Після розпаду СРСР в 1990-і рр. це спричинило величезний притік російського капіталу до Болгарії, різноманітні проекти економічної, торгівельної, культурної співпраці. Тому колосальним шоком для росіян був національний курс Болгарії в ті ж 1990-і рр. на паралельну співпрацю із Заходом, її вступ до НАТО і ЄС. Навіть більше, різні болгарські уряди, окремі політики, представники Церкви, впливові болгарські громадські та культурологічні організації час від часу робили якісь антиросійські дії й заяви (їх перелік склав би дуже великий список!), демонструючи, що болгарські національні еліти подолали трафарети взаємодії з Росією, які виробилися ще в ХІХ ст. на основі тієї великої ролі, яку відіграла Росія в болгарському національному визволенні.

Будь-яке погіршення болгарсько-українських стосунків є знаком підривання загальної міжнародної ваги України

Для України таке переродження болгарської національної еліти має велике значення в геополітичному плані, адже південна зовнішня політика нашої держави, зокрема балканський її напрямок, є вирішальною для її розвитку. Болгарія, хоча й невелика за розмірами країна, економічно загалом розвинута посередньо (це підтверджує й сьогоднішня масова міграція болгарської трудової людності, переважно до США, що вже набула масштабів демографічної катастрофи), все ж за своїм геостратегічним потенціалом – ключова держава Балканського півострова, національно витривала, вирішальна для стабілізації Чорноморського простору – зберігає статус впливової. Тому будь-яке погіршення болгарсько-українських стосунків є знаком підривання загальної міжнародної ваги України.

На відміну від цілого болгарського суспільства, болгарська меншина в Україні розвивалася за стереотипами ХІХ ст. Тобто для неї визначальним залишався міф про велику Росію, яка рятує всіх слов’ян, міф про особливу російсько-болгарську дружбу, про визначальну роль російської культури й політичної ідеології для збереження і піднесення всіх колись поневолених балканських народів. Відтак в Україні ця меншина, на відміну від, скажімо, грецької чи румунської, завжди була надійною опорою для російського імперіалізму в усіх його видах: національно-культурної асиміляції, мовної експансії (болгари масово відмовлялися вчити українську мову й легко користувалися тільки російською), політичної та ідеологічної гегемонії. Відповідно вже в незалежній Україні етнічні болгари в більшості голосували за антиукраїнські, проросійські партії й політичні тенденції. Цілком не випадково історичний Буджак, тобто західна частина Одеської обл. між Дністром і Дунаєм, де проживає найбільше болгарів, які становлять там другу після українців суспільну групу, стала своєрідним заповідником прихованого російського шовінізму та імперіалізму, який тільки й шукає різні форми для витворення якихось антиукраїнських політичних диверсій. І Антон Кіссе та його люди є закономірним виквітом цих тенденцій, які становлять небезпеку для української державності.

У 2014 р. ЗМІ відкрито писали, що саме А. Кіссе і його середовище були головними організаторами й стимуляторами т. зв. «Басарабської народної республіки», аналогічної до ДНР і ЛНР на Донбасі. Правда, через загалом аграрний зміст населення краю, його громадянську пасивність, на відміну від Донбасу, таку «республіку» створити не вдалося. Коли взяти до уваги такі факти, як географічна близькість Буджака до Придністровської Молдавської республіки, по-суті, російського анклаву між Україною і Молдовою, його від’єднаність від України комунікаційно-інфраструктурну (лише два мости єднають територію Буджака з рештою України, які можна в будь-який момент ліквідувати), як захищеність Буджака з півночі і заходу кордонами суверенних Молдови й Румунії, то ми усвідомимо всю глибину небезпеки можливого конфлікту в цьому регіоні.

Як бачимо, уроки 2014 р. на А. Кіссе не подіяли, він і далі продовжує діяти як відкрито антиукраїнський політик, який надійно прикривається для власної безпеки своїм болгарським громадянством. Як подають ЗМІ, у А. Кіссе в Болгарії багато квартир і маєтностей, сам він викладає в Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Ушинського, завідує кафедрою політичних наук, а ще викладає в Одеському національному морському університеті, багато пише на політико-гуманітарну тематику. Був депутатом Одеської обласної ради, вже втретє став народним депутатом Верховної Ради України. Очолює Асоціацію болгарів України. Цікаво, що в 2012 р. як член Партії регіонів А.Кіссе підписав в числі 148-и депутатів від ПР і КПУ «Звернення до польського сейму» із закликом визнати Волинську трагедію 1943 р. «геноцидом польського народу», а в 2015 р. він в числі 59-и депутатів підписав подання до Конституційного суду України про звільнення держпосадовців від обов’язку подавати відомості про джерела своїх доходів і статків та членів своїх сімей (!!!). Видно, є що приховувати чоловікові! Отже, живе собі людина щасливо, заможно в Україні, ненавидить цю державу, закликає до неї її ворогів («руських братушек»), розпалює міжнаціональну ворожнечу в ній, влаштовує час від часу цій державі дипломатичні скандали й неприємності на міжнародному рівні і ніхто собі з цього нічого не робить. Гарна у нас держава! Добре в ній жити!

Загалом так складається, що історичний Буджак в Одеській області перетворився на найбільш зрусифікований, антидержавницький регіон сучасної України. Ми вже писали про цю проблему в ресурсі сайту «Вголос» (див. статтю: Баган О. «Як нам перемогти на Чорному морі?») і підносили глобальне державницьке завдання для теперішньої української політичної еліти зайнятися кардинальною пертурбацією цього регіону в соціальному, гуманітарному, економічному, інфраструктурному планах, аби розбалансувати цю твердиню «русского мира» в Україні. Інакше він цілковито перетвориться на анклав легальної українофобії й антидержавництва. Зокрема ми пропонували стратегічну розбудову нового великого міста в зоні Дністровського лиману, щоб воно стало центром глобальних ініціатив для всього Причорномор’я як своєрідне місто-лідер, місто інноваційних технологій, міжнародних торгівельних проектів, інформаційних та культурологічних ініціатив. Як не дивно, але, можливо, нас почули десь на верхах і ось вже офіс Президента України В. Зеленського заявив, що в контексті програми комплексної перебудови інфраструктури Причорномор’я планується побудова нового великого еко-рекреаційного міста Дунайя якраз в Буджаку, на березі Сакської затоки, міста з 80-ма готелями, як міжнародного курорту. Хоч це трішки не те, про що ми говорили, але й за це дякуємо: будь-яке розворушення регіону Буджака, який закостенів у своєму неприйнятті українізації, у своїй неосовєтчині, своїй паразитарності, буде корисним і дієвим.

Як повідомили ЗМІ, дипломатичний конфлікт між Болгарією й Україною вже залагодили, звинувачення проти України виявилися безгрунтовними. Будемо чекати нової «ініціативи» А.Кіссе і друзів. Адже у  нашій ультраліберальній країні все всім можна.

Недопустимо, щоб «болгарську карту» розігрували різні аферисти й українофоби, які маскуються під «великих гуманістів і захисників прав національних меншин».

Тут вартує подумати про одне: Болгарія як потенційний союзник України у її нині ще не усвідомлюваному устремлінні утверджувати себе як чорноморська держава потребує особливої уваги нашої дипломатії, наших політичних еліт, економістів, бізнесменів, культурників і науковців, щоб зробити цю країну ближчою та зрозумілішою нам, зробити наші взаємні стосунки відкритими і дружніми. Недопустимо, щоб «болгарську карту» розігрували різні аферисти й українофоби, які маскуються під «великих гуманістів і захисників прав національних меншин».

Водночас Україна повинна робити наполегливі й послідовні кроки, аби запобігти можливим діям з дестабілізації ситуації в Південній Бесарабії (Буджаку) як території, яка історично не входила в її державницьку зону, була заселена українцями відносно рідко, і в якій проживає великий відсоток національних меншин (болгари, росіяни, гагаузи, молдавани, греки та ін.), які не до кінця приймають українську ідентичність. Тому має бути розпрацьована цілісна програма з українізації цього регіону, вироблення в його мешканців державницької свідомості. Вважаємо, що одним із вагомих кроків у цьому напрямку мала б бути все-таки посилена розбудова і розвиток міста Білгород-Дністровський як старого українського міста, а українським воно стало ще в добу владарювання тут Галицького князівства в ХІІ ст., як стратегічно важливого міста. Це єдине переважно українське за населенням місто в цій зоні, яке хоч в якійсь формі зберігає український дух і може впливати на весь регіон, на відміну від Одеси, яка розташована надто далеко і є геть зрусифікованим містом. Тобто це місто мало б розбудовуватися як передусім технологічний, торговий, інтелектуальний центр Причорномор’я, щоб у такий спосіб «тиснути» на весь Буджак, втягувати його людність в різноманітні й динамічніші соціальні процеси, впливаючи на її ментальність. Факт історичного перебування Білгорода-Дністровського в Галицькому князівстві мав би стати ідеологемою, трендом його нового життя і розвитку як твердині українства на Причорномор’ї.

Паралельно особливої уваги потребує придунайська зона (міста Ізмаїл, Рені, Кілія, Вилково), яку вартувало б розвивати як центр української балканської програми, тобто зосередити в цих містах різноманітні структури, що займалися б розпрацюванням конкертних планів економічних, торгівельних, культурологічних, туристичних, соціальних із взаємодії України із Балканським регіоном. Цей мікрорегіон мав би перетворитися із зони контрабанди і примітивного господарства на модерні «європейські ворота» України, з відповідною інфраструктурою, з цілісною програмою нового освоєння Україною Дунаю як міжнародної європейської артерії у сферах торгівлі, науки, туризму, культури, тощо. Мусимо пам’ятати про велику ідею князя Святослава Завойовника: збудувати нову столицю України на Дунаї (Х ст.), пам’ятник якому і відповідний історичний антураж мав би сьогодні постати на українському березі Дунаю. До священної ріки слов’янства стреміло українське серце тоді, стремітиме воно до неї і нині. Лише страшний психологічний комплекс малоросійства не дозволяє сучасному українству усвідомити велич цієї ідеї і її перспективу.

Олег Баган