Bonobo "Black Sands" (2010)

Давнтемпових справ майстер Саймон Грін після успіху 2006 року з альбомом "Days To Come" додає до своєї дискографії ще один вдалий диск.

Традиційно вже, що давнтемповість тут не сильно й диктатуриться своїми межами і альбом гуляє, де захоче. Давнтемпо мирно дружить з ейсід-джазом, босса-новою, ту-степом, і просто джазом. Де потрібно – виключно точково з'являються східні мотиви, щоб не стати поюзаними банальностями. Майстерність мелодій породжує не один гіпнотичний стан, що легко простежується треклистом альбому, який перфектно не дозволяє собі відійти від заданих траєкторій.

Вокалізація особливо вітається і Андрея Тріана на інкольних віражах ("The Keeper", "Stay The Same") обставляє й Скай Едвардс своїм релаксійним сексапілом (хоча вершиною останнього є трек "All in Forms" де feat не вказаний). Грувчик качає, а вайб – всотує. Свінгація ("We Could Forever") – з перших нот заводить парочки ще молодих і не дуже сердитих. Фінішні джазування приносять з собою серпанок тужливої романтики, за існування якої на своїх треклистах вдавились б не одні пост-рокери.

Так тихо і майже непомітно рулять світом майстри давнтемпо.

1. Prelude
2. Kiara
3. Kong
4. Eyesdown (feat. Andreya Triana)
5. El Toro
6. We Could Forever
7. 1009
8. All in Forms
9. The Keeper (feat. Andreya Triana)
10. Stay The Same (feat. Andreya Triana)
11. Animals
12. Black Sands

Near The Parenthesis "Music For The Forest Concourse" (2010)

Фріскові мени з новим альбомом заглітченого амбієнту (з легким креном в IDM) з джерел гіпнотичної райдуги-дуги. Новий альбом не намагається дістатись до екстатичних вершин "Of Soft Construction" (2007), плавно продовжуючи втихомирені варіації "L'Eixample" (2008) і навіть ризикує проштовхуватись на інші незвідані території.

Химерність (в сенсі нестійкості полотна) продовжує розливатись імпресіоністичністю і до електронного саунду долучається торжественнее фортепіанко (яке в "Pull Yourself Together" намагається наблизитись до мінімалістичності Макса Ріхтера).

Триває традиційна атмосферна гіпнотизація з використанням різних дзвіночків та еха дитячих голосів. Розмитість саунду більше фіксується на крихкості, так важливій для амбієнту, аніж на екстатичних моментах, уникаючи надмірності передозів ейфорійного характеру. Спостерігається деякий відхід від загальної небесної позитивності ("Lambent Traces Of The Day"), що виявляється у більш різкому саунді достатньо "земних" треків "Pollarding Trees" і "Good Night".

В тепле полотно звуку, що закутане у спросонні розмови, окрім фортепіанка, ще натяково намагаються вкластись й барокові струнні. Гімни тихої радості такі традиційні для Near The Parenthesis у сюрчанні своїх фантастичних пейзажів, схоже вже починають занудити авторський коллектив і хоча "Diffused" й намагався на то також спросоння натякнути, але на старті "Low Horizon" несподівано вивалились дронисті Stars of the Lid, іронічно вибиваючи слухачів зі звичностей насидженого амбієнту.

До закономірних зрушень в саунді Near The Parenthesis зараховується й "Designing This Building" зі своєю несподіваною структурою, після якої залишається сподіватись, що таке дрейфування винесе банду на нові території.

1. Good Evening
2. Lambent Traces Of The Day
3. Settle In
4. Pollarding Trees
5. Not Here, Not Tonight
6. Within An Orbit
7. Inertia (Stay Right Here)
8. Diffused
9. Low Horizon
10. Designing This Building
11. Pull Yourself Together
12. Good Night

My Own Private Alaska "Amen" (2010)

Анонімне французьке тріо, що коктейлить класичне фортепіанко зі скрімінгом молодого Вертера, нарешті докур'єрило повноцінний альбом після пам’ятної ейпішки 2007 року "MOPA", де трек "Ego Zero" був бестіком для ромеоджульєтної діяльності в 21 столітті.

Напевне, закономірно, що треки, які були на EP ("Die For Me", "Kill Me Twice", "Page Of A Dictionary") стали кращими й на "Amen". Схоже на те, що й назва диску вибрана правильно, бо має сигналізувати повний амінь, тобто, повний фініш діяльності My Own Private Alaska, бо далі вже, взагалі, немає куди рухатись. Сам 11-трекний альбом також можна було б фінішувати на деконструктиві 6-го треку і не продовжувати далі аудіосигналізацію мунківського крику.

Сповідальницький мазохізмус романтичного старту ще якось прикрашений букетиками, хоча вже й тут зрозуміло, що без іронії тут буде дохлий номер. Особливо то виявляє кавер Нірвани, де дівчинка піднімається хвилями на такі фортепіанні вершини, де вже й пальми мурашками здаються (а що вже співати про чужі долоні?). Кавер може й невдалий, але веселий точно.

До мінімалістичного колись (голос і фортепіано) "мистецтва втрачати голосно" починають френдитись барабани, які зрозуміло, вперто довбають свіжі або несвіжі рани. Море хвилюється вже у мільйонний раз, але завмирає у тій фігурі жертовної любові, як й вперше. Бетховен тут би плакав, бачачи, як шквальний вітер хлопчика б'ється об берег дівчинки очікуючи на взаємність. Плакав би від вульгарного оточення зі скрімінгів 21 століття у якому знаходиться аристократично піднесене фортепіано.

Тупиковість такої гілки еволюції (як на 2010 рік) здається, що розуміють й самі французи. "Ode To Silence" починається з хвилин мовчання і навколишнім стоянням мертвяків з косами, щоб потім впасти у пекельні муки вокаліста без романтичних зустрічей під місяцем (ці ж страсті не за йобльою!), де ідентифікація через крик перейде в атональну некрофілію.

Та все ж варто було фінішувати на "I Am An Island", обцарапавши фортепіано тесаком з кишені Місяця. А то тільки соплі романтичні й розводяться. Амінь з поставленою крапкою з вичавленої для такої урочистої події мізинчикової крові.

1. Anchorage
2. After You
3. Die For Me
4. Broken Army
5. Where Did You Sleep Last Night? (Nirvana cover)
6. I Am An Island
7. Amen
8. Kill Me Twice
9. Page Of A Dictionary
10. Just Like You And I
11. Ode To Silence

Caribou "Swim" (2010)

Канадець Daniel Victor Snaith ака Caribou залишає свою Андорру далеко за лівим бортом, щоб стати ще одним трендистом-електронщиком який погнався за олдскульним звучком. Хоч й на Андоррі він був небезгрішним.

Caribou демонструє гімнастику ностальгійної пам'яті у своєму міксуючому запливі від геркулесових стовпів Kraftwerk, Tangerine Dream, Клауса Шульца до сінайства FSOL, 808 State і Autechre. Міксично Caribou плаває між олдскульною електронічкою, краутом, мінімалізмом, ейсід-хаусом, техно і IDM.

Стартова Одеса більше радує енциклопедичністю Caribou, який цитує шмат мінімалізму Terry Riley, який згодом творчо переопрацювали The Who на своєму хіті "Baba O'Riley". "Odessa" разом з "Bowls" і "Jamelia" – утворює тріаду найкращості цього енциклопедичного альбому, де як вже повідомлялось, плаває багато чого їстівного.

Впадини 70-х чергуються глибинами 90-х, сплітаються у дружньому колі зубастими муренами альбомних звуків. Автобаняться і турдефрансяться з фолковістю та мультяшністю. Зі старих запасів тільки на "Hannibal" ще простежуються годинники Pink Floyd.

Останній трек ще й радує своєю іронічною непередбачуваністю (не те, що інші), ну й головне не забути про романтично-гіпнотичний ефект приденсованого ризику на альбомі. Тому, будьте обережні, любі друзі під час денспольних зальотів на чужі та незвідані планети. Вас про це попередили ще в далеких 70-х і власним досвідом довели у буремні 90-ті. З енциклопедіями не жартують.

1. Odessa
2. Sun
3. Kaili
4. Found Out
5. Bowls
6. Leave House
7. Hannibal
8. Lalibela
9. Jamelia