«Мову про Лятошинського я розпочну рефлексією його учня, видатного сучасного композитора Валентина Сильвестрова. В одному із своїх інтерв’ю Сильвестров сказав:

«Борис Лятошинський один із найважливіших композиторів двадцятого століття. Його симфонії не поступаються Шостаковичу, чи гордості Фінляндії Сибеліусу. Проте Сибеліус і Шостакович відомі у всьому світі, а Лятошинського мало-хто знає. Чому так? Тому, що його твори мало виконують. Його симфонії потрібно зіграти по-справжньому. У нього ж така вагнерівська оркестровка, що навіть наш колонний зал філармонії буде малим. Його музика повинна бути виконана у Лондонській або Берлінській філармонії і там же записана. Тоді це прозвучить.

Якось український оркестр записав третю симфонію Лятошинського, було зроблено фундаментальний запис і він набув міжнародного значення. А хто в нас знає про це? Українська музика – це цілий недосліджений материк. За масштабами обдарування український музичний материк не поступається німцям і французам. Єдиною відмінністю є те, що вони займаються плеканням своїх геніїв, їхньої творчості, пам’яті про них, а ми –ні».

Борис Лятошинський і модернізм

«Борис Лятошинський народився 1894 року на Житомирщині, в дуже інтелігентній, відомій сім’ї. Його батько був директором Житомирської гімназії. Сім’я товаришувала з родиною Косачів, батьками Лесі Українки.

Борис закінчив юридичний факультет Київського університету та Київську консерваторію, композиторський факультет. Його вчителем був відомий російський композитор Рейнгольд Глієр».

«Лятошинський починав як яскравий композитор-модерніст. У той час українську культуру розглядали як селянську, російську як міську. Був заклик спиратися лише на фольклор. Відтак, наша культура не мала права на інтелектуальні «вибрики», вона мусила строго опиратись на фольклор. Це не було глибоке переосмислення традицій, система не вимагала цікаво зроблених, модерних, стилістичних творів на фольклорну тематику. Як правило, це були звичайні в’язанки, попурі».

«Для Лятошинського взірцевою була творчість нової віденської школи Арнольда Шенберга, Антона фон Веберна. Його музика балансує на межі атональності. Настільки розмите відчуття традиційних тональних устойок. У своїх пошуках він звертається до творчості поетів модерністів, звідси його ранні твори: вокальна музика, романси. Їх пише на вірші французьких поетів-символістів. У цій музиці багато песимізму і декадентських настроїв. Безперечно, це було чимось чужим для української традиції. У той час існував поділ: якщо ти пишеш в українському стилі – ти український композитор, якщо в стилі Рахманінова, Чайковського, Скрябіна – російський. Ще одним «критерієм» зарахування до ланки російських композиторів була модерністична манера. Відтак Лятошинський довго вважався російським композитором. Час вніс поправки».

«Вже з перших своїх творів композитор тяжів до сучасної музичної мови. Він вніс новий код в українську музику. Якщо досі вона була вокальною, романсовою, то Лятошинський ставив акцент на інструментальну, симфонічну музику. Він вніс новий мовний код, його мова не була пісенна, а повною різких стрибків, дисонансних гармоній. Вона була дуже напруженою і це не подобалося очільникам того офіційного канону, який почав формуватися в другій третині 20 століття. Вони вважали таку мову формалістичною, а Лятошинського лідером формалістичного руху в Україні».

«Музику Лятошинського прозвали загниваючим мистецтвом, яке нікуди не годиться»

«Композитор намагався писати простіше, аби прогодувати сім’ю, створив оперу «Щорс», у якій звернувся до пролетарської тематики, яка б мала подобатись владі, опера вийшла непогана. Автор говорив, що спростив свою поетичну мову, намагався виконати усі вимоги системи. Ця опера з великим успіхом ставилась в Україні, але жодної позитивної рецензії на неї не було, лише різко негативна. Композитора це дивувало. ЗМІ подавали неправдиву інформацію, зокрема про те, що глядацькі зали пусті, в той час коли вони були переповнені».

«Якщо серйозно проаналізувати його симфонічні твори, яких є 5 – ми побачимо, що музика і мова у них дуже складна і символічна. Він зашифровував певні символічні фігури. Російський композитор і музикознавець Георгій Дмитрієв казав, що в ХХ столітті знає тільки двох видатних композиторів-поліфоністів: Дмитра Шостаковича і Бориса Лятошинського».

«Лятошинський використовував цікаві риторичні фігури, вдало поєднував європейські коди. Це вже і Лисенко намагався поєднати, і Стеценко, і Леонтович, але наскільки вдало національний код з європейським поєднав лише Лятошинський».

«Композитор писав в різних жанрах, у його доробку багато інструментальної музики, хорової, вокальної. У нього прекрасні хорові цикли на вірші Шевченка, Рильського, російських поетів. Але Лятошинський в першу чергу композитор-симфоніст і симфонізм його новий в українській музиці: філософсько-драматичний. Основні теми вже сформувались в 20-х роках. Це композитор, який все своє життя оперував визначеною кількістю знаків, не тому, що його музична мова була бідна, в його знаках був закладений світогляд, який він хотів донести до слухачів, це знак страждання».

«Музика Бориса Лятошинського – глибока, філософська. У своїй творчості композитор звертається до категорії часу, вічності, їй властиве трагічне світовідчуття. Лятошинський запитував: «Як можна жити на цій залитій кров’ю планеті Земля?» Він не міг писати творів оптимістичних, його музика трагедійна, дуже складна, дуже інтелектуальна. Відтак, композитор представляє той потужний інтелектуальний напрямок в українській музиці. Ці категорії, які можна передати, їх можна відчути. Вічність, час, він передає через дзвін, католицький хоран».

«І якщо підсумовувати, зазначу одне: Україна повинна пишатись таким композитором!»