Боєць уникає розмов про гострі проблеми в армії. Вважає: це в будь-якому разі гратиме на руку ворогу, тому деякі моменти не слід обговорювати публічно. Проте сьогодні ми відверто поговорили про поточний стан армії, ротацію кадрів, демобілізацію, плани на майбутнє, ставлення до політики і бачення місії фронтовиків після війни.

Як проходить демобілізація і як її сприйняли ваші соратники по бригаді?

Враховуючи можливий наступ терористів навесні, ми були здивовані, що Порошенко дав хід демобілізації. Але після відведення важкої техніки нам дали «зелене світло». Спочатку ж на мобілізаційні збори йшли резервісти, а вже згодом масово почали набирати мобілізованих з військкоматів – доукомплектовуючи частини.

На сьогодні більша частина мобілізованих має змогу написати рапорти про демобілізацію. Це явище має системний характер: спочатку під цю процедуру потрапили ті бійці, яких було відведено разом із важкою технікою, потім – військові другої лінії оборони і вже згодом – першої лінії.

Ніхто з командирів не відмовляв особовий склад від демобілізації, але більшість наших вирішила не поспішати, а дочекатися ротації і переконатись у якісній заміні. Тому демобілізація не має масового характеру, а відбувається поступово – на місце втомлених ветеранів приходять нові навчені солдати.

То наскільки якісними є кадри, що замінять вас?

Тішить, що на зміну мобілізованим рік тому, зараз приходять хлопці з кращою мотивацією, розумінням ситуації і війни. Якщо в березні минулого року призовники сприймали цю війну більше як стихійну партизанщину, і це супроводжувала показова бравада, то тепер солдати більш підготовлені до гібридної війни.

Також у 72-гу потроху направляють молодих офіцерів, які нещодавно закінчили військові інститути та училища. Серед них є хлопці, яких останній рік посилено тренували, готуючи до справжньої війни. Звісно, не всі вони витримають навантаження реального бою, багатьох війна відсіє, але ті, що залишаться, стануть міцною основою новітньої української армії. Якісне поліпшення армійських кадрів відбувається, може, не так швидко, як нам хотілося б, але в цьому випадку час грає на нас.

Чому ви не хочете демобілізуватись? Яка основна мотивація?

Армія потребує якісного складу на всіх рівнях. Військом мають керувати офіцери із сучасним розумінням війни й ведення бою. Моє покоління служило ще в часи Совєцького Союзу. З того часу ми не отримали нових знань чи навичок – просто застаріли для сучасних воєн. Тому згодом нас замінять ефективніші й молодші солдати – це лише питання часу.

Коли побачу, що цей процес запущено на повну і для мене є якісна заміна із числа тих, кого навчали військової справи, а не з інженерів, механіків чи юристів  – повернуся додому. Так само думає і багато моїх соратників із бригади.

Які плани на майбутнє після повернення з війни?

Після повернення додому в нас буде багато роботи. Революцію гідності ще не завершено, і нам випало продовжити її реалізацію, довести до кінця те, що не зробили відразу після закінчення лютневих розстрілів. І не треба робити з того трагедії, що поки ми воювали, у тилу процвітала корупція. Зараз роботи вистачає для всіх.

У нашій місцевій раді залишилися ті самі бандити, які працювали на «регіоналів». Та сама ситуація і на обласному рівні. Просто тепер вони перейшли до більш кулуарного і хитрого способу дерибану, усвідомлюючи зростання ризиків. Ці люди є болотом, вони готові працювати на будь-кого: хоч на Януковича, хоч на «хунту». І для нас ці пристосуванці та перевертні є більш небезпечними, аніж відверта банда Януковича.

Якщо ми зараз відійдемо від активної громадської чи політичної діяльності, заспокоюючи себе думкою, що віддали свій борг державі на фронті, повториться фарс 2004 року. Тоді українці відійшли від справ і делегували свою роботу «помаранчевій команді», яка не виправдала очікувань людей і провалила унікальний шанс на розвиток.

Людина, яка повернулась із фронту, – це вже щось інше, аніж просто статус громадянина. Я часто порівнюю останні події з війною в Афганістані. Суттєва відмінність у тому, що ми прийшли на їхню землю як загарбники у складі совєцьких військ.

Але ми зараз – перше за останнє сторіччя покоління українців, яке воює за свою незалежність. Тому на нас лежить ще більша відповідальність. Участь у війні не має бути преференцією чи пільгою. Неправильно буде після повернення з фронту написати заяву на отримання земельної ділянки та надувати щоки з думкою, що ти виконав свій обов’язок і тепер усі тобі щось винні. Ні, тепер на тебе лягає ще більша відповідальність – фронтовик має бути прикладом для всіх. Це буде складно, але цього потрібно навчитися.

Бодай на якомусь рівні наші вороги мають ідеологічну складову чи в них є лише матеріальні інтереси?

Я можу стверджувати, що нічого спільного з ідеологією «руского міра» наші вороги не мають. Вони воюють з двох причин: або за гроші, або для реалізації своїх психологічних комплексів. Яскравим прикладом цього є реконструктори чи так звані «казакі» – у себе вдома ці невдахи не змогли реалізуватися, облаштувати своє життя, бо їхні співвітчизники не сприймають їх як лідерів й авторитетів. Тому ці незадоволені життям лузери приїжджають на Донбас.

Там є два фактори, які дають таким людям розкритися, – це зброя і безкарність. Зброя дає силу і можливість убивати, мародерствувати. А всі ці примітивні вчинки покривають гаслами про «рускій мір», який вони так і не змогли побудувати в себе вдома. Недаремно ж ми жартома називаємо Москву «татарським каганатом».

Тому, коли починають говорити про якусь ідеологічну складову війни на Донбасі, це немає жодного підґрунтя: фейкові персонажі, фейкові смисли і фейкова ідеологія.

Роман Кулик, спеціально для «Вголосу»