Boyz II Men "Twenty" (2011)

Заслужені еренбісти 90-х з новою, але вже такою старою маркетинговою ностальгією в подвійному екземплярі.

Еренбі зараз буває трохи різноманітніше (слух. The Weeknd), а Boyz II Men продовжує організовувати переспівки колишніх, але вже вічних хітів. От тільки з нової версії "End of the Road" навіщось забрали центрового негра, але добре, що хоч "I’ll Make Love to You" ніяк не вдосконалювали.

Нові треки з першого диску – майже ідеальний поп (пам'ятаємо про еренбі). Все те ж незнаходження місця конкретним органам. Любовні млості хвилюються чутками і застигають різними фігурами та позами втриманого на мить безсмертя. Патокова замріяність коханців стишується на подих у передчутті пристрасних вибухів та кульбітів ("Put Some Music On").

Пінистий сексапіл виходить з повноводного еренбі з ерегованим бітом та строкатим бульканням клавішних поцілунків. Все це добре, але аж ніяк не краще старих хітів.

Особливо, коли це баладки про сльозливі миті прощання і зустрічі чи щиру правду великої любові ("More Than You’ll Ever Know", "I Shoulda Lied", "Refuse to Be the Reason", "Will You Be There") зі славних 90-х, які ще й стріляють феєрверковими сінтами ("One Up for Love").

Цікаво, що в любовних баладах чітко простежується така собі хлопчача госпельність (благальна) з сотеріологічними функціями дівчинки ("One More Dance").

Перебуваючи в 90-х, Boyz II Men пам'ятають про 2011 і тому люблять запливати за перлинами у 70-ті. Звідти оті сонні розливи сінтів ("So Amazing") і особливий любовний щем, що аж дівчатка плачуть ("Slowly"). А от "Benefit of a Fool" семплами пасеться у 60-х і тільки з нульових може бути такий балалаєчний стьоб з дешевими ефектами, як у "One Up for Love".

Піднапрягтись до рівня рівня старих хітів Boyz II Men заставляє копняками лише маркетинг. Лише розрахований на японську аудиторію з аборигенним фітом Atsushi Sato хіт "End of the Day" тримається на рівні безсмертних хітів Boyz II Men.

"End of the Day" у приспівній партії японця орієнтується на вищезгаданий трек "End of the Road". Тільки якщо у "End of the Road" геркулесний негр (невидимий, а значить ще більший) усім своїм хриплим басом вібрував жіноче єство і заставляв вилазити зі шкіри, то у "End of the Day" Atsushi Sato так кавайно вишиває бісером на вушко веселкових японським дівчаткам свої амурні лоскотки.

Такою анімешною сороканіжкою. Делікатною, ніжною і готовою на усе життя залишитись біля медової дівчинки у вигляді манюньої лялечки гусені, тобто іграшки. І тільки, якщо дівчинка захоче, то лише її благодатний подих може породити з лялечки строкатого метелика.

 

Lou Reed and Metallica "Lulu" (2011)

Гумористичний дует з діставання кроликів з циліндру. Великий та жахливий Лу Рід та не менш трешова Metallica.

2-х дискова театральна проповідь апокаліпсису, який збоченцям аж ніяк не страшний, бо у них усе життя – то пост-апокаліпсис.

Трохи проповідницького спокен-ворду Лу Ріда, трохи дісторшнутості та запілонів Металіки. І все це схоже на стьоб. Бо тільки проповідницький пост-метал може пускати такий грім і таку блискавку. Тільки Лу Рід може так проповідувати свою істину, де Металіка буде його бойовими ангеликами. Це все дуже весело, чого давно вже не було з Металікою.

Формально "Lulu" – схрещення пост-металу та нео-фолку (в народі названому апокаліптичним фолком). Нойз ("Dragon") – то спогади про славне минуле альбому Лу Ріда "Metal Machine Music" (1975). Дрон – дуже часто нагадує творчий доробок небесних сфер Stars of the Lid ("Junior Dad").

Псевдо-авангардові фідбеки шизіють так, що тут лише два варіанти: або це жарт, або – маразм. Лу Рід проповідує так, ніби він Девід Тібет, чи атеїстичний варіант Девіда Юджина Едвардса з 16 Horsepower і Woven Hand.

За трешовою аритмією може приховуватись маразм, але за проповідями Венери в хутрі – стоїть апокаліптичний треш – і це стьоб ("Brandenburg Gate", "The View"). Психоделічність "Cheat On Me", взагалі, радує саме таким (трешовим) дідом Морозом та його бойовими оленями.

"Lulu" – це переважно повний дід мороз зі своїм північним егоїзмом та оленями у стайні. Безапеляційний Лу Рід блукає в пустельній шизі ("Little Dog"), згадує вельветних друзів і розпещує ще більше Венеру у хутрі. Металіка дає екшину на "Dragon" і це також ностальгія за християнським мазохізмом у фаталістичних текстах про недозволене блукання рук в непотрібних місцях.

 

Drake "Take Care" (2011)

Канадський Дрейк після минулорічних соплів та нудоти на "Thank Me Later" нарешті набирає майже оптимальну форму з уже традиційними реверансами Кені Весту.

Дрейк також традиційно вже виступає в іпостасі енциклопедії модних трендів навколишнього шоубізу і на щастя, про автотюн можна майже забути на стартовому треці. Гігантоманія в розмірах треків – це, або щастя впізнавання вершин "My Beautiful Dark Twisted Fantasy" Кені Веста, або творче поклоніння такій соульній легенді, як Isaac Hayes.

Надмірність, то ще один коник "Take Care", бо сміливо можна було лишити 10 найкращих треків і не паритись занудством та вишивання лобзиком.

Той ж "Make Me Proud" з Nicki Minaj – то непотрібне копіювання Бейонсового ліфта на альбомі Кені Веста та Jay-Z "Watch the Throne" (2011). Впізнавана тема олдової електроніки "We’ll Be Fin" також впізнавано перетікає в Кені Веста. Соульна фіша хорових семплів з нутра мами-землі ("Lord Knows") – також звідти.

Двочастинність "Cameras Good Ones Go" дає вповільнене еренбі з любовними маршами останнього мікстейпу The Weeknd, хоча його тут й не чути. На відміну від одного з кращих треків альбому "Crew Love", де The Weeknd заводить замрієну атмосферу з похмільними привидами, а Дрейк контрастними бітами наводить на ту красу елементів монструозності і чіпляючою читкою доводить до абсолюту й без того липку навколишність.

Тренди вилазять Дрейку боком і еренбі з дабстеповими салютами "Shot For Me" з романтичними клавішними так трохи вульгарно залазять в соплі. Мегаломанські вітражі також вилазять вилами. І в одному з кращих треків "Doing It Wrong" з маршовими салютами The Weeknd і згадками про "Runaway" Веста навіщось з'являється губна гармоніка (схоже, що самого Стіві Вандера). І це так ностальгійно, але так передозовано.

Це дивно, оскільки Дрейк, якщо хоче, то може здивувати на "Take Care". Еротичним чілвейвом на еренбішному хіті "Over My Dead Body" чи психо-фолковими вкрапленнями під Mum на "Marvin’s Room Buried Alive". І навіть іронією на симфонічностях "Headlines" з наступально-поступальною читкою чи на вальсованій романтиці з претензією на вічність "Practice".

Заглітчену любовну баладку "The Real Her" не псує навіть такий укурок, як Ліл Вейн. А болотистий кранк з ним "HYFR" перепльовує більшість треків на "Tha Carter IV" (2011).

На фаталізованому сучками "Underground Kings" Дрейк вже навіть не епігон Кені Веста і значить може, якщо захоче.

А те що він робить з Ріанною на "Take Care" – це беззастережно – взагалі та на диво, найкраще, що було в співочому житті Ріанни. Саме цей трек – абсолютний хіт сезону зі своєю мінімалістичною еренбішністю, гітарним рифом з області The xx та потойбічним приреченням пульсуючого біту.