Панове, скільки років Ви вже займаєтеся видавничою діяльністю в Україні?

Ми почали в 1998-му році торгувати, а перша книжка вийшла в 2000-му. Тому як видавці, ми працюємо уже 11 років.

Як за цей період змінилося становище української книги в порівнянні, наприклад, з російською?

Кардинально змінилося. 1998-го року ми починали свій бізнес з торгівлі. Тоді ми склали собі прайс-лист, тобто хотіли дізнатися про те які взагалі є українські книжки. І ми фактично зустрілися з усіма українськими видавцями. Відповідаю вам головою, що в 1998-му році в Україні українською мовою було всього 6 сотень назв книжок. Разом зі старими, з складськими залишками, разом з новинками, дитячими, дорослими, словниками. Все. Зараз навіть в кризовий час щорічно випускається близько 8-10 тисяч назв українською мовою. Це Гімалаї і Маріанська западина - порівняти абсолютно неможливо. Тому можна сказати, що за цей час українська книжка відродилася.

У нас зник фантом радянського письменника. У нас з’явилися українські письменники, які сьогодні стають модними. У нас з’явилися аншлаги на зустрічах з письменниками. Сьогодні Львівський Форум видавців може собі дозволити продавати вхідні квитки на зустрічі із Матіос і Шкляром. Хіба це погано? А якби тут була Ліна Василівна? І це прекрасно. Можете собі це уявити в 1998-му році, в 2000-му? Та навіть в 2005-му цього не могло бути в принципі. Література сьогодні народилася заново – нова українська література, нові письменники, нові імена. І це все відбулося на наших очах.

Тобто говорити про те, що українська книжка ледве не помирає, беззмістовно?

Вона ледве не помирає вже скільки років. Звісно, до 2008-го року було краще. Тоді всі зростали, можна було сподіватися на краще. Сьогодні ситуація значно гірша, адже через кризу друкують фактично тільки відомих письменників. А молодь сьогодні практично не друкується, бо нема грошей. Молодь – це завжди ризик, це завжди експеримент. А ризикувати дорого, ризикувати немає грошей. Тому порівняно з 2008-им роком зараз погано. Але у порівнянні з 1998-им роком – ситуація прекрасна (сміється). Залежить від того, з чим порівнювати. Як кажуть: «Заведи корову в хату. Потім виводиш – і легше».

Як впливають на українських книговидавців реформи нинішньої влади?

Українські видавці борються з владою уже багато років. Ми звісно не перемагаємо, але нам принаймні вдається відбиватися. У нас на «Другові читача» є хороший аналітичний матеріал з приводу того, як впливають податки на книговидання. Ця стаття дуже просто доводить, що фактично книговидання у нас почалося тоді, коли видавництва отримали пільги по ПДВ, тобто у 1998-му році. В 2004-му, коли його втулили назад, книжкова промисловість півроку взагалі стояла, книжки не друкувалися. Для її відновлення нам знадобилося півроку.

2007-ий – це був рік масового виселення книгарень і видавництв із державних приміщень. Тоді прийняли бюджет, який звелів всі рентні угоди укладати на ринкових засадах, тобто на основі конкурсу. Навіть музеї викидали з приміщень. Ми провели акцію «Україна – зона культурного лиха» і таки змінили цю статтю бюджету. Але скільки постраждало невинних людей. В Полтаві бібліотеки на вулиці викидали, книжки кидали на вулиці прямо під ноги перехожим. В Кременчуку екскаватором руйнували книгарні. У нас усе це знято на відео. Це була катастрофа.

Ми весь час живемо в умовах бойових дій. І воюємо не з кимось, ми воюємо з нашою владою. І те, що ми сьогодні живі – це виключно заслуга нас як бійців, які постійно відбиваються від нападок влади. Тому звісно говорити про те, що ми владу до чогось сподвигли, не можна. Тому що її сподвигнути до чогось неможливо взагалі.

Єдина спроба зробити щось притомне була за прем’єра Єханурова та віце-прем’єра Кириленка. Ми змогли їх переконати, що треба захищати українську книжку. І тоді вони спробували проштовхнути постанову уряду, яка б почала потрохи обмежувати ввезення російської книжки. Але на превеликий жаль, Єханурова “зняли” в той момент, коли у нього на столі лежала ця постанова вже завізована. Потім прийшов Янукович, а віце-прем’єром на місце Кириленка - Табачник. Постанову пустили по колу, і всі ті, хто раніше давали на неї позитивну резолюцію, вже давали негативну.

Тобто зараз про реалізацію такого закону говорити нереально?

З ким? З ким говорити? З Колєсніковим? Ви розумієте в чому справа: у нас при владі знаходяться ті ж комуністи, тільки замість «Капіталу» у них футбол. І все. Це ті самі убогі люди. Тільки замість комуністичних мантр у них футбольні мантри. Це комуністи з футбольним м’ячем замість голови.

У нашій останній книжці є теза, що у нашій державі люди не вірять, що можна все зробити з парадних дверей, ні про що ні з ким не домовляючись.

Скажіть, чи є корупція у видавничій сфері?

Безперечно є. По-перше, у видавничій сфері є така штука, які підручники для шкіл. А це не те що корупція – це щільніша мафія, ніж італійська. Для того, щоб надрукувати підручник для школи, треба, щоб його тобі замовило Міністерство освіти. Кому замовляють підручники? Нам?...

Гриф, отриманий в міністерстві освіти, коштує грошей. Тим більше, що не у кожного ці гроші візьмуть. Треба знайти ходи, знайти знайомих, дати хабара і отримати гриф на твою книжку. Книжка з грифом – це уже держзамовлення. Грифи бувають різні, вони різних грошей коштують. Гриф на держзамовлення коштує дорожче. Щоб його отримати, ти повинен потрапити в систему. А просто так туди не пускають. Там крутяться мільйони. Держава щороку витрачає на підручники 140 мільйонів гривень. Скажіть, будь ласка, є за що поборотися? Безперечно там є корупція.

А як з нею боротися?

З підручниковою корупцією боротися досить складно. Хіба що конкурси на створення нових підручників повинні бути відкритими, а не кулуарними. Тоді буде простіше цей процес контролювати. Потрібно, щоб втрутилася громадськість, щоб рішення приймали не чиновники, а наприклад громадські організації, які зацікавлені. У нас же є і педагогічні, і батьківські громадські організації, і ті, які просто спостерігають за процесом навчання. Коли вони матимуть контроль над системою оцінки хоча б тих самих підручників, корупція одразу відпаде, тому що переможця конкурсу визначатимуть незалежні спеціалісти. Незалежні!

Розкажіть, будь ласка, про нову книжку, з якою Ви приїхали на цьогорічний Форум видавців?

Цього року ми приїхали з невластивою для нас прем’єрою. Ми вперше написали реалістичний, я б навіть сказав, психологічний роман про сьогодення. Там нема жодної відьми, жодного вовкулака і потерчат нема. Є два єдиних слова про відьму, коли головний герой своїй коханці говорить: «Мабуть, ти відьма?». А вона каже: «Та ні. Бабуся була відьмою, а я так – переводня».

Цей роман – спроба осмислити Україну, якою вона є зараз. Це спроба осмислити себе і українських людей в цій Україні, користуючись незвичною для теперішнього цинічного інформаційного простору точкою зору. Ми дивимося телевізор, слухаємо радіо, читаємо газети і вже дуже давно звикли до брехні, до перекручень, до аморальності. А виявляється, в світі є люди, які цього всього не знають, які цього не розуміють. Одна така людина у нас працювала секретаркою.

Історія почалася тоді, коли наша офіс-менеджер виявила, що наша секретарка в журналі передачі справ веде свій особистий щоденник. І в тому щоденнику була фраза, яку ми запам’ятали дослівно: «Сьогодні Віталій Віталійович пригостив мене яблучком. Я не взяла. Я вважаю, що ми ще не в тих стосунках, коли можна взяти у нього яблуко».

І ми раптом подумали, що існують люди, які можуть узяти в чоловіка яблуко лише після знайомства. Для цього мало бути просто в стосунках «шеф-секретарка». І це підштовхнуло нас подивитися і на своє життя, і на те, що навколо відбувається, очима іншої людини – людини, яка не закаламутнена інформаційним брудом, яка залишилася людиною. Такий був посил.

А потім ми подумали, а на що ж треба дивитися? А дивитися треба на наш світ у його найбільш драматичному прояві. Тобто, коли є на що дивитися. А коли у нас була, скажімо так, найбільша драматична ситуація в країні? Ну звісно – це весна-літо 2004-го року. Потім це все вилилося в Помаранчеву революцію. А до того воно накопичувалося, накопичувалося, котел закипав. Тим більше, що зараз знову котел закипає. І ми розуміємо, що треба робити висновки з того, що було.

Отак народилася ідея цього роману. Ми взяли героя – бізнесмена достатньо високого рівня, який працює з політиками, працює в бізнесі. Дружина у нього телеведуча. І ми запустили йому таку заразу у вигляді цієї секретарки, яка дозволяє йому раптом подивитися на своє життя під іншим кутом зору. І звісно, що такий погляд ні до чого хорошого не приводить. Тим більше, і країна почала підриватися зсередини. Його драма на тлі драми країни власне і стала темою.

Я розумію, що така анотація для молодих людей, можливо, здасться нудною. Це більше для старших людей. А для молодих ідеальну анотацію зробив наш син. Він сказав: «Прикольна книжка». Власне кажучи, молоді ми говоримо, що брати Капранови написали «прикольну книжку».

Прототипом секретарки, яка наштовхнула Вас на написання цієї книжки, була реальна особа. Скажіть, чи може такий наївний та чистий думками персонаж стати справжнім визнаним героєм для українського читача? Зокрема для молодого читача?

Коли ми запитуємо про позитивного героя книжки у всіх, хто її читав, то і діти, і дорослі говорять, що вона є позитивним героєм. Насправді тільки чисті люди сьогодні можуть бути позитивними героями, тому що надто багато бруду навкруги.

Є зараз ця манера: ви когось в чомусь звинувачуєте, а він говорить: «Так, я брудний, але всі брудні. Тобто я не єдиний такий брудний». Ніхто не намагається виправитися. Всі намагаються довести, що всі навкруги однакові. Оце спосіб захисту теперішніх політиків, бізнесменів і взагалі теперішнього світу. Тому позивним героєм може бути людина дійсно чиста, можливо, навіть і наївна. Але якщо чиста людина вважається наївною, значить у нас в суспільстві щось не так.

А яким би Ви, як видавці та публіцисти, змалювали універсального героя нашої сучасної літератури?

Хай нас Бог милує від універсальних типів. Краще їх не мати. Краще, щоб кожний герой був індивідуальністю. Універсальність – це все таки не літературна річ. Універсальність з’являється тоді, коли з’являється промислова література, промислове кіно. Коли вам говорять, що повинен бути один герой першого плану, два другого, і все закінчиться геппі-ендом. В українській літературі, слава Богу, таких стандартів нема. Тому ми не зобов’язані нікому робити позитивних чи негативних героїв. Український письменник сьогодні може писати вільно, експериментувати, шукати свого читача. І цей кайф, я сподіваюся, протриває ще хоча б 5-10 років. Це потрібно для того, щоб література стала на ноги.

Якщо ми зараз хочемо спуститися до стандартів, то стандарти уже є. До нас везуть багато стандартної літератури і з Росії, і перекладеної з інших іноземних мов. Стандартна література сьогодні користується стабільним попитом. Навіщо нам конкурувати зі стандартними речами? Краще ми будемо займатися тим, що називається мистецтвом.

Виходить, це позитив того, що український книжковий бізнес ще не став на ноги?

Так. Наші недоліки можуть бути нашими перевагами, оскільки життя так влаштоване. І те, що у нас література слабо розвинена, береже її від промисловості. З іншого боку, якби у нас була література добре розвинена, то ніхто б не заважав нам експериментувати. Просто в літературі було б більше грошей, більше читачів. В цьому теж є позитив. Можна нарікати, а можна шукати позитиви. Це різні позиції. Ми намагаємося шукати позитиви навіть в теперішній українській ситуації.

Та ж історія з державною програмою «Українська книга». Це випуск соціально значущих видань. Знову розмиті критерії, незрозуміла система прийняття рішень. З’ясовується, що у нас соціально значущою є книга Толстоухова про місто Харцизьк. Йому дають на неї 350 тисяч гривень. А з нас уже майже рік виймають душу за одну дитячу книжку, яку торік прийняли до програми.

В одному зі своїх інтерв’ю Ви говорили, що «книжка не витримує реклами», мовляв, ЗМІ повинні зрозуміти, що повідомлення про книжку – це не реклама, а інформація…

Це принципово різні речі. Тобто спочатку ти про книжку довідуєшся, а потім її купуєш. Це ж кіт в мішку. Це ж не ковбаса, не кока-кола. Ти купуєш і не знаєш що саме. А коли ти прочитав, ти уже не купуєш, розумієте? Тому інформація про книжку – це основний рушій книжкового ринку. Якщо читач приходить в книгарню і знає, яку книжку він хоче купити, оце і є наша перемога. Тому, на нашу думку, рецензії повинні бути хлібом більшості громадських газет, бо вони інформують, бо вони корисні для читача.

У нас був такий досвід співпраці з "Україною молодою". Ми за гроші купували у них рекламу. В газеті була рубрика «Книга – поштою», яка виходила раз на тиждень. За підсумками року читачі її визнали найкориснішою рубрикою року. Тобто газету «Україна молода» передплачували зокрема і тому, що там про книжки розповідають.

Потрібно одне зрозуміти – про книжки потрібно розповідати так, щоб читачі зрозуміли щось, крім того, що рецензент «очень умный». Книжку не можна хвалити, так само як її не можна лаяти. Треба спозиціонувати, для кого вона буде цікава. Саме цього бракує: нормальної інформаційної роботи з книжкою, щоб пояснить, кому ця книжка буде доброю.

Чи зараз існує така практика, як у вас була з «Україною молодою»?

«Известия» намагаються друкувати якісь рецензії. Але тут все впирається в одне головне питання – які вимоги до цих рецензій ставлять редакції. На превеликий жаль, загального розуміння, що таке книжкова журналістика у нас бракує, тому що нема зразків. І це питання не одного дня. Суть не в тому, що всі погані, а в тому, що просто немає на що показати пальцем. Це дуже довгий процес, поки нам вдасться переконати провідні газети, що літературна інформація – це ніяк не менш корисна інформація, ніж про те, хто там із голлівудських зірок з ким одружився.

В «Щоденнику моєї секретарки» Ви пишете, що «чоловіки завжди поблажливі до молодих дівчат. Навіть коли не мають до них конкретних пропозицій». А чи бувають поблажливі українські книговидавці до молодих авторів?

Раніше були. До 2008-го року практично всі видавництва запускали серії молодих авторів. Всі шукали нових зірок. Взагалі пошук нових зірок – це було дуже актуально. Сьогодні, на жаль, цього нема, тому що нема грошей.

От на Форумі було видавництво «Піраміда». 25 книжок видали, а з них три – Матіос. Одна з них – це розповідь про те, як вона боролася з прокуратурою. Я дуже поважаю Марію Матіос, і дуже поважаю „Піраміду”. Але що це означає? Це означає, що навіть якщо Матіос напише буквально будь-що, тобто не художню літературу, то це значно більш цінно. Тому що воно продасться, тому що це Матіос, тому що це бренд.  І нам це краще – мати будь-яку книжку Матіос, ніж книжку молодого автора. Але питання, чи це добре для молодих авторів?

У 2007 році Ви заснували премії «Золотий намордник» — за перше місце в рейтингу державного хамства та «Золотий ошийник» — за перше місце в рейтингу іноземного хамства. Яка доля цих премій?

Ми заснували їх на хвилі боротьби з нашою і міжнародною владою, коли була «Україна – зона культурного лиха». Ми тоді психанули і сказали, що треба з владою боротися. Ви знаєте, тільки ми оголосили про премії, тільки по телевізору почалися про це розмови, одразу просто на наших очах поліпшилася якість обслуговування в консульствах. Правда! Вони злякалися. І ми, чесно кажучи, тоді на хвилі успіху зрозуміли, що насправді це і була мета: щоб вони дослухалися. І тому ми це діло трохи пригальмували. Самі розумієте, що комусь одному даси, а інші скажуть: «Слава Богу, пронесло». Тому ми не вручали премій тоді, і нагоди такої не було.

Зараз знову починають закручувати нам гайки. Тому ми цю премію можемо знову дістати з кишені. От знайдемо час і натхнення, тоді можна буде її таки вручити.

І наостанок - яка сьогодні настільна книжка братів Капранових?

Взагалі останнім часом ми зачитуємося Гремом Гріном. Був такий англійський письменник. Наша улюблена з його книжок – це «Подорожі з тітонькою». Ми її уже прочитали і в російському перекладі, і в оригіналі. Він для нас фактично учитель. Ми в нього вчимося, як пишеться крупна форма, і взагалі, що таке література в її такому розумінні. Тому що в Україні все таки товста форма паскудна, при всій повазі до товстих романів і до наших товстописців. А англійський роман – це все таки явище. І от, не нехтуючи українською традицією, хотілося б розібратися з технологією створення крупної форми.

Якщо говорити про настільну книжку, то зараз настільна книжка – «Історія української літератури» Сергія Єфремова. Та сама, за якою у нас студенти вчаться. Ми з величезним задоволенням її читаємо і робимо для себе відкриття.