Cee Lo Green "The Lady Killer" (2010)

Відсотків на 80 – халтурний альбом товариша Сі Ло. Таким макаром він вже відзначився на альбомі дитсадкового Бруно Марса. І от попав у ту ж халепу, що й Джон Ледженд та The Roots.

Пропозиція забути (бути хітовішим) легендарний олдскул, базуючись на його стандартах – то утопічна і апріорна штука навіть для таких колосів, як Сі Ло Грін і в даному конкретному випадку – ще й як невдалої реінкарнації культового Baby Huey.

Попередній диск Гріна – "Cee-Lo Green... Is the Soul Machine" (2004) був просто живішим та різноманітнішим у своїх проявах, а "The Lady Killer" – то музейний експонат, який не можна рухати, бо він розвалиться на своїх глиняних ногах.

Як той ж Бруно Марс, юпітерний Грін безпощадно експлуатує жанрові (фанк, соул, r’n’b) фішки, доводячи їх до глибокого пафосу кліше.

Уся ця фанкована бондіада не працює на контекстуальних контрастах, як це було в Трікі. Секс-бомби виходять з моря в бікіні та банально мохітять пациків сексапілками десь на рівні The B-52's "Love Shack".

Сінти схожі на багато що, але це вже майже асиміляції від Мадонни середини 80-х, а це вже зовсім інша культура. Щось подібне є на, можливо, кращому треці диску "Wildflower", де оркестрований розмах сягає крильми до хіта The Sylvers "Through the Love in My Heart", звідки лише один крок до поп-штампів АББИ.

Близнючні ретро-замахи на хіти ("Fuck You", "It’s OK") базуються на вічнозеленій технології Sam & Dave "Hold On I'm Comin'", близькі до Outkastового "Hey Ya!" і без того правильного пофігізму у вигляді fuck you – жодної цінності не мають завдяки своїй поюзаності. Вони не пруть усе навколо, як це є в Archie Bell & The Drells на "Everybody Have A Good Time", "In The Midnight Hour" чи "Don't Let Love Get You Down".

Якщо вже писати про вдалі номери такої денсулисто-сексулистої програми, то "Satisfied" обганяє попередні треки у своїй свінгованій красі з духовим хуком зі збірника камбоджійського свінгу кінця 60-х. І якщо цей хук не є оригінально камбоджійським, то в Штатах він з’явився лише за декілька місяців до того. Біля вдалостей ще можна відзначити класичну архітектуру "Fool For You".

"The Lady Killer" – це посягання на колишній масштаб ("No One’s Gonna Love You") з усією можливою технічною майстерністю, але без душі. Гола техніка не дає потрібного сексапілу, бо швидко стає нудною, навіть у варіанті випускного балу з 60-х ("Old Fashioned"), що дихає таким оптимізмом. Коли Грін дає дикість та свободу а-ля Curtis Mayfield ("Bodies"), той під той тривожний сексі йде мерехтіння скрипочок, а дівчатка на беках шепочуть на вушко таємниці ночі і, о Джеймсе, як це банально в думках міс Moneypenny.

Переграти легенди на полі легендарних лейблів Stax і Motown, Гріну аж ніяк не вдається і тоді це просто якийсь невдалий триб’ют. Хоча, без контексту джерел, це ще може комусь сподобатись.

1. The Lady Killer Theme (Intro)
2. Bright Lights Bigger City
3. Fuck You
4. Wildflower
5. Bodies
6. Love Gun
7. Satisfied
8. I Want You
9. Cry Baby
10. Fool For You
11. It’s OK
12. Old Fashioned
13. No One’s Gonna Love You
14. The Lady Killer Theme (Outro)

Phaeleh "Fallen Light" (2010)

Розмивання основ дабстепу, чи його опопсіння, дійшло до рук шановного Phaeleh, який дає мікс дабстепу, амбієнту, трайбалу і давнтемпо у супроводі оркестрованої акустики.

Над планетарієм "Fallen Light" бовваніє такі собі банда Kuba з альбомом "Inside Out" (2006), де є усе вище згадане, а замість дабстепу наявний звичайний даб. З огляду на це, здається, що після стартової колисанки на крилах ночі "Afterglow" на альбомі не має чого більше слухати. Хіба, що ще "Lament" зі своїм всепоглинаючим амбієнтом дає якоїсь дарковості.

Усе ж інше попадає в якусь нью-ейджеву хню, розтягнуті у часі тортури якої важко витримати без чогось синтетичного. Десь є замах на вонкі, десь навіть на рейв. Трохи є Баріала, але в амбулаторній тривалості увесь ефект якось нівелюється. Вибудовується атмосферка якогось готичного храму, трайбал добиває усе завзяття слухати диск, якщо ти не на тій хвилі і тільки інкольні дабові джерела веселять навколишню хню. З’являється ледве не якийсь Кітаро і це вже повний пздц.

Якщо ти озброєний східними рецепторами, то "Breathe in Air" ще може сподобатись, як й афродітна та хвиляста "Ellipse". А там дивись й трайбальні причитання "Hollow" не будуть такими харистими у своїй зацикленості.

На фініші до планетарію підсуне вже такий сусальний нью-ейдж разом з драмендбейсом, що від тієї нірванної розмитості потрібно втікати десь дуже далеко.

1. Afterglow (feat. Soundmouse)
2. Losing You
3. Lament
4. Plateau
5. Badman
6. Delusions
7. Breathe in Air (feat. Soundmouse)
8. Mantra
9. Ellipse
10. Hollow
11. Ghosts of Memories
12. Sundown
13. Fallen Light

Twin Shadow "Forget" (2010)

Аптечний саунд бруклінського ніка Twin Shadow схожий на безпросвітні кружляння над 80-ми канадської емігрантки Chinawoman. Нью-вейв та пост-панк в поп-культурі Twin Shadow насолоджується фармацевтичною філігранністю вибудови власної концептуальності.

Тому закономірно, що травматичність дає якесь ехо нарцисизму, але, що головне, без фанатизму. Звідси й легка драматичність, але без переборів. І головне, концептуальні сходинки альбому підносять з кожним кроком все кращий і найкращий трек.

Окрім, модернової чайнажінки чи модернового Matthew Dear, вже в якості джерел можна згадати Девіда Боуі та Fleetwood Mac.

Іронічний нарцисизм стає в артистичні пози і в грі з цими дешевими пантами можна відчути чіповість Casiotone For The Painfully Alone, а там й усвідомлення певного попереднього досвіду в його також іронічному непоспішанні.

Фантазійне очікування нарцисизму дає своєрідну ефемерність, де можна згадати й Ентоні, хоча не варто забувати про романтичних Fleetwood Mac. Продуманість альбому приходить до денспольної складової і саме тут з’являється дует бестових треків "Shooting Holes" та "At My Heels", де ностальгічне загравання з романтичними кліше стає у все ту ж позу нарцистичного денді на тлі втомленого інтелектуальства а-ля Тіндерстікс і де входження пост-панку у драматичні старомодності для нас може нагадувати Кіно Цоя.

Еха колишнього дають в артистичних позах відсотки розфокусованого барокко, де можна згадати ще один бруклінський бенд Chairlift, а похмуро футуристичний електропоп передає нью-вейву передчуття чогось невідомого, щоб в нарцисизмі "Slow" згадати The Smiths для них і Кіно – для нас.

І знову не дивно, що на фініші виникає надія, яка щоправда, ще невідомо, чи проб’ється крізь туманистий інфантил.

1. Tyrant Destroyed
2. When We're Dancing
3. I Can't Wait
4. Shooting Holes
5. At My Heels
6. Yellow Balloon
7. Tether Beat
8. Castles in the Snow
9. For Now
10. Slow
11. Forget

Autre Ne Veut "Autre Ne Veut" (2010)

Анонімний мен Autre Ne Veut дає специфічного квазі-попу наздоганяючи деконтруктивне завзяття How To Dress Well.

Мода на 80-ті дістала вже навіть тих, хто до неї не дожив. І тоді, що тут дивного, що люди так стібнуться з тієї трендистики, доводячи усю їх фальцетну романтику до шизофренічної мультяшності разом з електронікою кінця 70-х.

Чотирма словами назвати цей карнавал висміювання можна так – Хто підставив кролика Роджера? Вимолювання романтичних поз розтягуються до гротескових позицій ("OMG", "Wake Up", "Two Days Of Rain") і своєму буквальному втіленні гастрономічних масштабів любові а-ля зняття зірок з неба, доходять до цілковитої пародії і ще й пікінесним хвостиком так кокетливо підмахують суб’єкт обожнювання.

Валентинові соплі розжовуються на рапіді і це те ж, що зазирнути у фаршемішалку з субпродуктами. Це як в сальцесоні, сам зовнішній вигляд якого вже відштовхує, наскочити оком на щось слизьке і сопливе.

Кулінарні веселощі в дусі Рабле доходять навіть до індітроніки та й тему балеарику тут також нашпиговують, а при необхідності можна відшукати паралелі зі шведами сeo.

1. Tell Me
2. OMG
3. Wake Up
4. Two Days Of Rain
5. Drama Cum Drama
6. Emotional
7. New Depth
8. Soldier
9. Demoneyez
10. Loveline