Вибіркова толерантність

Убивство 12 французьких журналістів-карикатуристів у Парижі викликало небувалий сплеск міжнародної уваги та скорботи за загиблими. Мільйонні демонстрації на Єлисейських полях, погасла на знак жалоби Ейфелева вежа, десятки лідерів іноземних країн приїхали висловити свою солідарність. Такої суспільної солідарності Франція не бачила, мабуть, з часів революції 1968 року. Питання ісламського тероризму у Франції було винесено на обговорення найвищих установ ЄС, де побіжно також згадали і конфлікт на Донбасі. Зрештою, увага Європи до російсько-українського конфлікту стала помітною лише після збиття російськими терористами малайзійського боїнга, а до того європейські інституції лише наголошували на необхідності миру. Жертви трагедії під Волновахою, у якій загинуло більшість жінок, не викликали і сотої частки тієї уваги європейців, як розстріл французьких карикатуристів. Де обурення європейської спільноти? Де жалобні візити президента Франції в Україну? Де жорстка реакція європейських інституцій на донбаський тероризм? Замість засудження проросійських терористів планують організувати спільну комісію у складі ЄС, України, РФ та «ДНР» для розслідування цієї трагедії. Хоча французький спецназ із терористами спільних комісій не проводив і компромісів не шукав.

На тлі західноєвропейської байдужості до майже 6 тисяч українських жертв російської агресії на Донбасі така надмірна увага до 12 загиблих французів виглядає не лише цинічною, а й свідчить про негласний поділ європейців на різні нерівноцінні сорти. Очевидно, теорії засновників європейського расизму Ж. А. де Гобіно та Ж. Ваше де Ляпужа про другосортність слов’ян, порівняно із західними європейцями, нині знаходять своє латентне вираження у «глибокій занепокоєності», вибірковому нерівнозначному ставленні до терактів з однаковою кількістю жертв у різних частинах континенту.

Водночас європейська громадськість, апологізуючи жертви теракту, чомусь не згадує, що журналісти карикатурного видання «Charlie Неbdo» виявили дискримінаційну нетолерантність до релігійних почуттів мусульман. Чомусь прихильники постмодерного лібералізму вважають, що цілком допустимо критикувати і висміювати традиційні цінності, консервативну мораль, релігію (християнство та іслам), але чомусь ніколи не наважуються зачепити таких «священних корів» Західної цивілізації, як секс-меншини, зокрема гомосексуалістів, скандальних феміністок чи знахабнілих від дріб’язкових расистських судових позовів африканців. Навіть українські ліберали вважають правилом доброго тону образити націоналістичні сили, однак, якщо хтось з націоналістів зробить закид лібералам – у демоліберальній пресі одразу здіймають антидемократичний скандал.

Одразу після скандального теракту маловідомий журнал «Charlie Неbdo», який до терактів у Франції продавали накладом 30 тис. примірників, вийшов тримільйонними тиражами з тією ж антиісламською спрямованістю: на обкладинці – карикатура пророка Магомета, який тримає в руках табличку з написом «Je suis Charlie».

У своїй агресивній антидискримінаційній риториці європейський лібералізм подекуди виступає репресивною силою. У Франції почали цькування коміка Дьєдонне за жарт про «Charlie Hebdo». Суспільну реакцію спричинила фраза гумориста на сторінці у «Facebook»: «Почуваюся Шарлі Кулібалі» (прізвище терориста, який убив заручників). Допис у «Facebook» викликав шквал критики в країні, адже вважають, що Дьєдонне іронічно висловився про марш єдності й саркастично назвав його «історичною подією». Коміка звинувачують у пропаганді тероризму і вже порушили кримінальну справу. «Ці слова є принизливими. Я вже дав відповідні інструкції, доведеться відповідати перед законом. Ці слова демонструють брак відповідальності, поваги і бажання культивувати ненависть», – заявив голова МВС Франції. Тож європейська ліберальна спільнота напрочуд вибіркова у своїй нетолерантності.

Недалекоглядна Європа

На словах захищаючи демократичні цінності, об’єднана Європа демонструє фактичну байдужість до проблеми російської агресії проти молодої української демократії. Санкції стали для РФ предметом насмішок і суттєво не зачепили економіку РФ, а певну стурбованість Кремля викликало лише світове падіння цін на нафту. Хоча і це мало вплинуло на ескалацію бойових дій на сході України, судячи зі збільшення кількості російських військ на Донбасі.

Попри очікування українців, Європарламент не визнав «ДНР» та ЛНР» терористичними організаціями, хоча частина депутатів вимагала цього. Компромісом стала норма, що визнає вчинення терактів деякими сепаратистами. Європа не поспішає надавати громадянам України безвізовий режим з ЄС, хоча українці, мабуть, як ніхто інший, високу ціну заплатили за право бути європейцями під час Євромайдану. Який інший західноєвропейський народ, вийшовши із зони власного комфорту, економічного прагматизму й індивідуалізму, нині піде під кулі за свободу?

Для більшості європейців зоряний прапор ЄС є лише канцелярсько-бюрократичним символом брюссельських контор. В Україні люди під прапорами Євросоюзу йшли на газові атаки та кийки «беркутівців» і зазнавали фізичних травм і поранень. Режим Януковича відкривав кримінальні провадження за несанкціоноване вивішування прапора ЄС, однак і це не зупиняло українців, що засвідчує приклад жителів Черкас. Водночас жоден європеєць пальцем ніколи безплатно не поворухне за прапор Європейського Союзу, а в Україні люди за нього йшли на барикади та міліцейські кордони. Саме такі люди могли б стати оплотом нової Європи, її другим ренесансом, справжніми патріотами ЄС, для яких слово «Європа» не пустий звук. Однак європейським чиновникам українці не потрібні. Очевидно, ЄС не бачить Україну частиною європейської спільноти і фактично ставиться до нашої країни, як до заблукалої вівці, що втекла з російського стійла. Про це свідчить небажання Європи йти назустріч і подати руку підтримки молодій українській демократії, яка торує собі кривавий шлях до європейських ідеалів.

Однак європейці недооцінюють Росію, яка, приєднавши 45-мільйонну, багату хлібними і металургійними ресурсами Україну, досягне демографічного, економічного та військового потенціалу Радянського Союзу, який, звісно ж, візьметься повертати свої зони впливу у Східній Європі, очевидно, разом зі Східним Берліном. Віддаючи Україну державі з диктаторським антизахідним режимом та агресивною зовнішньою політикою, Європа зміцнює свого потенційного противника. Росія, об’єднана з Україною під диктаторською владою, – пряма загроза для існування європейських західних демократій.

У 20-х роках ХХ століття держави Антанти не підтримали УНР і ЗУНР в їхній боротьбі за незалежність проти Росії. А 1956-го та 1968 року радянські танки виробництва Харківського тракторного заводу давили і розстрілювали європейців на вулицях Будапешта та Праги. Очевидно, європейці забули запах криворізького металу та своєї крові на гусеницях українських танків і, залишаючи Україну напризволяще перед російською агресією, роблять усе необхідне, щоб історія для них повторилася.

 

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»