Тейлор запропонував пострадянським суспільствам, що стали жертвами тоталітарних режимів, маршрути та орієнтири розвитку. Суттєвою перепоною цього розвитку  стала проблема «генетичної» пам’яті, що не дає можливості забути усі злодіяння пережитої тиранії.

Якою повинна бути міра компенсації і справедливості? Якого ракурсу потребує погляд на проблему? Про це та інші аспекти урівноваження суспільного життя читайте у витягах із лекції:
 
«За останні десятиліття ми спостерігаємо в цілому світі повалення тоталітарних режимів і натомість встановлення гуманістичних. Питання полягає в тому, наскільки треба покарати людей, які несуть відповідальність за ті жахіття, що були скоєні в часи режимів. І ми є свідками того, як на територіях звільнених від комуністичного режиму піднімають ці питання. Це питання-дилеми. Бо з одного боку, дивлячись на вчинені злодіяння переповнює бажання максимально покарати зловмисників,  з іншого – якщо ми цілком підемо за цим бажанням, упустимо той факт, що були люди, які частково і не завжди з власної волі були задіяні в цих злочинах. Відтак певні суспільства вирішили після Другої світової війни покарати лише найбільших злочинців, щодо решти просто залишити їх діяння в минулому. Давайте перегорнемо сторінку і підемо далі».

«Я хочу навести приклад Південної Африки: спроба знайти нове рішення у примиренні реалізувалась у створенні Комісії правди і примирення, йдеться про людей, яких дійсно жахливо калічили, над якими знущалися і вони хотіли бачити справедливо покараними злочинців, які з ними таке вчинили, вони прагли, аби світ знав: хто і як це чинив і який рівень злочинів. Принцип функціонування такий: якщо люди, котрі чинили злодіяння приходили, розповідали про свої вчинки та щиро розкаювались, їх не було покарано, в протилежному випадку зловмисників карали. Люди, які відчували потребу у помсті, у внесенні суспільної справедливості були розчаровані. Злочинці ж мусили прийти через публічне приниження, визнання своєї провини. Досі страждання жертв залишались не артикульованими, їм сказали: «Замовкніть, не говоріть про це!». Тепер це було подолано. Про страждання жертв почули.

Дилема тут полягає в тому, що люди борються з стражданням на двох рівнях, що важливіше: відновити справедливість, чи досягти порозуміння в майбутньому? Якщо подивитись на це з позиції постраждалих, ми бачимо їх біль. В нас складний світ. Ми повинні розуміти людей з їхніми втратами болями, надіями, все це входить в прийняття рішень».
 
«Те, чи простір відкриється для розрішення залежить від того, як люди в кінцевому підсумку переживають та інтерпретують те, крізь що вони пройшли, і саме в цьому Комісія правди і примирення зробила важливий крок, бо запропонувала подивитись жертвам на ситуацію з іншої точки зору. Не думайте лише про свої компенсації, а про те, як ми далі будемо жити в одному суспільстві. Небезпека, яка виглядала з точки зору ретрибуції, виглядала як безкінечний ланцюг помст і компенсації».
 
«Важливо подивитись на себе з точки зору майбутніх громадян. Люди можуть трансформувати своє розуміння певних речей і якщо ця трансформація відбувається, то вирішення початкової дилеми, яке раніше були неможливими уможливлюються. Бо досі всі були переконані, що потрібно відновити справедливість, отримати компенсацію, відтак  неможливо було нікого переконати подивитись на ситуацію під іншим кутом. Ми маємо справу з динамічною здатністю змінюватись, дивитись по-новому, відтак це робить можливими розрішення, які є вищими і кращими, бо вони прокладають шлях до примирення  і спільного життя в майбутньому. В іншому випадку вони задовольнять свої тимчасові ретрибуції, але майбутнє буде закритим».
 
«Дуже гарним прикладом вирішення проблеми, яке є чудовим кроком вперед, є притча про виноградаря, котрий запрошує робітників і домовляється, що кожному за працю платитиме  по одному динарію. Люди приходять вранці, в обід і ввечері – всі отримують однакову зарплату. Ті, хто приходять зранку, мають претензії до виноградаря, що ця політика компенсації несправедлива.
 
Тут у Новому завіті маємо дуже далекоглядний погляд. Це точка Бога, нам потрібно бути врятованими, спасенними і тому в Новому Завіті ми маємо моменти, де точка третього виміру нам видима. Ці дилеми в християнстві вирішуються саме так. Ми завжди маємо перед собою есхатологічну перспективу: що є зараз доречним, адже бачимо, що ми є дуже віддалені в цій есхатологічній перспективі, з огляду на те, як ми долаємо проблеми». 
 
«Євангеліє тренує нас бачити речі в світлі спасіння».
 
«У Достоєвського є відомий рядок, коли один з негативних персонажів говорить: «На всіх нас є вина. Кожен з нас повинен заглянути в себе». Це ілюстрація того, як ми маємо можливість визнати і власну провину».
 
«Бути частиною вирішення проблеми, а не її створенням».
 
«Нам потрібно кілька чеснот, так званої щиросердечності: співчуття та любов, любов – та чеснота, яка може знищити намагання розбудовувати цивілізацію, як цивілізацію влади, цивілізацію, як витвору, що нищить людей, кидає їх до в’язниці, переслідує. Є цілі теорії цивілізаційного розвитку, але те, як вони розглядались та сприймались показує, що ми є несвідомі нашої власної ролі у її творенні». 
 
«Зараз я говорю до людей в яких не конечно є політична влада, я думаю, що ви практикуєте інший шлях, за допомогою, якого можна рухатись вгору по вертикальній осі, ви живете не за зразком самоправедності, ви не йдете й не проповідуєте (хоча іноді це теж корисно робити). Але альтернативою є створення острівців, на яких можна шукати взаєморозуміння, це дозволяє досягати взаємовввічливості, взаємоповаги і співчуття, якого ми так насправді всі шукаємо і яке скеровує нас вгору у третій вимір. Отож, ви напевно створили один з таких острівців і є дійсно надія, що це спрацює, люди за межами острову помітять, що тут відбувається дійсно щось важливе».
 
Фото: siemens-stiftung.org