Про це зло всі знають. Про нього багато говорять. І навіть створили безліч інститутів, покликаних нанести смертельного удару по корупції. Але справа так і не зрушила з мертвої точки.

До чого лише не вдавалася українська влада, аби успішно імітувати боротьбу з корупціонерами. Публічні затримання окремих відомих персон, гнівні промови, запевнення світової спільноти у щирому прагненні здолати корупцію, створення нових установ, різке підвищення зарплат суддів і прокурорів. Не допомогло. Корупціонери ніяк не хочуть згортати свою діяльність в державі. Поліція, суди і прокурори вперто не бажають бачити масштабну корупцію і тримаються кругової поруки. А олігархи далі наживаються на країні, відчуваючи безсилля антикорупційних органів.

Нова влада у виборчих кампаніях теж зачіпала корупційну тематику, оскільки вона турбує значну частину суспільства. Але йти шляхом попередника та створювати ще кілька антикорупційних агентств, комітетів чи бюро Зеленський не міг. Потрібно було придумати щось оригінальніше. Щось таке, в чому народ ще не встиг розчаруватися. І пообіцяв закон про викривачів корупції. А 17 жовтня Верховна Рада ухвалила Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про запобігання корупції" щодо викривачів корупції".

Викривач – людина, яка повідомляє про можливі факти корупції або пов’язані із нею порушення, передбачені «Законом про запобігання корупції», і отримує за це матеріальну винагороду.

Повідомлення викривача повинно містити дані, які підтверджують можливе вчинення корупційного злочину. Його мають перевірити попередньо протягом не більше 10 робочих днів. При цьому викривач має можливість зберігати анонімність.

За висновками попередньої перевірки відповідний посадовець вирішує: призначити службову перевірку та розслідування, передати матеріали до органу досудового розслідування (якщо є ознаки кримінального порушення) або закрити провадження, якщо факти не підтвердилися. Викривач отримує повідомлення про результати попередньої перевірки протягом трьох днів з її завершення. Внутрішня перевірка триває до 30 днів, за потреби – до 60-ти.

Основний мотив, який спонукатиме викривати корупціонерів – матеріальна винагорода за свій донос. Право на винагороду мають викривачі корупційних злочинів, у яких сума хабара чи завданих державі збитків щонайменше в 5 тисяч разів більша за суму прожиткового мінімуму – зараз це понад 10 млн гривень. Винагорода за донос може сягати 10% від загальної суми, тобто понад 1 мільйон гривень. Але вона не повинна перевищувати 3 тисяч мінімальних заробітних плат (4 173 гривні), тобто бути не більшою за 12,5 мільйонів гривень.

Якщо викривачів одного й того ж корупційного правопорушення декілька, в тому числі якщо їхні свідчення доповнюють одне інше, сума винагороди між ними розподіляється «з урахуванням важливості повідомленої ними інформації». Сума винагороди виплачується з державного бюджету.

Звісно, влада чомусь переконана, що така ініціатива здатна нанести удар по корупції, а не спровокувати поширення масових доносів у суспільстві чи мати нульовий ефект. «Слуги народу» настільки оптимістичні, що прогнозують скорочення видатків на утримання правоохоронних органів. Бо у зв'язку з діяльністю викривачів корупції нібито очікується зменшення кількості корупційних або пов'язаних з корупцією правопорушень А це приведе до зменшення обсягу навантаження на правоохоронні органи, так як частину роботи з пошуку інформації про можливі корупційні або пов'язані з корупцією правопорушення візьмуть на себе викривачі.

Юристи не дуже поділяють оптимізму слуг народу. Так Микола Хавронюк, професор кафедри кримінального та кримінального процесуального права Національного університету «Києво-Могилянська академія», переконаний, що закон про викривачів є тимчасовим і має бути замінений на новий:

«Закон, на мій погляд, має тимчасовий характер і рано чи пізно має бути замінений повноцінним Законом про захист прав викривачів, розробленим з урахуванням стандартів, закладених у відповідній Директиві ЄС, і спрямованим на захист всіх викривачів, а не лише антикорупціонерів».

Науковець вважає, що у законі про викривачів є норми, які не дозволять йому ефективно працювати. Він звертає увагу на недосконалий порядок здійснення перевірки за повідомленням викривача корупції. Час, який відводиться на перевірку доносу, надто довгий. Крім того, посадові особи НАЗК, які координуватимуть такі перевірки, часто не мають відповідної юридичної освіти, а значить не зможуть дати правильну юридичну кваліфікацію вчиненого.

Боротися із злочинами (надуманими чи реальними) шляхом заохочення доносів – явище не нове у світовій історії. Для СРСР інститут доносів у сталінські часи перетворився у важливий елемент державного свавілля. Пропаганда залякувала суспільство «ворогами народу» і створила атмосферу недовіри і страху. Доноси заохочувалися владою. З їх допомогою можна було покращити житлові умови за рахунок сусідів, отримати нагороди, просунутися по кар’єрній драбині чи позбутися недоброзичливця. Саме в ті часи сформувався огидний культ Павліка Морозова, який доніс владі на свого батька-куркуля.

Важко порахувати кількість людей, які стали жертвами масової кампанії доносів. Мережа донощиків була дуже розгалуженою. Нарком НКВД Єжов доповідав Сталіну у 1935 році, що загальна кількість "стукачів" у Радянському Союзі перевищує 500 тисяч осіб. Не всі доносили на когось за гроші. Дехто здавав знайомих органам НКВД абсолютно безкоштовно, керуючись заздрістю чи мстивістю. «Стукачі» працювали у всіх сферах життя радянської імперії. В тому числі серед інтелігенції, письменників, науковців, офіцерів, акторів, художників, священників. Погоджуючись на співпрацю з НКВД-КГБ, можна було забезпечити собі спокійне життя. Але ніхто не давав гарантій, що донощик згодом сам не стане жертвою.

У запровадженні інституту викривачів корупції насправді може приховуватися бажання Зеленського і його команди формально перекласти тягар боротьби з цим злом на осіб, які не працюють у сфері правоохоронних органів. Мовляв, не вдалося побороти корупцію силою держави, то давайте залучимо громадян. але такий підхід хибний. Проблема в тому, що корумповані суди, слідчі і прокурори заблокують будь-які рухи в напрямку очищення країни від корупції. Можна викривати хабарників хоч тисячами. Але який у цьому сенс, якщо ніхто їх не притягне до відповідальності? Коли справа розсиплеться на етапі досудового розслідування? Коли слідчі з певних причин не помітять проявів корупції? Або коли суд прийме вже традиційне рішення відпустити хабарника з-під арешту?

Викривачі корупціонерів не стануть їх суддями. Вони не будуть розслідувати законність дій тих, на кого донесли

Викривачі корупціонерів не стануть їх суддями. Вони не будуть розслідувати законність дій тих, на кого донесли. І де гарантії, що доноси не перетворяться у засіб зведення особистих рахунків? Чи буде використаний самими ж корупціонерами в боротьбі зі своїми викривачами? В Україні таке можливо. Такі законодавчі ініціативи більше спрямовані на відвернення уваги суспільства, ніж на потужну системну боротьбу з корупцією в Україні. Українцям вже дуже тривалий час пропонують тішитися імітацією антикорупційної боротьби. І поки народ спостерігає чергове шоу, його щодня обкрадають.

Якщо Зеленський щиро хоче боротися з корупцією, владі варто було почати саме з недієвих профільних інститутів чи посадових осіб, а не сподіватися, що екстравагантні кроки зможуть подолати клептократію. Але він пішов іншим шляхом. Очільник МВС Арсен Аваков залишився на посаді. Суди, ДБР, НАБУ і НАЗК не демонструють якісно нової роботи і вже замішані в неоднозначних рішеннях. Ситуація впевнено рухається в напрямку чергового краху антикорупційних ініціатив.

Викривачі корупції не врятують державу. Якщо влада має бажання мінімізувати корупцію, їй треба змусити ефективно працювати власні суди, правоохоронні чи антикорупційні органи. Кожен має виконувати свою роботу і робити її якісно. А не сподіватися на чудо-допомогу ззовні. Якщо профільні інститути не можуть виконувати свої безпосередні функції, їх треба люструвати, змінити очільників. Можливо, потрібні радикальні кроки: повна ліквідація і створення нових. Інакше незрозуміло, для чого Україна витрачає десятки мільярдів гривень на утримання недієвих безпорадних і уражених хабарництвом органів. Чи державі немає куди витрачати гроші платників податків? Навіть десятки тисяч викривачів і сотні тисяч доносів не очистять Україну від засилля корупціонерів. Єдиний реальний шлях подолати корупцію – змусити відповідні органи виконувати покладені на них законом обов’язки. Або сформувати такі, які це будуть робити. Все інше – утопія.

Петро Герасименко, “Вголос”